Дуалізм - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Дуалізм

ДУАЛІ́ЗМ (від лат. dualis – двоїстий) – визнання двох першооснов буття та використання засадничих понять у світорозумінні й пізнанні, визначених шляхом протиставлення (буття–ніщо, реальність–ілюзія, істина–хиба, добро–зло, теоретичне–емпіричне, теоретичне–практичне). Усі різновиди Д. можна поділити на метафізичні, включаючи реліг.-містичні, морал.-етичні, політ., пізнавальні. Джерело пров. ролі двох засад (принципів) слід вбачати в особливостях поведінки живих істот, зокрема людини, тому говорять про антропол. джерела Д. Пристосування живої істоти до оточення потребувало оцінки під кутом зору того, чи є щось джерелом загрози (страждання) чи задоволення. Це розрізнення потребувало впізнання (ідентифікації) чогось як вже знаного з досвіду. Біол. детермінізм є одним із джерел Д. Люд. соціуми, створюючи звичаї, розрізняють дозволені і заборонені дії, поведінку. Звідси Д. добра і зла, давні політеїст. уявлення про наявність добрих і злих духів. Це призводить до виникнення дуалістич. релігій, в яких світ розглядають як арену боротьби доброго і злого богів (зороастризм, маніхейство та ін.). А в тих монотеїст. релігіях, де єдиного Бога мислять як втілення добра, гострою стає проблема пояснення джерел зла. У християнстві, де Бога вважають вседобрим і всемогутнім, гострим постає питання: як поряд із всемогутністю Бога пояснити існування зла (осн. проблема теодіцеї як розділу теології). У тих філос. теоріях, в яких метафізику, як «першу філософію», ототожнюють з онтологією (вченням про буття), найважливішим є питання про першопочатки (грец. архе) чи першооснови буття. При цьому як у зх., так і в азій. філос. традиціях на метафіз. теорії впливали реліг. світорозуміння, часто поєднуючись з ними. Залежно від кількості першопринципів, метафіз. концепції поділяють на моністичні, дуалістичні та плюралістичні. Одні з метафіз. концепцій схиляються до того, що буття в своїй основі цілісне, єдине (Парменід); хоча розходяться щодо розуміння першооснови, яка забезпечує таку цілісність (див. Монізм). Це стосується і різновидів метафіз. Д., хоча йдеться вже про дві першооснови (див. Метафізика). Оскільки метафізика як «перша філософія» націлена на з’ясування першопринципів філософії – горизонтів філос. мислення, то від розуміння найглибших засад філософії залежить і з’ясування понять, визначених шляхом протиставлення. Результати дослідж. з компаратив. філософії свідчать, що видатні сх. реліг.-філос. світорозуміння (даосизм, брагманізм, дзен-буддизм та ін.) не ґрунтуються на чітко розмежованих протиставленнях, властивих зх. філософії (творець–створений світ, суть–явище, визначене–невизначене, раціональне–інтуїтивне тощо). Найважливіше джерело ролі понять у зх. філософії, визначених шляхом протиставлення, – прагнення до визначеності. Низку протиставлень започаткували античні філософи: буття–ніщо, буття–ілюзія, істина–хиба, знання–погляд (переконання), матерія (з чого щось побудоване, речовинність) – форма чи ідея, суть–явище, загальне (універсалії)–індивідуальне (партикулярії), безперервне–перервне, необхідне–випадкове, сталість–зміна, теоретичне–практичне, причина–наслідок, підстава (аргумент)–висновок (доведення), добро–зло, красиве–огидне, особисте–суспільне тощо. У середньовіч. християн. філософії до найважливіших опозицій належать протиставлення Творця і створеного світу, святості і гріховності, спасіння і вічної кари тощо. У новочас. та новіт. філософії, крім успадкованих від античної та середньовічної, провідну стали відігравати опозиції таких понять, як тіло–душа (тілесне–духовне), суб’єкт–об’єкт (суб’єктивне–об’єктивне), вільний