Двопалатність

ДВОПАЛА́ТНІСТЬ — система побудови законодавчого органу з двох палат. Ін. назва — бікамералізм. Д. виникла в 14 ст. у Великій Британії, де з роз­витком парламентаризму на противагу виборній нижній Палаті громад, у якій засідали пред­ставники лицарства й городян, укон­ституювалася спадкова верх­ня Палата лордів із пред­ставників вищої аристократії та єпис­копату. Згодом аналог. верх­ні палати з пред­ставників аристократії й духовенства зʼявились у багатьох монарх. державах, зокрема й тих, до складу яких входили укр. тер.: Сенат і Палата послів разом із королем утворювали Сейм 1-ї Речі Посполитої, Палата панів і Палата депутатів — Райхсрат Австр. імперії (після реформ 1860-х рр.). Після революції 1905 двопалатним став ново­утвор. парламент Рос. імперії. Роль нижньої палати у ньому ві­ді­гравала виборна (за склад. куріал. системою з нерівноправ. пред­ставництвом різних станів) Держ. дума, верх­ньої — реформована, напів­при­значувана — напів­виборна (з пред­ставників дворянства, духовенства, професури тощо) Держ. рада. Подальшого роз­витку Д. набула у федератив. державах, у яких верх­ня палата (Сенат США, Бундесрат ФРН, Рада федерації РФ) пред­ставляє федерал. одиниці, нижня (Палата пред­ставників США, Бундестаґ ФРН, Держ. дума РФ) — усе насел. держави. Водночас Д. існує і у знач. частині унітар. держав: Франції, Італії, Польщі, Чехії, Японії. Іноді за­стосовують різні принципи формува­н­ня верх­ньої й нижньої палат (у ФРН Бундесрат обирають непрямо). При­значувані (або частково спадкові) верх­ні палати за традицією збереглися лише у небагатьох державах, серед них — Велика Британія та Канада. Формально двопалатним був і парламент (ВР) колиш. СРСР. У ньому верх­ня палата (Рада національностей) забезпечувала пред­ставництво респ. та ін. автоном. утворень (750 депутатів, зокрема по 32 депутати від кожної союз. респ.), а рівна їй за чисельністю нижня (Рада союзу) обиралася від мажоритар. округів з рівною кількістю населе­н­ня. Однак до 1989 значе­н­ня цього парламенту було суто номінальним — засі­да­н­ня обох палат від­бувалися одночасно і в одній залі зі спіл. одноголос. голосува­н­ням депутатів за за­пропоновані ріше­н­ня. 1988 М. Горбачов транс­формував ВР СРСР у Зʼїзд нар. депутатів СРСР шляхом включе­н­ня до неї ще 750-ти депутатів, обраних від КПРС й офіц. зареєстров. заг.-союз. громад. організацій. Цей громіздкий зʼїзд (загалом 2250 депутатів), що збирався двічі на рік, обирав зі свого складу компактніші по­стійнодіючі Ради союзу й національностей, які, однак, не мали права ухвалювати закони з низки питань, зокрема щодо реформи Кон­ституції, що належали до компетенції зʼ­їзду. Хоча ще у 19 ст. у монарх. державах верх­ні палати ві­ді­гравали панівну роль, нині у більшості країн світу (від­повід­но до кон­ституції чи на основі правового звичаю) вони виконують під­порядк. функцію, яка часто полягає лише у можливості внесе­н­ня частк. змін до законів, ухвалених нижньою палатою, або від­термінува­н­ня їхнього вступу в дію. Характер. винятком є Сенат США, наділений виключ. правом затверджувати при­значе­н­ня на деякі найважливіші посади й ратифікувати між­нар. угоди без погодже­н­ня з Палатою пред­ставників. У деяких федератив. державах (зокрема ФРН) згода верх­ньої палати потрібна у тих сферах законодавства, що впливають на компетенцію федерал. земель.

Україна не має традицій Д. Ухвалена 29 квітня 1918 Кон­ституція УНР перед­бачала створе­н­ня однопалат. Всенар. зборів. Однопалатними були й номінал. парламенти УСРР (ВУЦВК, обраний Всеукр. зʼ­їздом рад) та УРСР (ВР, перед­бачена Кон­ституціями 1937 і 1978). На поч. 1990-х ідею за­провадже­н­ня Д. взяли на озброє­н­ня окремі пред­ставники укр. політикуму, які хотіли убезпечитися від поверне­н­ня до старої системи «рад. народо­вла­д­дя». Деякий час ця ідея була поміт. чин­ником у боротьбі за владні повноваже­н­ня між Президентами Л. Кравчуком і Л. Кучмою з одного боку, та Головами ВР І. Плющем й О. Морозом — з іншого. Ухвалений Кон­ституц. комісією 11 березня 1996 проект Кон­ституції перед­бачав створе­н­ня двопалат. Нац. зборів, де нижня Палата депутатів обиралася б від усього насел. держави, а верх­ня — Сенат — на основі пред­ставництва АР Крим, областей та Києва (по 3 сенатори) й Севастополя (2 сенатори). Саме цей проект Президент Л. Кучма виніс на всеукр. референдум указом від 26 червня 1996 (скасований 1 липня того ж року після ухвале­н­ня ВР Кон­ституції). Критики вбачали у Д. послабле­н­ня парламентаризму взагалі (вважалося, що президентові буде легше навʼязати свою волю двом палатам з роз­діленими між ними повноваже­н­нями) та небезпеку створе­н­ня перед­умов для пере­ходу від унітар. до федеративно-земел. устрою. Тому в Кон­ституції України, ухваленій 28 червня 1996, єдиним законодав. органом проголошена однопалатна ВР у складі 450-ти депутатів. Вдруге оточе­н­ня Л. Кучми реанімувало ідею Д. на­прикінці 1999 з метою роз­шире­н­ня фактич. президент. повноважень. 16 квітня 2000 від­бувся «всеукр. референдум за нар. ініціативою», у ході якого, зокрема, за офіц. даними 81,68 % тих, хто взяв участь у голосуван­ні, під­тримали за­провадже­н­ня другої палати. Однак опозиція звинуватила владу в тотал. фальсифікації результатів референдуму і в кінц. під­сумку вони не були імплементовані. На поч. 2007 жодна з впливових політ. сил України не ініціювала за­провадже­н­ня Д., однак у червні 2007 з пропозицією роз­глянути доцільність за­провадже­н­ня Д. у рамках кон­ституц. реформи (разом зі скасува­н­ням депутат. недоторкан­ності, зменше­н­ням числа депутатів і на­да­н­ням президентові права роз­пускати парламент з політ. мотивів) ви­ступив Президент України В. Ющенко.

Завантажити статтю