Крушельницький Іван Антонович

Визначення і загальна характеристика

КРУШЕЛЬНИ́ЦЬКИЙ Іван Антонович (12. 11. 1905, м. Коломия, нині Івано-Фр. обл. — 17. 12. 1934, Київ) — поет, перекладач, літературний критик, мистецтвознавець, графік. Син Антона та Марії, брат Володими­ри, Богдана і Тараса, батько Ла­риси, дід Тетяни Крушельниць­ких, чоловік Галі Левицької. У Відні навчався в Університеті та відвідував лекції в АМ, закінчив Карлів університет у Празі (1927). Повернувшись до Галичини, працював учителем рисунка Стрийської української гімназії (нині Львівська обл.) та організував при ній театральну школу, керував театральною шко­лою при Музичному інституті ім. М. Лисенка у Львові. За прокомуністичні погляди позбавлений права викладати. 15 червня 1929 заарештований й ув’язнений. Член літературної організації «Горно» (1929).

Від 1929 — співробітник львівського ж. «Нові шляхи», на сторінках якого розгорнув плідну літературну діяльність. Привітав появу першої зб. «Дорога» Б. Кравціва, високо оцінив лірику С. Черкасенка, драми «Казка старого млина» та «Про що тирса шелестіла» Олександра Олеся. 1931 заснував Західноукраїнське мистецьке об’єд­нання, редагував його «Альманах лівого мистецтва». Через переслідування та обшуки польської влади у вересні 1932 виїхав до Харкова, де працював в Українському НДІ матеріальної культури, досліджуючи західноукраїнське мистецтво. 5 листопада 1934 заарештований із батьком, братами та сестрою. Виїзна се­сія колегії Верховного Суду СРСР, що засідала 13–15 грудня, засудила до страти 28-х українських пись­менників, серед них і Крушельницький, за звинуваченням у підготовці терористичних актів проти радянської влади.

Його перша поетична зб. «Весняна пісня» (Відень, 1924) сповнена настро­єм юнацької безжурності, елегантності вислову, акварельної пластич­ності та музичності. Ці риси пе­редають, з одного боку, радість відкриття світу, з іншого — відображають багатогранність зацікавлень поета. Живописні й музичні асоціації — «будівельні матеріал» оригінальних метафор, у яких вчуваються інтонації молодого П. Тичини («Віються срібні зливи…»). У зб. «Юний спокій» (Стрий, 1929) збережено чар молодості й лег­кість вислову, але вже як відгомін перейденого, що не повертається. На місце враження прийшла задума, з’явилася цілість задуму, замість легкої, неконтрольованої імпровізації — концептуальна ясність, рівновага частин і цілого. Ці вірші мають виразні ознаки поетики символізму, споріднені з поезією представників групи «Митуса», чия поезія у стильовому плані випливала з модернізму «Молодої Музи» та київської групи «Музагет». Проте символізм Крушельницького не повторював їх, натомість значний вплив на нього спра­вили творчість та знайомство з австрійським поетом-неоромантиком Г. фон Гофманнсталем, добірку творів якого видав в авторизованому перекладі — «Лірика Гофмансталя» (Л., 1931).

