Дрозд Володимир Григорович

ДРОЗД Володимир Григорович (25. 08. 1939, с. Петрушин Черніг. р-ну Черніг. обл. — 23. 10. 2003, Київ) — письмен­ник. Чоловік І. Жиленко. Член НСПУ (1962). Премія Фундації О. і Т. Антоновичів (1992). Орден князя Ярослава Мудрого 5-го ступ. (1999). Закін. Київський університет (1968). Працював у ред. олишів. рай. г. «Голос колгоспника» (Черніг. обл., 1959–60), обл. молодіж. г. «Комсомолець Чернігівщини» (1961–62), у ред. г. «ЛУ» (1962–63), «Молодь України» (1963), ст. ред. видавництва «Рад. письмен­ник» (1966–70), гол. ред. ж. «Київ» (1982–85), секр., за­ступник голови НСПУ (1991–99; усі — Київ). Президент Між­нар. благодій. фонду «Дівич-Гора» (1999–2003). Автор зб. новел та оповідань «Люблю сині зорі» (1962), «Парость» (1966), «Білий кінь Шептало» (1969), «Ніч у вересні» (1980), «Три чарівні перлини» (1981), «Крик птаха в сутінках» (1982), «Новосі­л­ля» (1986), «Подих чудесного» (1988), біогр. романів «Добра вість» (1967), «Ювеналій Мельников» (1972), «Ритми життя» (1974), «Дорога до матері» (1979), повістей «Семиро­зум. Маслини» (1967), «Ирій» (1974), «Люди на землі» (1976), «Земля під копитами» (1980; Літ. премія ім. А. Головка, 1981), повісті-шоу «Музей живого письмен­ника, або Моя довга дорога в ринок» (1994), романів «Інна Сіверська, суддя» (1985), «Пришестя» (1996), «Сто літ любові» (у ж. «Вітчизна», 2003, № 7–8). Від перших новел і оповідань Д. по­став як творець «химерної прози», майстер фантаст.-метафор. манери зображе­н­ня, по­єд­на­н­ня реал. з умовним, уявним, пере­втіле­н­ня, оживле­н­ня довколиш. світу, оригін. викори­ста­н­ня давніх укр. небилиць, нар. пере­казів, вірувань, фантазій, легенд. Прагнув дослідити морал.-психол. першо­причини де­градації, втрати людиною морал. основи, духов. орієнтирів, націоетніч. коренів. Майстерно роз­крив процес нівелюва­н­ня особистості у тоталітар. су­спільстві, різноманітні форми і засоби ідеол. та соц. мімікрії, ідейно-психол. зомбува­н­ня людини, пере­творе­н­ня її у масову, колективну людину, людину-натовп, яку легко пере­вести в русло масового психозу — колектив. ентузіазму і волі. Так, у новелі «Білий кінь Шептало» (1969) у символічно-алегор. формі роз­крив цей процес пере­родже­н­ня під тиском системи примусу яскравої особистості в частку колектив. череди, сірої, невираз. маси рабів, сліпих виконавців чужої волі, чужих наказів, про­грам, заповітів, директив. Особливо гостро виявлено про­блему зне­особле­н­ня особистості, її внутр. роз­двоє­н­ня, втрати сенсу життя в умовах комуніст. діяльності у романі «Ката­строфа» («Вітчизна», 1968, № 2), який заборонено до вид. упродовж 20-ти р. (перед­рук. у зб. «Подих чудесного»). У романі «Самотній вовк» («Вовкулака», 1968; екранізов. 1991 під на­звою «Оберіг», реж. М. Рашеєв) роз­крив процес морал. і духов. де­градува­н­ня особистості, що неминуче веде до внутр. ката­строфи — до самознище­н­ня людського у людині, до втрати найдорожчого — власної душі. Д. один із перших від­чув, усві­домив і від­творив у оповідан­ні «Колесо» (1961), а згодом у повісті «Балада про Сластьона» (1982), в романах «Спектакль» (1985), «Убивство за сто тисяч американських доларів» (1992; 2003), «Злий дух. Із житієм» (1995) духов. і морал. занепад су­спільства доби «роз­винутого соціалізму», яке породжує карʼєристів, при­стосуванців-споживачів, демагогів, духовно обмежених людей. Філос.-реліг. осмисле­н­ня історії нар. душі, людського буття як індивідуалізов. форми життя Всесвіту, душею якого є людина, здійснив у романі «Листя життя» (ж. «Вітчизна», 1989, № 4–5; окремі вид. — К., 1992; 2003; Державна премія України імені Тараса Шевченка, 1992), від­творивши у долях героїв тернистий шлях укр. людини крізь страж­да­н­ня заради ви­зріва­н­ня душі, самовдосконале­н­ня і спасі­н­ня перед від­ходом у потойбічне життя. У романі «Острів у Вічності» («Березіль», 2001, № 11–12) ви­значив своє земне життя як «прелюдію справжнього життя душі», що роз­почнеться серед багатьох окремих душ, які складають Всесвітню Душу. Таке ж біблійне трактува­н­ня життя людини — у романі «Книга отця Йосипа» («Березіль», 2003, № 11–12). Усі за­значені книги Д. ви­дано у Києві.

Завантажити статтю