Крушельницький Іван Антонович

КРУШЕЛЬНИ́ЦЬКИЙ Іван Антонович (12. 11. 1905, м. Коломия, нині Івано-Фр. обл. – 17. 12. 1934, Київ) – поет, перекладач, літературний критик, мистецтвознавець, графік. Син Антона та Марії, брат Володими­ри, Богдана і Тараса, батько Ла­риси, дід Тетяни Крушельниць­ких, чоловік Галі Левицької. У Відні навч. в Ун-ті та відвідував лекції в АМ, закін. Карлів ун-т у Празі (1927). Повернувшись до Галичини, працював учителем рисунка Стрий. укр. г-зії (нині Львів. обл.) та організував при ній театр. школу, керував театр. шко­лою при Муз. ін-ті ім. М. Лисенка у Львові. За прокомуніст. погляди позбавл. права викладати. 15 червня 1929 заарешт., ув’язн. у львів. тюрмі. Чл. літ. орг-ції «Горно» (1929). Від 1929 – співроб. львів. ж. «Нові шляхи», на сторінках якого розгорнув плідну літ. діяльність. К. привітав появу першої зб. «Дорога» Б. Кравціва, високо оцінив лірику С. Черкасенка, драми «Казка старого млина» та «Про що тирса шелестіла» Олександра Олеся. 1931 заснував Зх.-укр. мист. об’єд­нання, редагував його «Альманах лівого мистецтва». Через переслідування та обшуки польс. влади у вересні 1932 К. виїхав до Харкова, де працював в Укр. НДІ матеріал. культури, досліджуючи зх.-укр. мист-во. 5 листопада 1934 заарешт. із батьком, братами та сестрою. Виїзна се­сія колегії Верхов. Суду СРСР, що засідала 13–15 грудня, засудила до страти 28-х укр. пись­менників, серед них і К., за звинуваченням у підготовці терорист. актів проти рад. влади. Його перша поет. зб. «Весняна пісня» (Відень, 1924) сповнена настро­єм юнац. безжурності, елегантності вислову, акварел. пластич­ності та музичності. Ці риси пе­редають, з одного боку, радість відкриття світу, з ін. – відображають багатогранність зацікавлень поета. Живописні й муз. асоціації – «буд. матеріал» оригін. метафор, у яких вчуваються інтонації молодого П. Тичини («Віються срібні зливи…»). У зб. «Юний спокій» (Стрий, 1929) збережено чар молодості й лег­кість вислову, але вже як відгомін перейденого, що не повертається. На місце враження прийшла задума, з’явилася цілість задуму, замість легкої, неконтрольов. імпровізації – концептуал. ясність, рівновага частин і цілого. Ці вірші мають виразні ознаки поетики символізму, споріднені з поезією представників групи «Митуса», чия поезія у стильовому плані випливала з модернізму «Молодої Музи» та київ. групи «Музагет». Проте символізм К. не повторював їх, натомість знач. вплив на нього спра­вили творчість та знайомство з австр. поетом-неоромантиком Г. фон Гофманнсталем, добірку творів якого видав в авторизов. перекл. – «Лірика Гофмансталя» (Л., 1931).

