Друкарня і книговидання - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Друкарня і книговидання

ДРУКА́РСТВО І КНИГОВИДА́ННЯ – виготовлення та розповсюдження книг і періодики. Щодо сучас. друкарства поширена також назва поліграфія. Спершу друкарні були одночасно й видавн. підпр-вами, лише згодом з’явилися окремі вид-ва, які вибирали тексти для друку, займалися їх редагуванням та мист. оформленням, налагоджували тиражування і збут продукції. Попередником друкарства було виготовлення відбитків малюнків за допомогою штампів (дерев’яних дошок із вирізьбл. на них зображеннями) – ксилограф. друк. В Україні таким способом друкували папер. ікони та зображення монастирів для розповсюдження серед прочан. У Китаї від 11 ст. відоме друкування рухомими літерами – спершу кераміч., пізніше – дерев’яними, і, врешті, – металевими. Однак поч. Д. і к. в сучас. розумінні став можливим лише після створення нім. майстром Й. Ґутенберґом у 40-х рр. 15 ст. пристрою для відливання метал. шрифту (літер, розділових, матем. та ін. знаків) у матрицях. Із метал. шрифту складали набірну форму, з якої на папері отримували відбитки з допомогою ручного друкар. верстата – преса. З Німеччини Д. і к. швидко поширилися в Італії (від 1464), Швейцарії (бл. 1468), Франції (1470), Угорщині (1473), Польщі (1474) та ін. Найбільшими видавн. центрами стали Венеція, Нюрнберґ, Базель. Станом на 1500 друкарні діяли у 250-ти містах і випустили бл. 40 тис. видань заг. накладом понад 12 млн прим. У створення перших стандартів друк. книги вагомий внесок зробили Мануції (Італія), Етьєни (Франція), Плантен, Ельзевіри (Нідерланди), Фробен (Швейцарія). Видання цих та ін. друкарів поширювали і в Україні. Упродовж 16 ст. в Європі видано бл. 500 тис. назв книг, у 17 ст. – бл. 3 млн. Отож книга стала важливим фактором як сусп., так і політ. життя й розвитку культури.

Перша відома друк. книга автора з України – «Judicium prenosticon Anni MCCCCLXXXIII currentis Magistri Georgii Drogobicz de Russia...» («Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі...»), видана 1483 у Римі. Книги, признач. для поширення в Україні, видав нім. першодрукар Ш. Фіоль церк.-слов’ян. мовою у Кракові: «Осьмогласник», «Часословець», «Тріодь цвітна» (усі – 1491) і «Тріодь постна» (у двох із них післямови написано по-староукраїнськи), з них збереглося 79 видань; імовірно, що їх замовниками були укр. культурні діячі. Книги для Білорусі та України видавав білорус. першодрукар Ф. Скорина у Празі (Біблія, 1517–19) і Вільно (молитовник «Малая подорожная книжица», 1522; «Апостол», 1525). І. Федоров, котрий раніше працював у Москві і Заблудові (Білорусь), згодом видав у Львові «Апостол» (1574) та «Буквар». Князь В.-К. Острозький заснував друкарню у м. Острог (нині Рівнен. обл.), де І. Федоров надрукував церк.-слов’ян.-грец. буквар (1578), Книгу Нового Завіту (1580) та Острозьку Біблію (1581); загалом за час свого існування друкарня (до 1612) видала 28 назв книг, зокрема пам’ятки полеміч. літ-ри, богослов. твори, букварі. Від 1591 діяла Львів. братська друкарня. Серед її видань – грец.-церк.-слов’ян. граматика «Аделфотес», перші в Україні друк. видання віршів і драм. творів. З часом осн. місце в продукції друкарні зайняли старанно відредаговані літург. книги, часто з передмовою, віршем на герб та післямовою. У різний час друкарнею керували П. Кулчич, Памво Беринда, А. Скольський. Власниками друкарень були також львів. православні єпископи Г. Балабан (у с. Стрятин, нині Стратин, 1602–06) і Крилос (1606; відповідно Рогатин. і Галиц. р-нів Івано-Фр. обл.), А. Желиборський (у Львові, 1645–46), видавн. діяльність яких сприяла уніфікації церк. обряду. У значно ширших масштабах редагування літург. текстів провадила Києво-Печер. друкарня, засн. 1616 архімандритом лаври Є. Плетенецьким. Під кер-вом висококваліфік. друкарів і ред. Памви Беринди та Т. Земки ця друкарня стала найважливішим видавн. осередком на укр. землях. Крім літург. книг, у ній видано окремі літ. й богослов. твори, вірші К. Саковича (1622), «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє» Памви Беринди (1627). Під наглядом київ. митрополита Петра Могили підготовлено книги, важливі для консолідації Православ. Церкви, – катехізм «Собраніє короткої науки о артикулах віри» (по 2 укр. і польс. видання, 1645), «Євхологіон, альбо Молитослов или Требник» Петра Могили (1646). Налагоджено друкування книг лат. і польс. мовами, серед них – літ. творів викладачів і студентів Києво-Могилян. колегіуму. Польс. мовою видано полеміч. трактат Петра Могили «Літос, альбо Камінь...» (1644). Серед укр. друкарів були також мандрівні, серед них – Т. Вербицький (1625–28 мав власну друкарню у Києві, від 1635 працював у м. Кимполунґ), С. Соболь (1628–30 – власник друкар. підпр-ва у Києві; 1631–38 працював у Білорусі в Кутеїн. монастирі, у Могильові та Буйничах); К.