Нариси «З розмов з Гофмансталем» («Нові шляхи», 1929, № 4–5, 8) засвідчили еру­дицію та естетичний смак молодого поета. Крушельницький уславляв «дух вели­кого кохання» — сили буття, де навіть Мадонна смутку не може загасити багаття снаги як запоруки вічності духовного начала людини («Мадонна смутку»). Пісню величі уже не міг живити ні чорний смуток культурпесимізму «молодомузівців» поч. 20 ст., ні пісня над могилами героїв сі­чової епопеї періоду Визвольних змагань 1918–21. У зб. «Бурі і вікна» (1930) стрижневими є цикл «Со­нети серця» (внутрішній сюжет розвивається не від надії до розчарування чи драми, а навпаки) та «Баляда про багряну купіль, шовковий мотузок, чорний пістоль й усмішку життя», яка демонструє появу в його поезії струменя, пов’язаного із ґротеском і натуралізмом, що знайшло продовження у творах «На прослуханні», «Залізна корова», циклі «Вій­на», сповнених атмосферою нар. боротьби проти польської оку­пації Західної України. Їх героєм є революціонер, який мріє про соціальну рівність і почуття солідарності людей праці — тут виразно помітна орієнтація на комуніст. ідеологію, що відображала настрої знач. частини української інтелігенції, яка під впливом позірної українізації 1920-х рр. в УСРР сподівалася на відродження укр. державності в соціаліст. варіанті. Однак у цих творах немає ідеологічних пересад і лозунговості, якими переткана, напр., поезія О. Гаврилюка, зокрема його пое­ма «Львів». Тюремні поезії спів­звучні з творами цієї тематики В. Бобинського, Б. Кравціва та ін. Найважливіше — перемогти себе; вивищення над обставинами, кристалізація особисто­сті подані через деталі, на які людина в звичай. умовах не звернула б уваги. У «Баляді про багряну купіль…» автор веде читача у підсвідому сферу вчинків: «ключ од шафи, що стримів у замку, Тебе отямив…» і — врятував героя від самогубства. Цикл «Війна» створ. за принципом «ес­тетизації» потворного, складається з низки епізодів, не по­в’я­заних сюжет. лінією. Перед читачем — «масовка», де епізоди змінюються один за одним, мов­би за вказівками безглуздого дій­ства, що зветься війною; кожний епізод передає певну грань жорстокості воєн. буднів: від насильного рекрутства до загибелі тисяч людей від отруйного газу — досягнення цивілізації. Жахи вій­ни поет передав засобами розірваної сюрреалістичної образності.

У вірші «Залізна корова» виразно виявляються елементи сюрреалізму. Цей образ — плід виснаженої, доведеної до стану божевілля допитами та катуван­нями уяви в’язня; це ніч, сповне­на жахів і страхітливих видінь. У неї — «жуйка кривава», «удари, й електрика, й мова». Деструкція, де рвуться логічні зв’язки між поняттями й реаліями, має пси­хологічну мотивацію, і читач проймається почуттям тривоги й жаху. Витвір звихненої уяви героя — «залізна корова» — розпадається, коли до камери в’язня входять «дванадцять перістих курок» — дванадцять псевдоапостолів світу неправди і зла. Пи­сав про польську тюрму, але всі ці жахи бліднуть перед радянськими тюрмами і таборами. Про це він не встиг розповісти.

Еволюція пое­зії Крушельницького зумовлена внутрішнім самору­хом таланту: від світлих настроїв юнацької лірики зі зміною радості й смутку до ускладненої образності творів пізнішого періоду, що відображає брутальність то­гочасного реального життя. Найсуворішим критиком він вважав батька, прихильника соціологічного підходу до літератури, який стримував сина від захоплення модерністськими течіями. У низці поетичних творів львівського періоду позначилася класово-ідеологічна установка поета: він впадав у надривний тон і багатослів’я («Хор передміських дітей», «Піс­ня про руки») або створював штучні ситуації, зокрема у поемах «З-над прірви», «Поема про різьбара».

Графічні роботи сповнені настроєвості, тонкого філігранного виконання. У циклі пей­зажів використав техніку «білих плям» на чорному тлі. Важливе значення у композиціях надавав кольору. У 1930-х рр. уклав альбом «Графіка І. Крушельниць­кого» (видано як альбом-каталог «Іван Крушельницький. Графіка», Л., 2004).

Чимало уваги присвя­тив театру й драматургії. Прагнув втілити нові ідеї розвитку сценічного мистецтва, зокрема обґрунтував принцип театрального дійства як цілісного ансамблю, що дає простір для самовираження актора й режисера. Видав п’єси «Спір за мадонну Сільвію» (1930), «Мури і вежі» (1932; обидві — Львів). На конкурсі Наркомосу за п’єсу «На скелях (Каверна № 16)» 1932 відзнач. 2-ю премією (її збирав­ся ставити Лесь Курбас у театрі «Березіль», проте постановку не здійснено). Із п’єс «Бурі над Заходом» та «Біле і червоне» опублікував першу дію (решту знищено чи залишено в архівах НКВС). Реабілітований 1958.

Завантажити статтю