Данченко Сергій Володимирович

ДА́НЧЕНКО Сергій Володимирович (17. 03. 1937, Запоріж­жя — 20. 08. 2001, Київ) — режисер, педагог. Син В. Данченка та В. Полінської. Професор (1996). Акад. АМУ (1996). Народний артист УРСР (1977), СРСР (1988). Державна премія України імені Тараса Шевченка (1978), Державна премія СРСР (1980). Орден князя Ярослава Мудрого 5-го ступ. (1997). Закін. геол. факультет Львів. університету (1959), Київ. ін­ститут театр. мистецтва (1965; викл. Л. Олійник). 1965–67 — реж., 1970–78 — гол. реж. Львів. укр. драм. театру ім. М. Заньковецької; 1967–70 — гол. реж. Львів. ТЮГу; 1978–2001 — худож. кер. Нац. укр. драм. театру ім. І. Франка (Київ). Водночас від 1978 викладав у Київ. ін­ституті театр. мистецтва, від 1980 керував дворіч. стажува­н­ням реж. при Нац. укр. драм. театрі ім. І. Франка. 1987–92 — голова СТДУ. Прихід Д. до керма франківців був історично своєчасним, він вивів укр. театр із за­мкненого кола епігонства і самопо­вторе­н­ня, з вимушеного полону нац. псевдоспецифіки у широкий про­стір європ. худож. культури. З панорам. огляду його ви­став вимальовується образ борця за нац.-культурну гідність, місія звʼязкового між різними театр. часами, по­стать несуєтного сценооновлювача. З однієї з перших ви­став Д. — «Маклени Ґраси» М. Куліша (1966, 1977) — почалося українське, у дусі курбасів. заповітів, сценічне від­родже­н­ня 1960-х рр. Байдужий до конʼюнктури, Д. у створен­ні репертуару спирався насамперед на класику (І. Франко, Леся Українка, В. Стефаник, І. Котляревський, М. Старицький, А. Чехов, В. Шек­спір, Шолом-Алейхем), звертаючись до вічних, позачасових про­блем. Здійс-нюючи по­становку сучас. творів (О. Гончар, Л. Кручковський, Ф. Дюр­ренматт, Ж. Ануй), прагнув говорити про вічне. Багато ви­став Д. уві­йшло до скарбниці театр. мистецтва 20 ст.: «Украдене щастя» І. Франка (1976 у Львів. укр. драм. театрі ім. М. Заньковецької, 1979 у Київ. укр. драм. театрі ім. І. Франка) — у паралелях з італ. веристською сценою і франц. натураліст. романом, у нац. пере­ломлен­ні заг.-людської психол. колізії; ви­става симф. звуча­н­ня — «Дядя Ваня» А. Чехова (1980) — драм. порт­ретува­н­ня образу інтелігента в дусі часу; «Візит старої дами» Ф. Дюр­ренмат­та (1983, 1989) — психо­грама нівелюва­н­ня особистості сусп. стандартом; «Енеїда» за І. Котляревським (1986) з її роз­кутим синтезува­н­ням епосу, народж. на ґрунті нар. традицій, і пере­осмисле­н­ням сценіч. заповітів Г. Юри; «Камін­ний господар» Лесі Українки (1977, 1988) з його глибин. дослідж. природи конформізму; «Тевʼє-Тевель» Шолом-Алейхема (1989) — волі­н­ня до спів­чу­т­тя кожній людині, великій чи малій, багатій чи бідній; театр жорстокості на тлі містич. трилера — «Мерлін» Т. Дорста й І. Еллер (1996) — грандіозне бо­йовище людських зазіхань, що пере­бувають у полі вищої напруги боротьби між Божим провиді­н­ням і диявол. замірами; «Король Лір» В. Шек­спіра (1998) — трагізм роз­пачливих під­сумкових роз­думів над ницістю й примарністю індивід. буття. Д. володів тією внутр. свободою, яка до­зволяла йому керуватися влас. спонука­н­нями і не сіпатись від пере­бігу мінливих об­ставин. Це забезпечувало незалежність його мист. вчинку та давало можливість зосередитись на стратег. зав­да­н­нях будівництва нац. театру. Гастролював з Нац. укр. драм. театром ім. І. Франка у Австрії, Болгарії, Грузії, Німеч­чині, Польщі, РФ, Словач­чині. Здійснив також по­становки ви­став «Зимовий вечір» М. Старицького (1972), «Річард ІІІ» В. Шек­спіра (1974), «Вишневий сад» А. Чехова (1988), «Біла ворона» Ю. Рибчинського та Г. Татарченка (1991), «Патетична соната» М. Куліша (1993).

Завантажити статтю