-Т. Ставровецький, котрий видав власні твори у Почаєві 1618, Рохманові 1619 (обидва нині відповідно Кременец. та Шумського р-нів Терноп. обл.) та Чернігові 1646; П. Люткович, власник друкарень у с. Угорці побл. Самбора (нині Львів. обл., 1619–20), м. Четвертня (нині село Маневиц. р-ну Волин. обл., 1625), Луцьку (1625–28), с. Чорна на Волині (1629). В Україні діяли також польс. друкарні М. Берната (Львів, кін. 16 ст.), Я. Шеліги (Добромиль, Львів, Ярослав, бл. 1610–36,); кальвініст. друкарня у Панівцях (1608–11); друкарня Львів. єзуїт. колегіуму (від 1642); вірм. друкарня О. Карматенянца у Львові (1620-і рр.). Львів. друкар-підприємець М. Сльозка від 1638 видавав православ. літург. книги, які приносили йому істотні прибутки, а також літ. й наук. твори укр., лат., польс. мовами; приділяв також значну увагу редактор. підготовці текстів, писав передмови, вірші. 1574–1648 в Україні працювало 25 друкарень, з них 17 належали українцям і видавали книжки переважно церк.-слов’ян. та укр. мовами, 7 друкарень – лат. і польс. мовами. На відміну від Росії, де в цей час існувала лише одна велика держ. друкарня у Москві, Д. і к. в Україні розвивалися децентралізовано: друкарні діяли у 17-ти місцевостях, з них 7 – у селах, решта – у містах і містечках. Характер. рисою укр. книги була наповненість дереворит. орнаментами (особлива техніка виготовлення гравюри-штампа на дошці з дерева), сюжет. ілюстраціями, зображеннями гербів осіб, яким присвячували книги. Гадяц. договір 1658 передбачав, що в автоном. Українській Державі діятиме необмежена кількість шкіл, колегіумів, друкарень, що можливо буде друкувати «скільки потрібно» світських і реліг.-повчал. книг. У роки Руїни приватні друкарні, що належали майстрам-міщанам, занепали. 1651–67 в Україні діяло лише 4 друкарні – одна у Києві (лаврська) і три у Львові (братства, єзуїт. колегіуму та М. Сльозки). Після смерті М. Сльозки (1667) в Україні працювали тільки 3 друкарні, причому всі належали церк. установам. Від 1670 відновлено друкарню (засн. ще 1648) при православ. на той час Унів. Свято-Успен. монастирі (нині с. Міжгір’я Перемишлян. р-ну Львів. обл.). Києво-Печер. друкарня залишалася в Україні провід. центром книговидання та ініціатором оновлення і збагачення тематики видань. Завдяки авторитетові лаври та її матеріал. можливостям Києво-Печер. друкарня витримала потрясіння, зумовл. війнами, зменшенням ринків збуту. Не тільки в Україні, а й далеко за її межами поширювали видані лаврою богослужб. книги, молитовники, букварі, збірки проповідей. Серед найкращих видань лавр. друкарні – «Києво-Печерський Патерик» (перше вид. 1661), 4-том. зб. життя святих «Четьи-Минеи» Д. Туптала (1689–1705), «Алфавіт духовний» І. Копинського. Друкували також панегірики (зокрема на честь гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи, полковника Ф. Донця-Захаржевського), «конклюзії» – великоформатні ілюстр. друки, у яких панегірич. вірш поєднано з тезами диспуту на філос. або богослов. теми. Друкарня дбала про якість шрифтів, естетику розміщення тексту та ілюстрацій. Заг.-укр. значення мало створення 1674 книговидавн. підпр-ва на Лівобережжі – друкарні у м. Новгород-Сіверський (нині Черніг. обл.), 1679 перенесено до Чернігова. Від більшості ін. православ. друкарень вона відрізнялася тим, що поширювала переважно твори черніг. архієпископа Л. Барановича (власника друкарні) та ін. тогочас. авторів, зокрема І. Галятовського, Д. Туптала, І. Величковського; це були проповіді, реліг.-моралізатор. вірші польс. мовою, полемічні твори, панегірики. Після смерті Л. Барановича (1694) друкарня перейшла до Черніг. Свято-Троїц. Іллін. монастиря. У ній друкували реліг. вірші І. Максимовича, панегірики різними мовами (І. Орловського, П. Терлецького, П. Армашенка), богослужб. книги, букварі. За цар. указом 1720 і розпорядженням синоду 1721 Києво-Печер. та Черніг. друкарням під загрозою суворих покарань заборонено видавати будь-що, крім передруків давніх видань. Аналогічні укази видавали і в наступні роки. Зокрема заборонено публікувати будь-які світські за змістом чи навіть реліг., але нові, твори, наближати мову видань до розмов. мови населення. Друкування ж книжок рос. мовою, потріб. для реформування освіти, адміністрації та громад. життя, було привілеєм імпер. центру. Також встановлено подвійну цензуру: оригінал. та сигнал. примірників. Черніг. друкарня деякий час видавала книги із зазначенням дати, яка передувала указу 1720, але внаслідок доносу змушена була припинити видавн. діяльність до 1743. Києво-Печер. друкарня, долаючи всілякі перепони, продовжувала працювати. Ослаблення цензур. режиму за правління імператриці Єлизавети Петрівни й за гетьманування К. Розумовського було незначним (навіть префект Києво-Могилян. академії М. Козачинський кн. «Філософія Арістотелева», що містила панегірики на честь Олексія та Кирила Розумовських, мусив друкувати за кордоном – у Львові 1745). Єдиною ділянкою, де київ. та черніг. друкарі могли ще кілька десятиліть розвивати творчу активність, було поліграф. виконання та худож. оформлення книг: багато видань 1-ї пол. 18 ст. вирізняються поліграф. досконалістю, красою шрифтів, майстерністю компонування шпальт, мист. рівнем ілюстрацій та орнам. оздоб. Неповторність оформлення видань забезпечували титул. сторінки, фронтиспіси, ілюстрації, орнам. заставки й кінцівки. Визначними майстрами оформлення книги були гравери на міді А. Козачківський, Г. Левицький, А. Тарасевич. Як свідчить опис лавр. друкарні серед. 