Джаз - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Джаз

ДЖАЗ – рід професійного музичного мистецтва. Виник на Пд. США на межі 19–20 ст. як результат тривалої взаємодії афро-амер. і європ. муз. культур. Джерелами Дж. є муз. фольклор афроамериканців (трудові, реліг. та світські пісні) і фольклор та побут. музика білошкірих переселенців з Європи. Термін «Дж.» (англ. спочатку – jass, згодом – jazz) використовують від серед. 1910-х рр. – спочатку для позначення ансамблів та виконуваної ними музики. Визначення специфіки Дж. є актуал. і в сучас. музикознавстві. До його гол. систем. ознак належать особлива виконав. манера з характерним інтонуванням та звуковидобуванням, відмінними від академ. і спрямованими на відтворення ладоінтонац. строю вокал. жанрів фольклору афроамериканців; імпровізаційність (вільна, переважно на основі відомої мелодії) як гол. засіб творення муз. матеріалу; широке застосування варіантно-варіац. принципу розвитку; свінґ як специф. якість муз. тканини, особливий псих. стан виконавців і слухачів. Зміни, що відбулися у Дж. впродовж 20 ст. (переважання компонованого Дж. над імпровізаційним, ускладнення засад формотворення, стиліст. розшарування тощо), унеможливлюють формулювання вичерп. визначення поняття. Еволюція Дж. у найприроднішому для нього соціокультур. середовищі – на теренах США – реалізувалася у 20 ст. через зміну трьох гол. худож. напрямів: традиц. (20-і рр. – новоорлеан., чиказ., 30-і рр. – стиль свінґ), модерн-Дж. (40-і рр. – бі-боп, кул, 50-і рр. – прогресив, гард-боп, вест-кеуст), авангард (60-і рр. – фрі-Дж., модальний Дж.). Перші два напрями утворюють т. зв. мейнстрім (гол. течію), що об’єднує стилі, яким притаманна незмінність корін. джаз. традицій. Одним з перших усталених інструм. складів Дж. був ансамбль з шести виконавців, умовно поділений на дві групи: сольну (корнет, кларнет, тромбон) та акомпанувал. (банджо або фортепіано, струн. або духовий бас, ударні). Найвідоміші музиканти поч. 20 ст. – Бадді Болден, Банк Джонсон, Фредді Кепард, Джо Кінґ Олівер, Луї Армстронґ (корнет); Альфонс Піку, Джонні Доддс, Сідні Беше, Альберт Ніколас, Джиммі Нун (кларнет); Кід Орі, Джек Тіґарден, Джордж Бруніс (тромбон); Джонні Сент Сір, Едді Кондон, Едді Ланґ (банджо, гітара); Бейбі Доддс (ударні); Білл Джонсон, Попс Фостер, Піт Бріґс (контрабас, туба); Джеллі Ролл Мортон, Ерл Гайнс (фортепіано).

