Де Роза Ґабріеле - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Де Роза Ґабріеле

ДЕ РО́ЗА Ґабріеле (De Rosa Gabriele; 24. 06. 1917, м. Кастеллашаре-ді-Стабія, Італія) – італійський історик. Здобув юрид. освіту. Під час нацист. окупації брав участь у Русі Опору. 1945 вступив до КП Італії, з якої 1952 вийшов через незгоду з ідеологією. 1987–94 – сенатор Італії. 1992 обраний головою Християн.-демократ. партії (відтоді – Нар. партія Італії). Вперше в історії італ. ун-тів організував каф. сучас. історії (1958). Викладав сучасну історію в ун-тах Падуї та Салерно (зокрема 1964–74 – ректор Салерн. ун-ту), а також Рим. ун-ті «Ла Сап’єнца». 1966 створив у Падуї Центр студій історії Церкви регіону Венето в сучасну добу, при якому під його кер-вом заснована серія «Тhesaurus Ecclesiarum Italiae recentioris aevi (sec. XVIII–XX)» («Тезаурус релігійної історії Італії останніх століть»). 1975 Падуан. центр перенесений до м. Віченца і перейменований на Ін-т студій сусп. та реліг. історії. Д. Р. був ген. секр. (1975–99) і президентом (1999–2006) цього Ін-ту, від 2007 – почес. президент. Водночас 1979–2007 – президент Ін-ту Л. Стурцо в Римі, від 1972 – гол. ред. часопису «Ricerche di storia sociale e religiosa» («Студії суспільної та релігійної історії»). 1954–59 співпрацював з Л. Стурцо – визначним італ. реліг. діячем і філософом-антифашистом, який послідовно боровся проти тоталітар. режимів 20 ст. на боці поневолених народів (видавець творів і його біограф). Досліджує історію Церкви Пд. і Пн. Італії, катол. руху, папства у зв’язку з життям соціуму та політ. рухами. Новац. метод реліг. історіографії Д. Р. спирається на концепцію «реліг. переживання реальності», що дозволило вченому вивчати історію Церкви у зв’язку з розвитком громадян. сусп-ва та концептуалізувати етичні підстави історико-культур. єдності демократ. Європи як континууму християн. цивілізації. У 1980–90-х рр. став одним із популяризаторів у Італії та Зх. Європі ідеї необхід. інтеграції Сх. Європи в Об’єднану Європу. Важливу роль відіграв організов. Д. Р. симпозіум «Релігія в підпіллі у країнах Сходу» (Тревізо, 1990), в якому взяли участь вчені зі Сх. Європи. Завдяки тісній співпраці з італ. славістом С. Ґрачотті та польс. істориком Є. Клочовським сприяв утвердженню в Італії полоністики (зокрема за його участі при Ін-ті Л. Стурцо організована Італ.-польс. школа для випускників польс. ун-тів) і загалом студій Центр.-Сх. Європи. В останні роки пріоритет. напрямком студій Д. Р. і діяльності Ін-ту студій сусп. та реліг. історії Віченци під його кер-вом стала Україна, яку він вважає невід’єм. частиною культур. динаміки Старого Континенту, а євроінтеграцію України – одним із визначал. чинників культур. збагачення та формування нової ідентичності Європи. Активно сприяє поширенню українознав. студій в Італії та Європі в галузі історії, веде боротьбу проти ідеол. стереотипів, які досі супроводжують «укр. питання» на Заході, сприяє створенню нових наук. і політ. контекстів у Європі, прихильних до України. Організував круглий стіл «Польсько-Український університет між минулим і майбутнім Центрально-Східної Європи» (Ін-т Л. Стурцо, Рим, 2003), міжнар. симпозіуми «Доба Давнього Києва та її спадок у зустрічі з Заходом» (Ін-т студій сусп. та реліг. історії, Віченца, 2002); «Поранене людство: 20 років після Чорнобиля» (там само, 2006). Важливою подією став проведений під патронатом президента Італії К.-А. Чампі міжнар. симпозіум «Смерть землі. Великий Голод в Україні 1932–33 рр.» (Ін-т студій сусп. та реліг. історії, Віченца, 2003), що дав початок багатьом наук. і політ. ініціативам, спрямованим на поглиблення вивчення Голодомору. Учасники симпозіуму направили подання до Парламенту Італії та ЄС з вимогою визнати Голодомор геноцидом укр. народу. Результатом симпозіумів стали два важливі видання під ред Д. Р., які надали нового імпульсу розвитку україністики в Італії і поклали початок серії «Media et Orientalis Europa» («Центральна і Східна Європа»): «L’Еtà di Kiev e la sua eredità nell’incontro con l’Occidente» («Доба Києва та її спадок у зустрічі з Заходом», 2003), «La morte della terra. La grande “carestia” in Ucraina nel 1932–33» («Смерть землі. Великий Голод в Україні 1932–33 рр.», 2004; обидва – Рим, упорядковані разом з Ф. Ломастро). Українознавчі публікації Д. Р.: «Una terra sconosciuta nel cuore dell’Europa: l’Ucraina» («Невідома земля в серці Європи: Україна») // «Ricerche di storia sociale e religiosa. Nuova serie», 2003, № 63; «Ucraina, silenzio degli storici» («Україна, мовчання істориків») // «L’Avvenire», 22. 02. 2003; укр. перекл. – «Польсько-український університет між історією та майбутнім Центрально-Східної Європи» // «Слово і Час», 2003, № 10; «Una storiografia in costruzione» («Історіографія в процесі побудови») // «L’età di Kiev e la sua eredità nell’incontro con l’Occidente» (Roma, 2003). Окремі твори перекладені англ., нім. і франц. мовами.

Пр.: Storia politica dell’Azione Cattolica. Bari, 1953; I Gesuiti in Sicilia. La Rivoluzione nel 1848. Roma, 1963; Storia del movimento cattolico. Bari, 1966; Storia del Partito Popolare Italiano. Bari, 1966; Vescovi, popolo e magia nel Sud. Napoli, 1971, 1983; Chiesa e religione popolare nel Mezzogiorno. Roma; Bari, 1972; Luigi Sturzo. Torino, 1977; Sturzo mi disse. Brescia, 1982; Tempo religioso e tempo storico. Saggi di storia religiosa dal Medioevo all’età contemporanea. Roma, 1987, 1994, 1999; Storie dei santi. Roma; Bari, 1990; Una Banca cattolica tra cooperazione e capitalismo. Roma; Bari, 1991; Luigi Sturzo. Il manuale del buon politico. Cinisello Balsamo, 1996; Luigi Sturzo. Lettere non spedite. Bologna, 1996; La transizione infinita. Diario politico 1990–1996. Roma; Bari, 1997; La storia che non passa. Diario Politico (1978–1979). Cosenza, 1999; La passione di El Alamein, Taccuino di guerra. Roma, 2002; L’appagamento morale dell’anima. Roma, 2007.

Літ.: O. Pachlovska. Gabriele De Rosa e l’Ucraina. Storia, scienza del futuro // Festschrift Gabriele De Rosa. «Sociologia (Numero Speciale)». 2007. № 3.

О. Є.-Я. Пахльовська

Стаття оновлена: 2007