18 ст., на той час її тех. рівень був високим. Із 6-ти металевих станів (друкар. верстатів) постійно працювали 4, за кожним закріплювали трьох вільнонайманих майстрів: складальник (зицер), пилкар (батирщик; наносив фарбу на друкар. форму), і прасмайстер (прасар; видруковував тираж). Стандарт. накладом книг великого формату був «таборок» (1200 прим.), а формату октаво (1/8 аркуша) – два «таборки». Подібним до устаткування Києво-Печер. друкарні було оснащення і Львів. братської друкарні, хоча у 18 ст. вона значно звузила видавн. програму, обмежившись переважно перевиданням літург. книг, проте, як і раніше, до багатьох із них додавали світські частини (присвяти різним особам і вірші на їхні герби, «епіграми» на герб Львів. братства, передмови з повідомленнями про істор. події, ремінісценції з антич. літ-ри тощо). 1788 Львів. ставропіг. братство скасовано австр. владою. Друкарня Ставропіг. ін-ту у Львові (1790–1939) тільки формально залишалася спадкоємицею братської, оскільки її значимість у культур. житті укр. народу істотно зменшилася. Стабіл. видавн. діяльність змогли налагодити монастир. осередки. Заслугою Унів. друкарні був її внесок у публікацію богослов., катехізич. та реліг.-моралізатор. творів, зокрема й україномовних. Напр., 1670 тут передруковано з київ. видання твір Ф. Софоновича «Виклад о церкві», в додатку до якого вміщено, теж на підставі київ. друку, переклад укр. книж. мовою житія князя Володимира Святославича; 1680 вийшла україномовна книга єпископа Й. Шумлянського «Зерцало до прейзріння і латвійшого зрозуміння віри святої», у додатку до якої твір С. Косова «О містиріях». Почаїв. друкарня (нині Кременец. р-н Терноп. обл.) дбала про видання богослов. і реліг.-моралізатор. книг, звертаючи особливу увагу на запити й потреби парафіял. духовенства. У низці друків, особливо від 2-ї пол. 18 ст., вжито мову, близьку до укр. нар.-розмовної, зокрема, у порадниках «Політика свіцкая» (1770) та «Книжиця для господарства...» (1788). Опубл. й низку укр. пісень та віршів кирилицею та латинкою, особливо популяр. була зб. реліг. пісень «Богогласник» (1790). Крім укр. кирилич. друків, Почаїв. друкарня видавала праці укр. авторів польс. і лат. мовами, приймала замовлення окремих польс. письменників. Зокрема, видано низку істор. документів, польс. переклади творів М. Цицерона та Саллюстія, підручники з фізики Ф. Шашкевича і геометрії Т. Свіжавського, курси риторики лат. мовою. Польс. друкарні видавали книги не лише для поляків, а й для всіх, хто читав польс. мовою, – укр. шляхтичів, міщан, представників верхівки духовенства. Виходили друком і польськомовні твори укр. авторів та тематично пов’яз. з Україною. Більшість польс. друкарень видавали і латиномовні тексти. Серед найбільших в Україні за кількістю публікацій – друкарня Львів. єзуїт. колегіуму (існувала до 1773). У Львові поряд із друкарнями єзуїт. колегіуму та катол. братства Св. Трійці діяли подібні за характером книжк. продукції підпр-ва П.-Й. Ґольчевського (1735–51), І. Филиповича (1753–67), Я. Шліхтина та його спадкоємців (1755–85). Від 1760 працювала друкарня при Бердичів. кармеліт. монастирі.

До останніх десятиліть 18 ст. більшість об’ємних багатотираж. книг становили видання, признач. для православ. і греко-катол. церков: найбільше – богослужб. тексти і молитовники, менше – християн., повчал.-моралізатор. літ-ра. Друкували такі книги переважно церк.-слов’ян. мовою кирилич. шрифтом, однак у певних їх структур. частинах (передмовах, присвятах) вживали й укр. книжну мову. З освіт. видань масовими тиражами і досить часто друкували букварі, і хоч уривки для читання у них подано церк.-слов’ян. мовою, учні, засвоївши правила, могли вільно читати й укр. тексти. Сприйняттю українцями церк.-слов’ян. мови як «високого стилю» книж. мови сприяли специфічно укр. особливості вимови традиц. текстів. Якщо богослужб. книги, молитовники й букварі набули значного поширення, то літ. публікації (вірші, програми театр. вистав, панегірики) та окремі видання з гуманітар. і природн. наук (тези диспутів, посібники з граматики, історії тощо), за поодинокими винятками, виходили невеликими накладами і для вузького кола читачів. Мовами їх видання були книжна укр., церк.-слов’ян. та, найчастіше, польс. чи латинська. Ситуація змінилася, коли різноманітні світські видання у Центр., Пд. і Сх. Україні почали виходити рос. мовою, тобто в останні роки 18 ст., а в Галичині – нім., польс., лат., франц. після 1772. На зовн. вигляд кирилич. книги вплинуло впровадження гражданського шрифту. Традиц. кирилич. шрифт зберігся лише у виданнях реліг. змісту. В остан. чв. 18 ст. в Галичині розгорнули діяльність нім. друкарі, обслуговуючи потреби австр. адміністрації та освіт. установ. Найбільшою у Львові була друкарня А. Піллера (засн. 1773; 1776 у ній видруковано найстарішу на укр. землях газету – французькомовну «Gazette de Léopol»). Попри всі відмінності, нім.-лат.-польс. друкарні у Галичині та російськомовні граждан. друкарні в центр. і пд. регіонах України мали багато спільного, зокрема обслуговували потреби уряд. установ та освіт. системи, пов’язаної з ними. Укр. літ. твори в цей час поширювали у рукописах. Наприкінці 18 ст. (майже одночасно з небаченим раніше розповсюдженням в Україні друкарства іноз. мовами) видано у С.