Дефлімпійський рух - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Дефлімпійський рух

ДЕФЛІМПІ́ЙСЬКИЙ РУХ (від англ. deaf – глухий і олімпійський рух) – змагання спортсменів-інвалідів з порушенням мовленнєво-слухового апарату. Згідно з даними ООН, станом на 2000 кількість людей з порушеннями органів слуху у світі становила бл. 42 млн, зокрема в Україні 2,5 млн. Такі вади супроводжуються зменшенням рух. активності. Уперше на цю проблему звернули увагу в Європі. Так, 1888 у Берліні засн. перший спорт. клуб для глухих. 1924 у Парижі за участі представників Бельгії, Великої Британії, Нідерландів, Польщі, Франції, Чехо-Словаччини, Угорщини, Італії та Румунії відбулися перші Всесвітні «Тихі ігри» (від 1967 – Всесвітні ігри глухих, від 2001 – Дефлімп. ігри; проводять щочотири роки), до програми яких включено легку атлетику, велоспорт, футбол, стрільбу та плавання. Того ж року засн. Міжнар. спорт. ком-т глухих (від 2003 – Міжнар. дефлімп. ком-т, що об’єднує бл. 80-ти нац. федерацій). 1949 у м-ку Зеефельд (Австрія) проведено перші Всесвітні зимові ігри серед спортсменів з дефектами слуху за участі 33 спортсменів з 5-ти країн Європи. (Див. Табл.).

В Україні поч. спорт. руху серед глухих пов’яз. із заснуванням у 1920–30-х рр. об’єднань глухих гімнастів, легкоатлетів, футболістів, які організовували товариські зустрічі. Збірна команда СРСР уперше виступила на Всесвіт. іграх глухих 1957, у складі якої, зокрема, укр. легкоатлети А. Симоненко, Ф. Антонова та М. Здот здобули 6 золотих і 1 бронз. медалі. Неоднораз. чемпіонами та призерами Всесвіт. ігор глухих ставали також легкоатлети О. Глодіна та О. Белінський, борці В. Рухлядєв і В. Панін, волейболістки Т. Кука та Н. Ніколаєва, плавець А. Гаваза. 1972 при Укр. т-ві глухих створ. Укр. спорт. федерацію глухих. 1992 засн. Спорт. федерацію глухих України, що нині об’єднує 25 регіон. осередків (1650 спортсменів). Д. р. в Україні розвивається у межах створ. того ж року Упр. фіз. культури і спорту інвалідів при Нац. ком-ті спорту інвалідів України. Підготовку спортсменів проводять на базі Укр. центру з фіз. культури і спорту інвалідів «Інваспорт» (від 1993), який об’єднує 27 регіон. центрів, 123 фізкультурно-спорт. клуби та 27 ДЮСШ інвалідів. Від 2005 осн. тренування дефлімп. збір. команди здійснюють у Нац. центрі паралімп. та дефлімп. підготовки і реабілітації інвалідів «Україна» (м. Євпаторія АР Крим). 1993 спортсмени нац. збір. команди України на 17-х Всесвіт. літніх іграх глухих у Софії завоювали 8 нагород (2 золоті, 4 срібні та 2 бронз.); на 18-х (Копенгаґен, 1997) – 20 (5 золотих, 10 сріб. та 5 бронз.); на 19-х (Рим, 2001) – 34 (по 12 золотих і сріб. та 10 бронз.; крім того, на обох встановили 4 світ. рекорди). На 20-х Дефлімп. іграх (Мельбурн, 2005) нац. збірна команда України у складі 94-х спортсменів посіла 1-е м. у команд. заліку, здобувши 51 медаль (20 золотих, 17 сріб. і 14 бронз.); серед призерів – легкоатлети І. Зверинська (3 золоті медалі – з бігу на дистанціях 400 м, 400 м з бар’єрами та в естафеті 4 х 100 м; 2 срібні – на дистанції 200 м та в естафеті 4 × 400 м), О. Білокінь (2 золоті – у штовханні ядра та метанні диска), плавці Г. Литвиненко (3 золоті), А. Зургалідзе (4 срібні і 2 бронз.). На Всесвіт. зимових іграх глухих нац. збірна команда дебютувала 1999 (Давос) у складі 7-ми спортсменів, але першу нагороду вибороли на наступних, 15-х зимових Дефлімп. іграх (Саундсвілл): укр. лижники В. Береговий, С. Куриляк та І. Пишняк зайняли 2-е м. в естафеті 3 × 10 км. На 16-х зимових Дефлімп. іграх (Солт-Лейк-Сіті, 2007) укр. нац. збірна команда так само, як і на поперед. іграх, виступила лише у лижних гонках, здобувши 7 медалей, з них А. Андріїшин – 2 срібні на дистанції 20 км і команд. спринтер. гонці та бронз. у спринтер. гонці на дистанції 1,3 км; І. Пишняк – срібну в естафеті 3 × 10 км; В. Пишняк – 2 срібні в естафеті 3 × 10 км та в команд. спринтер. гонці; С. Куриляк – срібну в естафеті 3 × 10 км; М. Кулеш – 2 бронз. на дистанціях 15 км та 20 км і срібну у команд. спринтер. гонці.

Літ.: Чудная Р. В. Адаптивное физическое воспитание. К., 2000; Римар О. Спорт неповносправних: Історія та сучасність. Л., 2001.

С. К. Фомін

Стаття оновлена: 2007