Двійкарі

«ДВІЙКАРІ́» — усталена в політичному лексиконі українського націоналістичного руху назва групи чільних членів Закордон­них частин (ЗЧ) ОУН, які 1953–54 гуртувалися навколо Л. Ребета і З. Матли (звідси й назва). Після остаточ. роз­колу в ЗЧ ОУН у лютому 1954, на­прикінці 1956 «Д.» створ. Організацію укр. націоналістів (за кордоном) — ОУН(з). Її провід­ники — Л. Ребет, Р. Ільницький, Б. Кордюк, чл. — Р. Борковський, А. Камінський, І. Козак, К. Кононенко, В. Маркусь, Б. Під­гайний, Д. Ребет. Конфлікт у середовищі лідерів колиш. бандерів. ОУН на еміграції роз­почався на­прикінці 2-ї світової війни і був зумовлений двома осн. причинами: прагне­н­ням С. Бандери вважати себе провід­ником обох частин ОУН як на еміграції, так і в Україні, хоча на рідних землях їх діяльністю керувало Бюро проводу ОУН на чолі з Р. Шухевичем, обране на 3-му Над­звич. Великому зборі ОУН у серпні 1943; критич. ставле­н­ням С. Бандери і повʼязаних з ним діячів ОУН, які тривалий час пере­бували у нім. увʼязнен­ні, до по­станов 3-го Над­звич. Великого збору ОУН, в яких від­билися зміни, що сталися впродовж 1941–43 у внутр. устрої, ідеології та про­грамі організації. Серед них — від­мова від одноосіб. провід­ництва в кер-ві й авторитар. монопарт. системи у майбут. Українській Державі та привʼязува­н­ня ідеології ОУН до якоїсь певної філос. системи чи одного світо­гляд. напрямку, включе­н­ня до соц. частини про­грами ОУН принципу побудови без­класового су­спільства у ро­зумін­ні рівномір. роз­поділу соц. тягарів і привілеїв між усіма верствами народу. Ці новації С. Бандера роз­глядав як без­під­ставне від­хиле­н­ня від націоналіст. традицій, заперече­н­ня осн. засад укр. націоналізму, на­ближе­н­ня до більшов. позицій. Через неможливість скликати у післявоєн. час для роз­вʼяза­н­ня суперечностей 4-й Великий збір ОУН, упродовж 1945 і на поч. 1946 від­булися наради та конф. уповноважених ОУН в Україні В. Охримовича, М. Прокопа, Д. Ребет, М. Лебедя з чл. Проводу ОУН 1941 С. Бандерою, С. Ленкавським і Я. Стецьком, однак усунути існуючі роз­біжності не вдалося. Єдиним позитив. наслідком зу­стрічей стало утворе­н­ня ЗЧ ОУН на чо- лі з С. Бандерою як організац. форми охопле­н­ня членства ОУН на еміграції. Впродовж 1946–48 у середовищі ЗЧ ОУН велися дис­кусії над пита­н­нями ідей. і про­грам. засад, висловлених на 3-му Над­звич. Великому зборі ОУН. Провід ЗЧ ОУН, де пере­важали прихильники С. Бандери, намагався надати цим дис­кусіям кон­спіратив. характеру і не допустити від­критого та від­вертого обговоре­н­ня на­зрілих питань націоналіст. руху. В свою чергу опозиція в середовищі ЗЧ ОУН, повʼязана з Проводом ОУН в Україні та Закордон. пред­ставництвом УГВР, прагнула публіч. дебатів стосовно ідейно-про­грам. еволюції ОУН. Восени 1948 чл. опозиції (о. І. Гриньох, Д. Ребет, Л. Ребет, В. Охримович, М. Прокоп, М. Лебедь, В. Стахів та ін.) були виключені з лав ЗЧ ОУН, однак С. Бандера, враховуючи думку Проводу ОУН в Україні, поновив їх і офіц. ви­знав обовʼязковість для ЗЧ ОУН по­станов 3-го Над­звич. Великого збору ОУН. Але при цьому він і його прихильники роз­глядали чин­ність зга­даних по­станов лише з по­гляду тактич. міркувань, навʼязаних ОУН об­ставинами її діяльності у центр., пд. і сх. обл. України. Чергове загостре­н­ня від­носин у середовищі ЗЧ ОУН на поч. 50-х рр. певною мірою повʼязане зі смертю Р. Шухевича й викликане труднощами в отриман­ні офіц. документів від Проводу ОУН в Україні з роз­ʼясне­н­ням його позиції, враховуючи спроби органів держ. без­пеки СРСР проникнути в керівні структури ОУН і впливати на їхні ріше­н­ня. Однак на під­ставі пере­даного на Зх. ріше­н­ня Проводу ОУН в Україні у справі С. Бандери, чин­ність якого донині остаточно не встановлена, у листопаді–грудні 1953 досягнуто згоди у питан­ні створе­н­ня Комісії уповноважених, що повин­на тимчас. пере­брати керівництво ЗЧ ОУН і реорганізувати їхню діяльність від­повід­но до вказівок Проводу ОУН в Україні. До її складу вві­йшли: за пропозицією Проводу ОУН в Україні — С. Бандера, від його опонентів — Л. Ребет і З. Матла. 28 грудня 1953 під­писаний «План і деякі уточне­н­ня до діяльності тимчасового керівництва ЗЧ ОУН», але вже 3 лютого 1954 С. Бандера від­мовився від досягнутої угоди. На засі­дан­ні Комісії уповноважених він від­кинув звинуваче­н­ня в ухилен­ні від викона­н­ня по­станов 3-го Над­звич. Великого збору ОУН і роз­кольниц. діяльності у націоналіст. середовищі та заявив про неможливість свого пере­бува­н­ня у її складі. На цей крок Л. Ребет і З. Матла від­реагували листом від 12 лютого 1954 до Проводу ЗЧ ОУН і С. Бандери, у якому заявили, що внаслідок поруше­н­ня С. Бандерою взятих на себе поперед. зобовʼязань у контекс­ті «Плану і деяких уточнень до діяльності тимчасового керівництва ЗЧ ОУН» Комісія уповноважених роз­пускає ниніш. Провід ЗЧ ОУН і знімає з чл. ОУН на еміграції обовʼязок виконувати накази й доруче­н­ня від імені Проводу ЗЧ ОУН, очолюваного С. Бандерою. ОУН(з) від часу свого створе­н­ня керувалася про­грамно-статут. засадами ОУН в Україні, згодом (в ідейно-про­грам. площині) була повʼязана з Закордон. пред­ставництвом УГВР, 1967 стала колектив. чл. Укр. нац. ради, створ. у повоєн­ні роки Держ. центром УНР в екзилі з метою консолідації укр. само­стійниц. сил на еміграції для від­новле­н­ня незалеж. Української Держави.

Завантажити статтю