-Петербурзі першу книгу укр. нар.-розмов. мовою – поему «Енеида [на малороссійскій языкъ перелиціованная]» І. Котляревського (1798). У наступні десятиріччя видання з укр. історії та культури нерідко виходили в С.-Петербурзі, де адм. контроль над Д. і к. був менш суворим. На поч. 19 ст. на укр. землях у складі Рос. імперії книги й далі друкували лише рос. і церк.-слов’ян. мовами, у Галичині – нім., польс., церк.-слов’янською. В окремих видавців та деяких період. виданнях істотне місце займала укр. тематика. Так, у друкарні Харків. ун-ту (засн. 1805) видавали перший в Україні ж. «Украинскій вѣстникъ» (1816–19). Від 1835 діяла друкарня Київ. ун-ту. Києво-Печер. друкарня, крім книг церк.-слов’ян. мовою, друкувала навч. посібники для початк. шкіл і духов. уч-щ, календарі, період. видання граждан. шрифтом. Від 1839 Одес. т-во історії та старожитностей започаткувало наук. записки. У Москві 1827 видано зб. укр. нар. пісень, укладені М. Максимовичем, у С.-Петербурзі 1840 – перше видання «Кобзаря» Т. Шевченка; україномов. альманах «Русалка Днѣстровая» (1837) довелося видавати в друкарні Пешт. ун-ту у м. Буда (нині частина Будапешта). 1848–57 в друкарні Ставропіг. ін-ту виходила перша укр. газета – «Зоря Галицька». 1848 у Львові засн. т-во «Галицько-руська матиця», яке вело і видавн. діяльність. У 1860-х рр. укр. Д. і к. в межах Рос. імперії пережили період короткотривалого пожвавлення. П. Куліш і Д. Каменецький у С.-Петербурзі відкрили укр. друкарню, де видано твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, Г. Квітки–Основ’яненка, серію «Сільська бібліотека», навч. посібники укр. мовою для неділ. шкіл та ін. Крім Києва, Харкова й Одеси, центрами Д. і к. були Чернігів та Полтава. Однак Валуєв. циркуляр 1863 і Емський акт 1876 до 1905, паралізували розвиток друкарства у Центр. та Сх. Україні (заборонено друкувати україномовні тексти, крім істор. документів, а на твори худож. літ-ри щоразу необхідно було отримувати дозвіл цензури). У відповідь на Емський акт за дорученням київ. «Громади» М. Драгоманов заснував 1876 Вільну укр. друкарню в Женеві (її кер. був А. Ляхоцький 1878–1918), серед видань якої – редаговані М. Драгомановим зб. «Громада» (т. 1– 5, 1878–82) та однойм. журнал, твори самого М. Драгоманова і С. Подолинського. 1876 на кошти київ. «Громади» у Празі надрук. «Кобзар» Т. Шевченка, 2-й т. якого містив заборонені в Росії твори. Порівняно сприятливими були умови розвитку Д. і к. в Галичині, особливо після запровадження в Австро-Угорщині конституції 1867. У Львові, Перемишлі, Чернівцях, Коломиї працювали друкарні приват. осіб і установ. Серійне видання книг для ширшого кола читачів налагодили народовец. т-во «Просвіта» (Львів, 1868) і москвофіл. Об-во ім. М. Качковського (Коломия, 1874, від 1876 – у Львові). Важливим видавн. центром стало Літ. т-во ім. Шевченка (Львів, 1873; див. Наукове товариство імені Шевченка). І. Франко видавав книжк. серії «Дрібна бібліотека» (1878–81) та «Літературно-наукова бібліотека» (1889–98), К. Паньківський – «Дрібну бібліотеку» (1893–97). Найбільш успіш. виявилася діяльність АТ «Укр.-руська видавн. спілка» (1898), яким керували М. Грушевський, І. Франко та В. Гнатюк: у «великій» і «малій» серіях надруковано твори. укр. письменників і переклади наук. та літ. праць іноз. авторів, за два десятиріччя опубл. прибл. 600 книг накладом 500–1700 прим. кожна.

Передумовою подальшого розвитку друкарства стало винайдення літографії і плоскодрукар. машини. В Україні перші літограф. майстерні відкрито 1822 у Львові та 1823 у Чернігові, плоскодрукар. машини почали використовувати від серед. 19 ст. Від 2-ї пол. 19 – на поч. 20 ст. упроваджено в друкарство лінотип, пізніше – ротаційні машини, офсетний друк. Укр. винахідник Й. Лівчак розробив проект набірно-матрицевідлив. машини. 1897 у Києві діяло 22 друкарні, 55 – в Одесі, по 27 – у Харків. та Волин. губерніях. Більшість із них були малопотужні і виготовляли переважно газети, журнали, оголошення та ін. замовні матеріали. Найбільші друкарні були зосередж. у Києві (С. Кульженка, І. Самоненка, Є. Череповського, О. Коваленка, Ф. Йогансена), Одесі (Є. Фесенка) й Полтаві (К. Маркевича). Часто видавн. діяльність провадили книгарі: А. Коціпінський, Б. Корейво, Л. Ідзіковський та його спадкоємці (див. Ідзіковські) у Києві (друкували переважно польс. книги й ноти, зокрема укр. композиторів, на укр. нар. пісні); К. Вільд, Владислав і Казимир Ґубриновичі, Г. Альтенберґ і спадкоємці (див. А. Альтенберґ), Б. Полонецький у Львові; О. Цукеркандель у м. Золочів (нині Львів. обл.) випускав дешеву малоформатну серію «Biblioteka Powszechna», а також т. зв. брики – посібники для гімназистів (зокрема й україномовні). Нац. ін-т ім. Оссолінських (Львів, 1827–1940; див. «Оссолінеум») мав б-ку, друкарню і вид-во, які спеціалізувалися на виданні польс. класич. літ-ри, наук. праць і підручників. У Рос. імперії, щоб обійти цензурні заборони, часто просвітні видання випускали під виглядом худож. літ-ри. Так діяв, зокрема, Б. Грінченко, який