У 1920-х рр. Дж. поширився у Європу, де стимулював формування нац. джаз. шкіл та вступив у стильові діалоги з музикою академ. традиції (творчість І. Стравинського, Е. Саті, Д. Мійо, Е. Кшенека, Ф. Пуленка, А. Онеґґера, П. Гіндеміта, Д. Шостаковича, Б. Яновського, Ю. Мейтуса, Л. Ревуцького та ін.). Особливістю джаз. процесу в СРСР, зокрема й в Україні, був його хвилеподіб. характер, зумовлений соціокультур. обставинами. Початком рад. Дж. вважають концерт «Першого в РСФРР ексцентричного оркестру – джаз-банду» В. Парнаха у Москві (1922). У 1926 у Харкові, Києві та Одесі виступав з концертами колектив Ф. Вітерса «Королі джазу» з саксофоністом Сідні Беше. Хоча ще раніше у Харкові при театрі Пролеткульту Ю. Мейтус організував профес. Дж.-банд, що брав участь у муз. оформленні вистав і виступав з концерт. програмами (1924–26), а також Дж.-банд при театрі «Березіль». Від 1920-х рр. Дж. увійшов до укр. муз. життя як елемент системи жанрів розважал. музики. У 1930-х рр. за умов актуалізації потреби у створенні музики для мас він став одним із джерел тогочас. масової пісні й кіномузики (зокрема І. Дунаєвського), а отже, елементом стильової системи масової музики в СРСР (її поширенню в Україні сприяли радіопередачі й кіно). Першим джаз. колективом у Зх. Україні 1930-х рр. був Львів. теа-Дж. Г. Ворса, який гастролював містами СРСР. Наприкінці 1930-х та впродовж 1940-х рр. Дж. увійшов до системи жанр. класифікації рад., зокрема й укр., музики, що було пов’язано з функціонуванням великих оркестрів. Кін. 1940-х – 1950-і рр. стали періодом застою джаз. процесу внаслідок переслідувань рад. владою. Від 1960-х рр. Дж. в Україні почав виокремлюватися в особливий рід муз. мист-ва, структуруючись на різних рівнях, та взаємодіяти з галузями муз. культури в цілому. Створ. низку Дж.-клубів (у Дніпропетровську, 1961; Києві, 1962; Донецьку, 1967 та ін.), де проводять різноманітні акції – вечори-зустрічі, концерти та фестивалі (див. Джазові фестивалі). Формування фестивал. джаз. руху в Україні стало потужним чинником творення виконав. школи. Наприкінці 1990-х рр. функціонували численні біґ-бенди, диксиленди (зокрема «Медікус» у Львові, від 1957) і джаз. ансамблі з 2–8 виконавців (т. зв. комбо), квартети, тріо (Ю. Шепети, Е. Ізмайлова, С. Крашенинникова, А. Шацького). Серед відомих укр. джаз. виконавців – бенд-лідери О. Шаповал, М. Рєзницький, М. Голощапов, О. Гебель, М. Євпак, піаністи А. Алексанян, К. Віленський, Є. Дергунов, Ю. Бонь, В. і Т. Полянські, Ю. Кузнецов, П. Пашков, В. Прихожай, В. Соляник, скрипаль С. Охримчук, трубачі В. Колесников, Г. Немировський, гітаристи В. Молотков, С. Овсянников, Е. Ізмайлов, саксофоністи Г. Івченко, М. Кочетов, Д. Маркітантов, бас-гітаристи М. Кримов, Ю. Марков, О. Путятін, В. Сороченко, виконавці на ударних інструментах В. Мачулін, С. Хмельов та ін. В останній третині 20 ст. елементи Дж. увійшли до стильових систем укр. композиторів, серед яких – М. Скорик, І. Карабиць, К. Віленський, Ж. Колодуб, В. Власов, В. Золотухін, В. Зубицький, Б. Буєвський, О. Козаренко, І. Тараненко, Я. Лапинський. Популяризації Дж. в Україні знач. мірою сприяли музикознавці Ю. Малишев, В. Симоненко, радіо- і тележурналісти М. Амосов, Д. Гальона, Л. Ґольдштейн, О. Коган. 1995–98 діяла Джазова асоціація України.

Літ.: H. Panassié. Histoire du vrai jazz. Paris, 1959; Баташев А. Советский джаз: Исторический очерк. Москва, 1972; Малишев Ю. Це – музика! К., 1974; J. E. Berendt. Od raga do rocka. Wszystko о jazzie. Kraków, 1974; J. L. Collier. The Making of Jazz: A Comprehensive History. New York, 1979; C. Bohländer, K.-H. Holler. Jazzführer in zwei Bänder. Leipzig, 1980; Симоненко В. Лексикон джаза. К., 1981; F. Starr. Red and Hot: The Fate of jazz in the Soviet Union 1917–1980. New York, 1983; Мінікін Л. Про естетику і практику побутування джазової музики // Муз. критика і сучасність. К., 1984. Вип. 2; G. Sales. Jazz: American Classical Musik. New York, 1985; Олендарев В. Понятие «советский джаз» и проблема формирования национального стиля // Проблемы муз. культуры: Сб. ст. К., 1987. Вып. 2; Советский джаз. Проблемы. События. Мастера: Сб. ст. Москва, 1987; S. W. Finkelstein. Jazz: A People’s Music. New York, 1988; Романко В. Джаз і академічна музика: шляхами синтезу // Музика. 1998. № 3; Його ж. Проблеми джазу у вітчизняному музикознавстві 20–30-х років XX століття // Наук. зап. Терноп. пед. ін-ту. Сер. 9. Муз. мист-во. 1998. № 1; Його ж. Сучасна вітчизняна джазологія: проблеми, перспективи // Там само; Елагин Ю. Укрощение искусств. Москва, 2002; Симоненко В. Українська енциклопедія джазу. К., 2004.

В. І. Романко

Стаття оновлена: 2007