Двійкарі - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Двійкарі

«ДВІЙКАРІ́» – усталена в політичному лексиконі українського націоналістичного руху назва групи чільних членів Закордонних частин (ЗЧ) ОУН, які 1953–54 гуртувалися навколо Л. Ребета і З. Матли (звідси й назва). Після остаточ. розколу в ЗЧ ОУН у лютому 1954, наприкінці 1956 «Д.» створ. Орг-цію укр. націоналістів (за кордоном) – ОУН(з). Її провідники – Л. Ребет, Р. Ільницький, Б. Кордюк, чл. – Р. Борковський, А. Камінський, І. Козак, К. Кононенко, В. Маркусь, Б. Підгайний, Д. Ребет. Конфлікт у середовищі лідерів колиш. бандерів. ОУН на еміграції розпочався наприкінці 2-ї світ. війни і був зумовлений двома осн. причинами: прагненням С. Бандери вважати себе провідником обох частин ОУН як на еміграції, так і в Україні, хоча на рідних землях їх діяльністю керувало Бюро проводу ОУН на чолі з Р. Шухевичем, обране на 3-му Надзвич. Великому зборі ОУН у серпні 1943; критич. ставленням С. Бандери і пов’язаних з ним діячів ОУН, які тривалий час перебували у нім. ув’язненні, до постанов 3-го Надзвич. Великого збору ОУН, в яких відбилися зміни, що сталися впродовж 1941–43 у внутр. устрої, ідеології та програмі орг-ції. Серед них – відмова від одноосіб. провідництва в кер-ві й авторитар. монопарт. системи у майбут. Українській Державі та прив’язування ідеології ОУН до якоїсь певної філос. системи чи одного світогляд. напрямку, включення до соц. частини програми ОУН принципу побудови безкласового сусп-ва у розумінні рівномір. розподілу соц. тягарів і привілеїв між усіма верствами народу. Ці новації С. Бандера розглядав як безпідставне відхилення від націоналіст. традицій, заперечення осн. засад укр. націоналізму, наближення до більшов. позицій. Через неможливість скликати у післявоєн. час для розв’язання суперечностей 4-й Великий збір ОУН, упродовж 1945 і на поч. 1946 відбулися наради та конф. уповноважених ОУН в Україні В. Охримовича, М. Прокопа, Д. Ребет, М. Лебедя з чл. Проводу ОУН 1941 С. Бандерою, С. Ленкавським і Я. Стецьком, однак усунути існуючі розбіжності не вдалося. Єдиним позитив. наслідком зустрічей стало утворення ЗЧ ОУН на чо- лі з С. Бандерою як організац. форми охоплення членства ОУН на еміграції. Впродовж 1946–48 у середовищі ЗЧ ОУН велися дискусії над питаннями ідей. і програм. засад, висловлених на 3-му Надзвич. Великому зборі ОУН. Провід ЗЧ ОУН, де переважали прихильники С. Бандери, намагався надати цим дискусіям конспіратив. характеру і не допустити відкритого та відвертого обговорення назрілих питань націоналіст. руху. В свою чергу опозиція в середовищі ЗЧ ОУН, пов’язана з Проводом ОУН в Україні та Закордон. представництвом УГВР, прагнула публіч. дебатів стосовно ідейно-програм. еволюції ОУН. Восени 1948 чл. опозиції (о. І. Гриньох, Д. Ребет, Л. Ребет, В. Охримович, М. Прокоп, М. Лебедь, В. Стахів та ін.) були виключені з лав ЗЧ ОУН, однак С. Бандера, враховуючи думку Проводу ОУН в Україні, поновив їх і офіц. визнав обов’язковість для ЗЧ ОУН постанов 3-го Надзвич. Великого збору ОУН. Але при цьому він і його прихильники розглядали чинність згаданих постанов лише з погляду тактич. міркувань, нав’язаних ОУН обставинами її діяльності у центр., пд. і сх. обл. України. Чергове загострення відносин у середовищі ЗЧ ОУН на поч. 50-х рр. певною мірою пов’язане зі смертю Р. Шухевича й викликане труднощами в отриманні офіц. документів від Проводу ОУН в Україні з роз’ясненням його позиції, враховуючи спроби органів держ. безпеки СРСР проникнути в керівні структури ОУН і впливати на їхні рішення. Однак на підставі переданого на Зх. рішення Проводу ОУН в Україні у справі С. Бандери, чинність якого донині остаточно не встановлена, у листопаді–грудні 1953 досягнуто згоди у питанні створення Комісії уповноважених, що повинна тимчас. перебрати кер-во ЗЧ ОУН і реорганізувати їхню діяльність відповідно до вказівок Проводу ОУН в Україні. До її складу ввійшли: за пропозицією Проводу ОУН в Україні – С. Бандера, від його опонентів – Л. Ребет і З. Матла. 28 грудня 1953 підписаний «План і деякі уточнення до діяльності тимчасового керівництва ЗЧ ОУН», але вже 3 лютого 1954 С. Бандера відмовився від досягнутої угоди. На засіданні Комісії уповноважених він відкинув звинувачення в ухиленні від виконання постанов 3-го Надзвич. Великого збору ОУН і розкольниц. діяльності у націоналіст. середовищі та заявив про неможливість свого перебування у її складі. На цей крок Л. Ребет і З. Матла відреагували листом від 12 лютого 1954 до Проводу ЗЧ ОУН і С. Бандери, у якому заявили, що внаслідок порушення С. Бандерою взятих на себе поперед. зобов’язань у контексті «Плану і деяких уточнень до діяльності тимчасового керівництва ЗЧ ОУН» Комісія уповноважених розпускає ниніш. Провід ЗЧ ОУН і знімає з чл. ОУН на еміграції обов’язок виконувати накази й доручення від імені Проводу ЗЧ ОУН, очолюваного С. Бандерою. ОУН(з) від часу свого створення керувалася програмно-статут. засадами ОУН в Україні, згодом (в ідейно-програм. площині) була пов’язана з Закордон. представництвом УГВР, 1967 стала колектив. чл. Укр. нац. ради, створ. у повоєнні роки Держ. центром УНР в екзилі з метою консолідації укр. самостійниц. сил на еміграції для відновлення незалеж. Української Держави.

Літ.: Бандера С. Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс // Україна проти Москви. Ч. 2. Мюнхен, 1955; Кричевський Р. Організація Українських Націоналістів в Україні – Організація Українських Націоналістів за кордоном і ЗЧ ОУН: Причинок до історії укр. націоналіст. руху. Нью-Йорк; Торонто, 1962; Л., 1991; Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя. К., 1995; Ленкавський С. Український націоналізм: Тв. Т. 1. К., 2002.

А. В. Кентій

Стаття оновлена: 2007