видав у Харкові та Чернігові (від 1894) низку популяр. книг для народу, а також твори Т. Шевченка, П. Грабовського і власні. Аналогічну діяльність вело Харків. вид-во «Вс. І. Гуртом» на чолі з Г. Хоткевичем (від 1901). У Києві 1895 засн. вид-во «Вік», якому з поданих до 1903 на розгляд цензури 230-ти рукописів вдалося надрукувати лише бл. 80. До 1918 видало 331 книгу заг. накладом 1,7 млн прим., серед них – серії «Українська бібліотека», «Сільська бібліотека», зібр. творів укр. письменників, популярні брошури. Поява друкарень у провінц. містах створювала умови для розгортання в них видавн. діяльності (напр., 1886 у Херсоні вийшла зб. драм. творів І. Карпенка-Карого). Про пожвавлення культур. життя свідчили видання літ. альманахів у Чернігові («Степові квіти», 1899; «Хвиля за хвилею», 1900), Херсоні («Перша ластівка», 1905) та ін. містах. У С.-Петербурзі «Благотворительное общество изданія общеполезныхъ и дешевыхъ книгъ» (1898–1917) надрукувало бл. 80 назв брошур з природознавства, с. госп-ва, медицини, а також двічі «Кобзар» Т. Шевченка (10 тис. прим. 1907 і 25 тис. 1908). У менших масштабах укр. книгу видавали Київ. та Харків. т-ва грамотності, редакція ж. «Киевская старина», приватні видавці. Валуєв. циркуляр і Емський акт фактично втратили юрид. силу лише в ході рос. революції 1905–07. Відтоді ті чи ін. книги, газети і журнали забороняли за їхній зміст, як правило, після їх видання. Стало можливим друкування укр. преси, але щодо неї цензура була особливо суворою. Великий внесок у розвиток укр. культури зробило вид-во «Час» (Київ, 1908–20, фундатори і кер. – В. Королів-Старий, М. Синицький, М. Левицький, П. Петрушевський), капітал якого з часом перевищив 1 млн рублів. Серед продукції вид-ва були твори укр. письменників і переклади з різних мов, підручники, брошури для широкого кола читачів, кольорові поштівки з ілюстраціями А. Ждахи і текстами нар. пісень. Також у Києві вид-во «Лан» (1907–13, засн. О. Грушевський) випускало «Дитячу бібліотеку» і «Науково-популярну бібліотеку»; вид-во «Дзвін» (1907–19; дир. обох – Ю. Тищенко) – однойм. журнал. В Одесі перше укр. вид-во «Сніп» засн. 1905 заходами місц. т-ва «Просвіта» та її голови М. Комарова. Невеликі укр. вид-ва діяли і в ін. містах Наддніпрян. України. 1917–19 у Катеринославі (нині Дніпропетровськ) під кер-вом Є. Вирового діяло «Укр. вид-во». Загалом 1798–1916 вийшло бл. 6 тис. назв книг укр. мовою, зокрема понад 2,8 тис. на Наддніпрянщині. Твори Т. Шевченка 1840–1914 видано в Україні та поза її межами понад 500 разів.

У роки 1-ї світ. війни Д. і к. на укр. землях різко скоротилися. У Росії випуск книг укр. мовою знову, за дуже незнач. винятками, опинився під забороною. Натомість пожвавилося видання політ. публікацій на укр. теми поза межами України (Берлін, Ляйпциґ, Прага, Варшава, Подєбради, Париж, Харбін). СВУ у низці європ. країн публікував кількома мовами брошури та інформ. матеріали з обґрунтуванням курсу на самостійність України. Політ. видання самостійниц. напряму виходили також у США і Канаді. Небувалий за розмахом спалах укр. книговидання припадає на роки боротьби за державність України. Кількість укр. вид-в зросла до 78-ти у 1917 і 120-ти у 1918. Розвивалися як громад., так і приватні видавн. підпр-ва, виникали книгарні й б-ки. За неповними даними, 1918 видано 1526 назв книжок, з них 1084 – укр. мовою, 386 – рос., 56 – ін. мовами. Національно орієнтов. укр. вид-ва виникли у містах і м-ках Глухів (нині Сум. обл.), Лубни та Кобеляки (обидва – нині Полтав. обл.), Сміла (нині Черкас. обл.), Валки (нині Харків. обл.), Козятин і Могилів-Подільський (обидва – нині Вінн. обл.), Катеринодар (нині Краснодар, РФ) і багатьох ін. Відомо понад 10 вид-в місц. осередків т-ва «Просвіта», зокрема у містах Кролевець, Золотоноша, Більськ (нині Бєльск Подляський, Польща). Діяли офіц. держ. вид-ва, приватні отримували від держави безвідсотк. позики. Зростання попиту на укр. книжку забезпечило прибутковість найбільших вид-в; зокрема «Час» (1908–20), «Криниця» (1917–20; обидва – Київ), «Друкарь» (Петроград, нині С.-Петербург, 1916–24), «Сіяч» (Черкаси, 1917–18) придбали власні друкарні. Стихійно й стрімко зростала кількість укр. період. видань; їх почали видавати в усіх великих містах і багатьох м-ках в Україні та за її межами, зокрема у м. Воронеж (поширювали в укр. місцевостях Воронежчини і Курщини, Росія), містах Сибіру та на Далекому Сході. Швидко зростала кількість фахової періодики.

В УСРР Д. і к. централізовано та підпорядковано державі. Лише кілька років проіснували громад. видавн. підпр-ва «Друкарь» (1916–24), «Сяйво» (Київ, 1913–19, 1926–29). Держ. вид-ва об’єднано 1919 у Всеукрвидав (див. також Державне видавництво України). 1922 засн. держ. вид-ва «Пролетар» (Харків, 1922–30) і «Молодий робітник» (Харків–Полтава, 1923–34). У книжк. репертуарі переважали агітац.-пропагандист. літ-ра, популярні масові книжки. Видавали, найбільше у 20-х рр., також твори укр. письменників, наук. і літ. періодику, щоденну пресу. Найбільшими вид-вами були «Рух» (1921–33) і «Книгоспілка» (1922–30) у Харкові. Наук. літ-ру видавала ВУАН, у відання якої перейшла друкарня Києво-Печер. лаври.

