ДАОСИ́ЗМ — одна з основних релігійно-філософських течій Китаю. Виник у 2-й пол. 1 тис. до н. е. Після пошире­н­ня в Китаї буддизму разом з ним Д. і конфуціанство склали сан цзяо («три релігії»). Засн. Д. вважають Лао-цзи (5–4 ст. до н. е.), але найві­домішим пред­ставником Д. був Чжуан-цзи (4–3 ст. до н. е.). За Лао-цзи, усі речі народжуються і змінюються завдяки власному шляху — дао. У світі немає не­змін­них речей, а на шляху змін усі речі пере­ходять у свою протилежність. Людина повин­на дотримуватися природності, від­мовлятися від мудрувань, оскільки дао — як першооснова світу, неосяж. і незбагнен. творець, спосіб існува­н­ня всіх речей, всеохоплюючий і все­проникний закон природи, — нед­осяжний люд. ро­зумін­ню, сприйня­т­тю і понятій. виражен­ню, ніхто не здатний ні осмислити дао, ні долучитися до його твор. на­дбань. За Чжуан-цзи, лише осягаючи красу неба і землі, мудрець осягає закони без­лічі речей — великий мудрець нічого не створює. Сенсом люд. існува­н­ня є надсві­доме зли­т­тя з дао, без­заперечне наслідува­н­ня і повна довіра законам природи, від­мова від рац., не­природ. (антропоген­ного) зна­н­ня на користь ір­раціонального одкрове­н­ня. Культура і цивілізація призводять до викривле­н­ня, псува­н­ня людської натури (чжи), суперечать справжньому, справедл. дао і повин­ні заперечуватися. Єдиним адекват. способом стосунків людини з дао є природність (цзи жань) і недія­н­ня (у вей), пасивне спо­гля­да­н­ня і не­втруча­н­ня у природні процеси, запозиче­н­ня державою законів природ. середовища, статичність і самодо­статність соціуму. Орієнтація на внутр. спо­гля­да­н­ня, містичні форми зна­н­ня, не­активне єд­на­н­ня з природою стимулювали роз­виток культ. складової Д. та зрештою спричинили його еволюцію в реліг.-містичну доктрину. Так, у 2–3 ст. Д. роз­ділився на філос. дао (дао цзя) і реліг. (дао цзяо). Першим патріархом реліг. Д. вважають Чжана Даоліна (Чжан Фухань, 34–156 рр.). Реліг. Д. також базується на вчен­ні про дао (шлях вічний, абсолют. і заг. закон спонтан. виникне­н­ня, роз­витку й зникне­н­ня Всесвіту) і водночас увібрав у себе магію, алхімію, лікува­н­ня, демонологію та ін. елементи нар. культів і шаман. вірувань. Абсолютизація ідеї без­смертя стимулювала пошуки різних способів продовже­н­ня життя (цан шен) за допомогою сексотерапії, дієти, пневмотерапії тощо. Реліг. Д. особливо поширився в епоху династії Тан (618–907) і став невід­ʼєм. частиною нац. культу. 1222 Д. схвалений як офіц. релігія Чингізханом. Пантеон реліг. Д. налічує тисячі без­смерт. духів, героїв місц. культів та ін. істот. Спершу пантеон реліг. Д. очолювали 3 абстрактні містичні символи: Тай-чу, Тай-су, Тай-і, за ін. версією — Тянь-і (небес. початок), Ді-і (земний початок) і Тай-і (вище єдине). У процесі роз­витку Д. абстрактні категорії цієї тріади персоніфіковано в образах Лао-цзи, Хуань-ді і Пань-чу (іноді Тай-і). Крім Китаю, Д. пошир. у Японії, Кореї, Вʼєтнамі, Тайвані. Громади даосів є в Україні, зокрема у Києві.