Нариси «З розмов з Гофмансталем» («Нові шляхи», 1929, № 4–5, 8) засвідчили еру­дицію та естет. смак молодого поета. К. уславляв «дух вели­кого кохання» – сили буття, де навіть Мадонна смутку не може загасити багаття снаги як запоруки вічності духов. начала людини («Мадонна смутку»). Пісню величі уже не міг живити ні чорний смуток культурпесимізму «молодомузівців» поч. 20 ст., ні пісня над могилами героїв сі­чової епопеї періоду Визв. змагань 1918–21. У зб. «Бурі і вікна» (1930) стрижневими є цикл «Со­нети серця» (внутр. сюжет розвивається не від надії до розчарування чи драми, а навпаки) та «Баляда про багряну купіль, шовковий мотузок, чорний пістоль й усмішку життя», яка демонструє появу в поезії К. струменя, пов’яз. із ґротеском і натуралізмом, що знайшло продовження у творах «На прослуханні», «Залізна корова», циклі «Вій­на», сповнених атмосферою нар. боротьби проти польс. оку­пації Зх. України. Їх героєм є революціонер, який мріє про соц. рівність і почуття солідарності людей праці – тут виразно помітна орієнтація на комуніст. ідеологію, що відображала настрої знач. частини укр. інтелігенції, яка під впливом позірної українізації 1920-х рр. в УСРР сподівалася на відродження укр. державності в соціаліст. варіанті. Однак у цих творах немає ідеол. пересад і лозунговості, якими переткана, напр., поезія О. Гаврилюка, зокрема його пое­ма «Львів». Тюремні поезії К. спів­звучні з творами цієї тематики В. Бобинського, Б. Кравціва та ін. Найважливіше – перемогти себе; вивищення над обставинами, кристалізація особисто­сті подані через деталі, на які людина в звичай. умовах не звернула б уваги. У «Баляді про багряну купіль…» автор веде читача у підсвідому сферу вчинків: «ключ од шафи, що стримів у замку, Тебе отямив…» і – врятував героя від самогубства. Цикл «Війна» створ. за принципом «ес­тетизації» потворного, складається з низки епізодів, не по­в’я­заних сюжет. лінією. Перед читачем – «масовка», де епізоди змінюються один за одним, мов­би за вказівками безглуздого дій­ства, що зветься війною; кожний епізод передає певну грань жорстокості воєн. буднів: від насил. рекрутства до загибелі тисяч людей від отруй. газу – досягнення цивілізації. Жахи вій­ни поет передав засобами розірваної сюрреаліст. образності.

У вірші «Залізна корова» виразно виявляються елементи сюрреалізму. Цей образ – плід виснаженої, доведеної до стану божевілля допитами та катуван­нями уяви в’язня; це ніч, сповне­на жахів і страхітливих видінь. У неї – «жуйка кривава», «удари, й електрика, й мова». Деструкція, де рвуться логічні зв’язки між поняттями й реаліями, має пси­хол. мотивацію, і читач проймається почуттям тривоги й жаху. Витвір звихненої уяви героя – «залізна корова» – розпадається, коли до камери в’язня входять «дванадцять перістих курок» – дванадцять псевдоапостолів світу неправди і зла. К. пи­сав про польс. тюрму, але всі ці жахи бліднуть перед рад. тюрмами і таборами. Про це він не встиг розповісти. Еволюція пое­зії К. зумовлена внутр. самору­хом таланту: від світлих настроїв юнац. лірики зі зміною радості й смутку до ускладненої образності творів пізнішого періоду, що відображає брутальність то­гочас. реал. життя. Найсуворішим критиком К. вважав батька, прихильника соціол. підходу до літ-ри, який стримував сина від захоплення модерніст. течіями. У низці поет. творів львів. періоду позначилася класово-ідеол. установка поета: він впадав у надрив. тон і багатослів’я («Хор передміських дітей», «Піс­ня про руки») або створював штучні ситуації, зокрема у поемах «З-над прірви», «Поема про різьбара». Графічні роботи К. сповнені настроєвості, тонкого філігран. виконання. У циклі пей­зажів використав техніку «білих плям» на чорному тлі. Важливе значення у композиціях надавав кольору. У 1930-х рр. уклав альбом «Графіка І. Крушельниць­кого» (видано як альбом-каталог «Іван Крушельницький. Графіка», Л., 2004).

Чимало уваги присвя­тив театру й драматургії. Прагнув втілити нові ідеї розвитку сценіч. мист-ва, зокрема обґрунтував принцип театр. дійства як ціліс. ансамблю, що дає простір для самовираження актора й режисера. Видав п’єси «Спір за мадонну Сільвію» (1930), «Мури і вежі» (1932; обидві – Львів). На конкурсі Наркомосу за п’єсу «На скелях (Каверна № 16)» 1932 відзнач. 2-ю премією (її збирав­ся ставити Лесь Курбас у театрі «Березіль», проте постановку не здійснено). Із п’єс «Бурі над Заходом» та «Біле і червоне» опубл. 1-у дію (решту знищено чи залишено в архівах НКВС). Реабіліт. 1958.

Тв.: Пісня про руки. 1964; Поезії. 1993 (обидві – Київ).

Літ.: Дубина М. Іван Крушельницький // Сурмачі возз’єднання. К., 1976; Ільницький М. Весняна пісня в чорному ореолі // Ільницький М. Від «Молодої музи» до «Празької школи». Л., 1995; З порога смерті.

М. М. Ільницький