Від 1930-х рр., одночасно з розгромом «українізації», посилено політику централізації видавн. справи та цензур. контроль. Жертвами терору стали діячі укр. книговидання Г. Хоткевич, І. Лизанівський, С. Пилипенко, А. Крушельницький. Багато видань, підготовл. до друку, заборонено, знищено й цілі тиражі надрук. книг (неповний список знищених академ. видань з українознавства, укладений Н. Полонською-Василенко, містить 35 назв). Для зручності контролю доведено до крайніх меж централізацію книговидання. 1930 Держ. вид-во України перетворено на Держ. видавн. об’єдн. України, якому підпорядковано всі гол. вид-ва; після ліквідації Об’єднання 1934 посил. контроль ідеол. парт. органів, зведено до мінімуму видавн. діяльність на місцях; книжк. продукцію сконцентровано у спеціалізов. вид-вах, яких станом на 1940 залишалося 14. У райцентрах відкрито друкарні головним чином для випуску місц. газет. Усього 1940 в Україні діяло 885 друкарень, з них 30 респ., 24 обл., 58 міських, 743 рай. та 30 ін. значення. Одночасно зі зростанням обсягів Д. і к. в Україні швидко зменшувалася кількість україномов. видань: від 6394-х (79 % заг. кількості видань усіма мовами) у 1930 до 2536-ти (48%) у 1934 і 1895-ти (41 %) у 1939.

У Галичині в міжвоєн. час діяло бл. 50 невеликих укр. вид-в, продукція яких 1934 становила 346 назв. Найбільшими видавцями були І. Тиктор (власник концерну «Укр. преса»), М.Таранько (засн. вид-ва «Світ дитини», Львів, 1919–39), М. Матчак (організатор і власник вид-ва «Ізмарагд»), Р. Паладійчук (засн. вид-ва «Дешева книжка», Львів, 1935–39). Діяли видавн. кооператив «Червона калина» (Львів, 1922–39), видавн. спілка «Діло», виданням книг займалися т-ва «Просвіта», «Рідна школа», «Сільс. господар», «Відродження», Ревізійний союз українських кооперативів, кооператив «Маслосоюз». 1930–35 видано «Українську загальну енциклопедію» (у 3-х т., Л.; Станіславів; Коломия, 1930–35; ред. І. Раковський та В. Сімович). На Буковині в умовах суворої румун. цензури 1921–28 вийшло лише 39 назв укр. книг. Порівняно сприятливими були умови для укр. Д. і к. у Закарп. Україні – в Ужгороді, Мукачевому, Севлюші (нині Виноградів), Береговому. Видавали книги й періодику Ужгород. т-во «Просвіта», т-во «Учител. громада» та ін. т-ва. Серед актив. еміграц. видавн. установ – Укр. громад. видавн. фонд у Празі (1923–32). Видавн. діяльність розгорнули й створ. в еміграції культ.-осв. осередки: Український вільний університет (Прага, 1921–45, від 1946 – у Мюнхені), Українська господарська академія (м. Подєбради, нині Чехія, 1922–32). Вид-во «Українська накладня» Я. Оренштайна (засн. 1903 у Коломиї під назвою «Галиц. накладня», 1919–32 – у Берліні) видавало оригін. твори укр. красного письменства і переклади в серії «Загальна бібліотека». Незалежні видавн. центри на Зх. Україні ліквідовано після приєднання цієї тер. до складу СРСР (1939). Під час нім.-фашист. окупації дозволено діяльність лише «Українському видавництву» В. Кубійовича у Кракові (1939–44) і його львів. філії (1941–44). Вид-во друкувало насамперед шкіл. літ-ру, найбільший наклад мали «Історія України» Д. Дорошенка та «Кобзар» Т. Шевченка; до серед. 1941 видало 195 назв книг. Нелегально виходили в Україні видання ОУН та УПА, листівки й брошури рад. підпільників. Після закінчення війни видавн. діяльність продовжувалася в укр. діаспорі (країни Європи, США, Канада). В УРСР же відновили працю більшість київ. вид-в, засн. газетні вид-ва в обл. центрах, друкували масовими тиражами офіц.-пропагандист. видання (головно у вид-ві Держполітвидав УРСР), шкільні підручники. Налагоджено випуск спец. тех. та екон. літ-ри. З укр. літ-ри видавали переважно класику (крім заборонених авторів), твори офіційно визнаних укр. рад. письменників. Контроль за видавн. продукцією від 1959 здійснювало Упр. поліграф. пром-сті і вид-в при РМ УРСР, перетвор. від 1963 на Держ. ком-т РМ УРСР по пресі (пізніше неодноразово змінював назву). Однією з перших акцій ком-ту було перейменування вид-в («Держлітвидаву України» – на «Дніпро», «Дитвидаву ЦК ЛКСМУ» – «Веселка») та зміна статусу обл. книжк.-журн. вид-в на респ. регіональні з колорит. локал. назвами («Маяк» в Одесі, «Таврія» у Сімферополі, «Каменяр» у Львові, «Карпати» в Ужгороді). Вид-во АН УРСР перейменовано на «Наукову думку», Харків. книжк.-журн. вид-во – на «Прапор», Дніпроп. – «Промінь». Вид-во «Радянський письменник» належало СП УРСР, «Молодь» – у структурі ЦК ЛКСМУ. Спеціаліз. характер мали вид-ва «Техніка», «Урожай», «Здоров’я», «Мистецтво», «Музична Україна». Випуск підручників зосереджено у вид-ві «Радянська школа». Видавн. діяльність ВШ звели до мінімуму, поставивши її під подвій. контроль Держкомвидаву і Мін-ва вищої освіти УРСР. Книговидання провадили відповідно до річних темат. планів, затв. Держ. ком-том по пресі і парт. інстанціями. 1946–75 в УРСР видано 190 693 назви книг і буклетів, серед них укр. мовою – 83 319 включно з 13 030 перекладами з 94-х мов. Наук. книги нараховували 26 430 назв, серед них – 9332 укр., 16 413 рос. і 685 ін. мовами. Худож. літ-ри надруковано 20 278 назв, зокрема 11 625 укр., 5585 рос. і 3068 ін. мовами. У 1960 – серед. 1980-х рр. вийшли два вид. УРЕ (у 17-ти т., 1959–65; у 12-ти т., 1977–85), «Історія українського мистецтва» (у 6-ти т., 1966–73), «Історія міст і сіл Української РСР» (у 26-ти т., 1967–74), перша в світі «Енциклопедія кібернетики» (у 2-х т., 1973), зібр. творів Лесі Українки (у 12-ти т., 1975–79), І. Франка (у 50-ти т., 1976–86), «Шевченківський словник» (у 2-х т., 1978; усі – Київ), які, однак, були далекі від повноти і частково спотвор. цензурою. Розпочато багатотомне академ. видання твор. спадщини Т. Шевченка, серія «Бібліотека української літератури» (розрахов. на 200 т., 1982–2001, не завершена). Питома вага україномов. книги постійно скорочувалася: 1965 – 2998 назв книг укр. мовою і 4023 рос. мовою; 1975 – відповідно 2651 і 5693; 1980 – 2164 і 6572. В УРСР 1978 видано 3,18 прим. книг на особу, тоді як в РРФСР – 10,26. І в наступні роки питома вага книговидання України у книжк. продукції СРСР також зменшувалася. Суворість цензур. контролю спричинила появу самвидаву – розмноження машинопис. копій публіцист. і літ. творів. З’явилися самвидавні журнали, зокрема «Український вісник» (поч. 1970-х рр.), що став відомим у світі (окремі числа перекладали на Заході англ. та франц. мовами).