вибір і свобода, теоретичне–емпіричне, якісне–кількісне, фактичне–ціннісне, зумовленість вчинку і свобода волі (свобода волі і детермінізм), структура–функція, індивідуалізація–узагальнення, мотив–дія, пояснення (причинне)–розуміння (інтерпретація), мова–мовлення, модернізм–постмодернізм, усне мовлення–письмо, реалізм–антиреалізм тощо. Цей список можна подовжувати, звернувшись до різних спрямувань та розділів у філософії, також до термінології спец. наук, природн. та гуманітарних. При цьому джерелом одних із протиставлень вважають реал. взаємозв’язки і взаємодії (relatio realis), джерелом інших вбачають в розумі, в мові, в прийнятих конвенціях, звичаях (relatio rationis – див. Відношення, Бінарні відношення). Філос. дискусії стосуються не стільки пояснення пров. ролі в пізнанні протиставлених понять, скільки самого способу визначення через протиставлення. У центрі уваги критики таких визначень опинилося розуміння протиставлення як взаєм. виключення змісту двох понять (сувора диз’юнкція: або–або). З антич. філософів передусім у філософії Геракліта маємо крайню позицію у запереченні таких протиставлень, здійснену у вигляді ототожнення змісту протиставлених понять (верх і низ – одне і те ж): цей аспект його філософії позначають терміном «антитетика». Антитетич. спосіб мовлення знаходимо у софістич. діалектиці, а потім у філософів-містиків, у стилістиці бароко тощо. З укр. філософів – у способі мовлення Г. Сковороди. У новочас. філософії критику формал.-логіч. визначення понять через протиставлення здійснив Г. Геґель, розвиваючи власну концепцію діалектич. метафізики. Він запропонував перспективніший, діалектич. спосіб мислення, у якому протиставлені поняття розглядаються в їхній взаємопов’язаності, а не в розмежованості їхнього змісту. Взяті у взаємозв’язку (в єдності) такі протиставлені поняття характеризують наш спосіб мислення, який змінюється історично. При цьому Г. Геґель утверджував підхід, відповідно до якого певне протиставлення слід не просто відкидати, переосмислювати («знімати» – нім. Aufhebung). При цьому зберігається позитив. момент протиставлення, але з кращим розумінням як змісту протиставлених понять, так і зв’язку між ними. Цей спосіб мислення став відомим як метод подвій. заперечення, заперечення заперечення: т. зв. «тріада» (теза–антитеза–синтез). Д. Чижевський, застерігаючи проти перебільшення ролі тріади у філософії Г. Геґеля, наголошував, що не Г. Геґель започаткував цей спосіб мислення, що він лише запозичив його від попередників (див. Тріада). З іншого боку, у Ф. Ніцше маємо наголос на тому, що засадничі філос. поняття не є цінніснонейтральними, а приховують прагнення до влади. М. Гайдеґґер у своєму тлумаченні філософії Ф. Ніцше, вказує, що після Ф. Ніцше філос. категорії можна розуміти як вершинні цінності. Прикладом того, що протиставлені поняття стають засобом для утвердження влади, є марксизм – особливо марксизм-ленінізм та заснована на ньому ідеологія комунізму. У них протиставлення істин. (пролетар.) і хибної (бурж.) свідомості та низка ін. протиставлень (матеріалізму–ідеалізму, метафізики–діалектики тощо) стали засобом у боротьбі за владу тих, хто оголосили себе носієм «істин. свідомості», «авангардом пролетаріату». Продовження критики бінар. опозицій наявне в постмодернізмі. Такі постніцшеанці, як М.-П. Фуко, розглядають такі опозиції як один із важливих засобів конструювання метадискурсів (ґранднаративів), за якими стоїть прагнення до утвердження влади (див. Деконструкція, Постмодернізм). У певних версіях постмодернізму маємо справу з загрозами, започаткованими софістич. діалектикою, – суб’єктивізм, релятивізм, нігілізм.

В. С. Лісовий

Стаття оновлена: 2008