Дворянство - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Дворянство

ДВОРЯ́НСТВО – привілейований стан, який існував усюди, і поряд з духовенством мав виключне право володіти землею на засадах приватної власності. У правовому плані легітимність Д. визначала низка юридично оформлених норм, що виокремлювали незначну частину сусп-ва в особл. (вищий) сусп. стан. Як правовий ін-т донині зберігся у монарх. країнах. У Рос. імперії юрид., соц. і політ. статус Д. вперше й найбільш повно кодифікований Жалуваною грамотою дворянству 1785. Основа політ. і екон. могутності Д., проголошеного панівним станом, – володіння землею та кріпосними селянами, а також те особл. місце у механізмі держ. упр., яке воно займало (т. зв. служилий люд). Д. було опорою самодержавства, резервом керів. кадрів для держ. апарату, силою, що впливала на політику царського уряду. Звання дворянина успадковувалося (спадк. Д.) або отримувалося шляхом пожалування верхов. владою (особисте Д.). Спадк. дворянами стали нащадки нижчого військ.-служилого прошарку 12 – поч. 14 ст. при дворах князів та великих бояр і представники родової знаті – князі, бояри та ін. Недворяни отримували права стану Д. (особисте Д.) пожиттєво царською милістю при досягненні ними певного чину на військ. або цивіл. службі, а також при отриманні рос. орденів. Відповідно до законодавства Рос. імперії, дворян поділяли на верстви та групи. Верхівку складала титулована знать – князі, графи, барони. Юридично лише на спадк. дворян були поширені всі привілеї, що виділяли Д. в особл. стан: звільнення від тілес. покарань, особистих податків, рекрут. повинності, виключне право мати кріпосних селян, обіймати виборні та керівні посади на держ. службі, створювати власні станові орг-ції – повіт. й губерн. дворян. збори. Неспадк. дворяни, за незнач. винятком, не мали права володіти кріпос. селянами, брати участь у дворян. зборах, записуватися до родовід. книг, а після реформ 60–70-х рр. 19 ст. втратили можливість обіймати посади у вибор. дворян. органах. Зі знищенням політико-адм. самостійності України та поширенням тут чинності Жалуваної грамоти дворянству 1785 укр. шляхта і козац. старшина стали складовою частиною рос. Д. Проте приналежність до Д. визнана не за всіма представниками укр. шляхти та козац. старшини, внаслідок чого багато хто з них протягом тривало- го часу змушений був розшукувати документал. підтвердження свого «високого» походження. Питання їхньої приналежності до Д. позитивно вирішене тільки 1835, після публікації відповід. указу імператора Миколи І. З остаточ. поділом Речі Посполитої стан рос. Д. поповнила також польс. шляхта Правобереж. України. За даними перепису 1897, на укр. землях мешкало 128 375 спадк. і 214 287 особистих дворян, серед них росіян – 171 954, українців – 89 804, поляків – 62 019 осіб. Хоча селян. реформа 1861, проекти якої безпосередньо розробляли представники Д. через створені за рескриптом Олександра ІІ 1857 дворян. ком-ти, макс. враховувала інтереси панівної верстви сусп-ва, втрата такого привілею, як володіння кріпосними селянами, негативно позначилася на дворян. госп-вах. Протягом 1877–1905 їхнє землеволодіння скоротилося, зокрема в Україні – на 34,2 %. Однак ще й на поч. 20 ст. у с. госп-ві зберігалося домінування великого й середнього дворян. (поміщиц.) землеволодіння. Формами станової орг-ції дворян спочатку були дворян. збори (діяли у повітах і губерніях Рос. імперії від 2-ї пол. 18 ст.), на яких обирали керівні органи дворян. т-ва (предводителі, засідателі судів, земські урядники), обговорювали станові потреби та пропозиції від влади, згодом – Рада об’єднаного Д., партія октябристів тощо. Дворян. прошарок існував і на зх.-укр. землях, що перебували під владою Австрії (від 1867 – Австро-Угорщина). Як стан Д. ліквідоване у Рад. Росії (а після встановлення рад. влади на укр. землях – і в УСРР) на підставі декрету Всерос. ЦВК і РНК «Про знищення станів і цивільних чинів» від 10(23) листопада 1917. На зх.-укр. землях цей стан з певними обмеженнями проіснував до 1939 (на Закарпатті – до 1944). З розвитком громадян. сусп-ва у незалеж. Україні зріс інтерес окремих осіб до встановлення свого дворян. походження, що має символічне, а не юрид.-правове значення.

Літ.: Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии. X., 1895; Романович-Славатинский А. Дворянство в России от начала XVIII в. до отмены крепостного права. К., 1912; Теплицький В. П. Реформа 1861 року і аграрні відносини на Україні (60–90-ті роки XIX ст.). К., 1959; Корелин А. П. Дворянство в пореформенной России 1861–1904 гг. Москва, 1979; Литвак Б. Г. Переворот 1861 года в России: почему не реализовалась реформаторская альтернатива. Москва, 1991; Илляшевич Л. В. Краткий очерк истории харьковского дворянства. Х., 2002; Чернецький Є. Правобережна шляхта за російського панування (кінець XVIII — початок ХХ ст.): Джерела, структура стану, роди. Біла Церква, 2007.

Т. І. Лазанська

Стаття оновлена: 2007