Найважливішим наслідком здобуття Україною незалежності для Д. і к. став вільний розвиток, реальне, попри прикрі винятки, скасування цензур. обмежень. Замість держ. монополії на Д. і к. постала система вільних від ідеол. тиску вид-в різних форм власності. Хоча процес пристосування Д. і к. до ринк. економіки складний і суперечливий. Для поч. 1990-х рр. характерне обвальне зменшення кількості видань і особливо їх накладів, спричинене насамперед недоступністю цін на книги для багатьох споживачів, що викликала комерціалізація Д. і к. Взаємопов’язані та взаємозумовлені кризові явища у книговиданні й книжк. торгівлі: колишні форми системи «видавець–книга–споживач» порушено, а нові формуються досить повільно, що знач. мірою спричинене недосконалістю правової бази та податк. політики у цій галузі. У 1990–2000-х рр., не витримавши конкуренції з більш прибутк. підпр-вами, різко скоротилася кількість книгарень у великих містах, а у менших містах і більшості райцентрів книгарні зникли взагалі. Натомість з’явилися книжк. ринки (спершу – стихійні) у Києві, Одесі та деяких ін. містах. Незважаючи на негативні тенденції, від перших років незалежності України розгорнуто видання творів укр. класич. літ-ри, які раніше були заборонені, а також творів укр. діаспори. Видано «Історію України-Руси» (в 11-ти т., 1991–98) та «Історію української літератури» (у 6-ти т., 1993–96; обидві – Київ) М. Грушевського, розпочато перевидання діаспор. «Енциклопедії українознавства». Особливою популярністю користувалися підручники з історії України, зокрема перевидання праць Д. Дорошенка, І. Крип’якевича, Н. Полонської-Василенко. Постійно збільшується кількість недерж. вид-в, серед них високими показниками кількості видань книг виділяють- ся «Фоліо» (Харків), «Ранок», «А.С.К.», «Знання» (усі – Київ), «Підручники і посібники» (Тернопіль); великими накладами – «Генеза», «Навчальна книга», «Форум» (усі – Київ). Від 1994 розгорнула діяльність Укр. асоц. недерж. вид-в (від 2000 – Укр. асоц. видавців і книгорозповсюджувачів). Прибутковим напрямом є вид-во підручників, посібників у галузях права й економіки, довідників. Книги з гуманітар. наук і худож. літ-ри продукують вид-ва «Основи», «Критика», видавн. дім «Альтернативи» (усі – Київ); твори сучас. письменників – вид-ва «Кальварія», «Піраміда» (обидва – Львів), «Лілея» (Івано-Франківськ) та ін.; різнопрофіл. є вид-ва «Астропрінт» (Одеса), «Надстир’я» (Луцьк). На виданні дит. літ-ри спеціалізуються, зокрема, вид-ва «Веселка», «А-ба-ба-га-ла-ма-га» (обидва – Київ), а також «Ранок» (Харків) та «Школа» (Київ). Засн. низку вид-в реліг. літ-ри при УПЦ КП, УГКЦ («Свічадо» при греко-катол. ордені студитів, Львів; відновило діяльність вид-во ЧСВВ «Місіонер» у м. Жовква Львів. обл.). Діє також Гол. спеціалізов. редакція літ. мовами нац. меншин України (Київ, від 1992). Демократизація книговидання сприяла виникненню числен. видавн. центрів. Книги й брошури видають в усіх обл. та університет. містах, в Артемівську (Донец. обл.), Керчі (АР Крим), Коломиї (Івано-Фр. обл.), Глухові (Сум. обл.), Білгороді-Дністровському (Одес. обл.), смт Опішня (Зіньків. р-н Полтав. обл.) та ін. Краєзнавчу, політ., художню літ-ру, крім установ та громад. орг-цій, видають окремі особи. Поширене «настільне» малотиражне книговидання, продукція якого зазвичай не надходить у роздріб. продаж. В останні роки підвищено якість поліграф. виконання друк. продукції, найпотужніші поліграф. підпр-ва сконцентровано у Києві (об’єдн. «Преса України», «Поліграфкнига», Київ. книжк. ф-ка), Харкові (Книжк. ф-ка ім. М. Фрунзе), Львові (книжк. ф-ка «Атлас», «Глобус») та ін. великих містах. Виникла низка нових друкарень, оснащених сучас. устаткуванням. Нинішній розвиток Д. і к. спрямований на впровадження комп’ютер. технологій у видавн. підготовку книг, їх друкування і розповсюдження. Позитивну роль у пожвавленні видавн. руху відіграють книжк. ярмарки, з яких найвідомішим є щоріч. Форум видавців у Львові (від 1994). Нині діяльність вид-в координує Держ. ком-т телебачення і радіомовлення України, якому станом на 2007 підпорядковано 22 держ. підпр-ва та орг-ції видавн. сфери, у структурі Держ. акц. компанії «Укр. видавн.-поліграф. об’єднання» – 30 ВАТів. Наявні джерела інформації про обсяг книжк. продукції не є повними, оскільки не всі видавці надсилають обов’язк. прим. до Книжкової палати України. Станом на грудень 2005 надійшло 12 728 назв книг і брошур заг. накладом 32 516,1 тис. прим.; за статист. даними ці цифри складають 15 720 і 54 059,8. Кількість книг і брошур на одного жителя в Україні становила 1,15 прим., порівняно до 1991 – 2,6 прим. (5855 назв книг і брошур заг. накладом 136 415,9 тис. прим.), до 2000 – 0,4 прим. (найнижчий показник за часи незалежності; 6282 назви книг і брошур заг. накладом 21 985,6 тис. прим.). Рівня 1940 наклад книг і брошур (51,3 млн прим.) у незалеж. Україні досяг 2002 (52,6 млн прим), водночас навіть рівень 1979 (155,7 млн прим.) не задовольняв потреб укр. читача. За даними Книжк. палати України, укр. мовою 1996 надруковано 51 % книг з-поміж 6074-х назв книг і брошур, у 2002 – 63 % з-поміж 12 444-х, у 2005 – 62,2 % з-поміж 15 720-ти. Тематично станом на 2007 випуск книг і брошур переважав у напрямках політ. і соц.-екон. (4827 назв), тех. (2463), худож. (2730) та культ.-осв. (2811) літ-ри, найменше – у галузях мист-ва і мистецтвознавства (196), фіз. культури і спорту (93), літ-ри універс. змісту (21); за цільовим призначенням – найбільше навч.-метод. (6276), літ-худож. (2730) і наук. (2700) видань. Помірно зростає кількість держ. замовлень (318 назв книг у 2004), від 1997 реалізують Програму випуску соціально значущих видань, 2003 прийнято Закон України «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні». Станом на серпень 2008 у Держ. реєстрі видавців, виготівників і розповсюджувачів видавн. продукції зареєстровано 3166 юрид. осіб і 816 фіз. осіб (найбільше обох категорій – у Києві). Див. також Видавництва, Видавнича справа.

Літ.: Маслов С. Друкарство на Україні в XVI–XVIII ст. К., 1924; Попов П. М. Початки друкарства у слов’ян (З додатком ст.: «Слов’янські інкунабули Київських бібліотек»). К., 1924; Свєнціцький І. Початки книгопечатаня на землях України: В пам’ять 350-ліття першої друкованої книжки на Україні у Львові 1573–74 р. Жовква, 1924; Боровий С. З історії єврейської книги на Україні // Бібліол. вісті. 1925. № 1–2; 1926, № 1; К., 1926; Єфремов С. В тісних рамцях. Українська книжка в 1718–1916 рр. К., 1926; Українська книга: XVI–ХVІІ–ХVIII ст. К., 1926; Дорошенко Б. Розвиток українського друку в XIX–XX ст. у цифрах // Укр. книга. 1937. № 1; 1980. № 1; Бачинський Є. Українська друкарня в Женеві // 2-га наук. зб. УВАН. Нью-Йорк, 1953; Каменева Т. Н. Черниговская типография, ее деятели и издания // Тр. Гос. б-ки СССР им. В. И. Ленина. 1959. Т. 3; D. Buchynskyi. Pasado y presente del libro ukraniano. Estudio bibliografico-historico. Toronto; Madrid, 1962; 400 лет русского книгопечатания. Кн. 1. Москва, 1964; Гнатюк Д. Книговидавнича справа на Україні в післявоєнні роки. К., 1965; Дей Д. И. Издательство украинской книги в XIX – начале XX века // Книга: Исследования и мат. 1965. Сб. 10; Книга і друкарство на Україні. К., 1965; Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні в XVI– XVIII ст. Л., 1971; Машталір Р. М. та ін. Розвиток поліграфії на Україні. Л., 1974; Молодчиков О. Книга Радянської України. К., 1974; Ісаєвич Я. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. Л., 1975; 1983; Його ж. Преемники первопечатника. Москва, 1981; Теорія та історія радянської книги на Україні. К., 1983; Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. Кн. 1–2. Л., 1981–84; Немировский Е. Л. Иван Федоров. Москва, 1985; Книга и книжное дело в Украинской ССР: Сб. док. и мат. 1917–1984. К., 1985–86; Ісаєвич Я. Д. Літературна спадщина Івана Федорова. Л., 1989; Огієнко І. Історія українського друкарства. Т. 1: Істор.-бібліогр. огляд укр. друкарства ХV–ХVIII вв. К., 1994; Репертуар української книги. 1798–1916: Мат. до бібліографії. Т. 1–7. Л., 1995–2001; Ківшар Т. Український книжковий рух як історичне явище (1917–1923 рр.). К., 1996; Україномовна книга. 1798–1916. Вип. 1: 1798–1885. К., 1996; Биковський Л. У службах українській книжці. Л.; Нью-Йорк, 1997; Яків Оренштайн – феномен української видавничої справи. Л., 1998; Запаско Я., Мацюк О., Стасенко В. Початки українського друкарства. Л., 2000; Зленко Г. Перші українські видавництва в Одесі // Бібліографія українознавства: Бюл. Комісії укр. бібліографії Міжнар. асоц. україністів. Вип. 3. Л., 2000; Ісаєвич Я. Українське книговидання: Витоки, розвиток, проблеми. Л., 2002; Сенченко М. Світове книговидання і випуск творів друку в Україні // Вісн. Книжк. палати. 2003. № 4.

Я. Д. Ісаєвич

Стаття оновлена: 2008