Дзюба Іван Михайлович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Дзюба Іван Михайлович

ДЗЮ́БА Іван Михайлович (26. 07. 1931, с. Миколаївка, нині Волновас. р-ну Донец. обл.) – літературний критик, публіцист, громадський діяч. Акад. НАНУ (1992). Чл. НСПУ (1959). Герой України (2001). Орден Свободи (2009). Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1991). Премії ім. О. Білецького у галузі літ.-худож. критики (1987), фундації О. і Т. Антоновичів (1990). Закін. Донец. пед. ін-т (1953), аспірантуру Ін-ту літ-ри АН УРСР (Київ, 1956). Працював у Києві ред. вид-ва «Дніпро» (1957, 1968–71); зав. відділу критики ж. «Вітчизна» (1958–62, звільн. за «ідеол. помилки»); коректор «УБЖ» (1964–68); коректор, літ. ред. газети Київ. авіаремонт. з-ду (1974–82). Від 1982 – на твор. роботі. Від 1989 – в Ін-ті літ-ри НАНУ: ст. н. с., пров. н. с. Міністр культури України (1992–94). Гол. ред. ж. «Сучасність» (1992–2002). Акад.-секр. Відділ. літ-ри, мови і мистецтвознавства НАНУ (1996–2004); співголова редколегії ЕСУ (від 1998). Голова Ком-ту з Нац. премії ім. Т. Шевченка (1999–2005). Актив. учасник руху за незалежність України, один із засн. НРУ. Як літ. критик дебютував 1950. У 1959 видав у Києві першу кн. літ.-крит. ст. «“Звичайна людина” чи міщанин?», яка засвідчила принципову позицію речника літ. шістдесятництва щодо неповноти худож. відображення укр. людини як національно гідної, неповтор. особистості, морально відповідальної особи, натомість враженої бацилами ідеол. кон’юнктури, соц. мімікрії, неможливістю зреалізувати в умовах тоталітар. режиму свій потенціал. Дз. виніс безкомпромісні, без огляду на звання, лауреатство і посади, присуди за штучність худож. конфліктів, літ. трафарети, за лакування дійсності, примітивізм сюжетів, схематичне зображення героїв, дефіцит життєвої правди. Його виступи з проблем сучас. літ. процесу, на твор. зустрічах, презентаціях книг, ювіл. вечорах із нагоди вшанування пам’яті видат. діячів укр. літ-ри та культури Т. Шевченка, Лесі Українки, В. Винниченка, В. Симоненка викликали широкий резонанс у сусп-ві. З особливою принциповістю та емоцій. пристрастю звучали його полемічні інвективи під час літ.-мист. дискусій у Клубі твор. молоді. Розвінчаний культ Сталіна і хрущов. «відлига» утвердили Дз. в переконанні, що рад. система здатна еволюційно демократизуватися насамперед шляхом повернення до ленін. нац. політики. Його погляд звернений як до європ. літ., філос.-естет., і політол. спадщини, так і до праць відомих рос. і укр. теоретиків та практиків с.-д. і комуніст. рухів. Дз. прагне виявити й сформулювати засоби та шляхи удосконалення сусп-ва як культур. системи, сприятливої для самореалізації особистості, виявлення її твор. потенціалу. 4 вересня 1965 у київ. кінотеатрі «Україна» на прем’єрі х/ф «Тіні забутих предків» (реж. С. Параджанов) він виступив із промовою про таємні арешти молодої інтелігенції. Загальнолюдські, гуманіст. цінності – свобода, рівність, братерство – не можуть утвердитися там, де існує нерівність націй, де людина національно упосліджена і не постає як індивід. особистість – на цьому Дз. зробив особливий наголос у виступі 29 вересня 1966 в Бабиному Яру (Київ). Він публічно і принципово висловився проти кричущих порушень у справі нац. буд-ва в СРСР, запропонував у праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965, рукопис, надісланий до ЦК КПУ разом із протестом проти арештів серед інтелігенції) повернутися до ленін. нац. політики, що, на його думку, зазнала великодержавниц. шовініст. ревізії. Дз. вимагав від партій. і рад. кер-ва СРСР та УРСР пояснити причини «невсипущих, безжалісних і безглуздих переслідувань національно-культурного життя» в Україні, а наприкінці застеріг: «процес денаціоналізації й русифікації є колосальним мінусом для справи соціалістичного демократизму і має об’єктивно реакційне значення». Ця праця швидко поширилася у самвидаві та за кордоном (Нью-Йорк; Мюнхен, 1968; англ. перекл. – Лондон, 1968; італ. – Рим, 1971; китай. – Пекін, 1972; рос. – Амстердам, 1973; франц. – Париж, 1980), ставши ідей. маніфестом укр. шістдесятництва. 2 березня 1972 Дз. виключили зі СПУ, а 18 квітня того ж року він був заарешт. 12–16 березня 1973 відбулося судове засідання, на якому Дз. засуджено до 5-ти р. позбавлення волі у виправно-труд. колонії, 6 листопада того ж року помилувано і згодом звільнено (реабіліт. 1991). Позбавлений можливості активно виступати з питань літ.-мист. процесу, Дз. начебто для обстоювання ідей інтернаціоналізму та дружби рад. народів почав досліджувати творчість письменників ін. народів, передусім Кавказу і Серед. Азії. З’явилися ґрунт. дослідж. з вірм., литов., латис., естон., білорус., казах., кабардин., інгуської, якут., даргин., осетин., мансі, нанай. літ-р, у яких він прагнув висвітлити істор. долю кожного народу і кожної мови, літ-ри, культури, відкрити оригін., не спотворене гримасами часто вимушеної ідейно-політ. мімікрії нац. обличчя народів СРСР («Грані кристала», 1976; «На пульсі доби», 1981; «Автографи відродження», 1986; «Стефан Зорян в історії вірменської літератури», 1987; «Садріддін Айні», 1987; усі – Київ). Поступово Дз. знову утвердився в респ. пресі як літ. критик і публіцист. Зокрема, його літ.-крит. публікації охоплюють широке коло явищ і постатей укр. літ-ри, хоч пише він і про рос. та ін. літ-ри. У ст. «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?» («Україна. Наука і культура», 1988, вип. 22) порушив концептуально важливу проблему ціліс. функціонування укр. культури, ролі укр. мови, яка є «становим хребтом національної культури» і зобов’язана виконувати всі свої сусп. та культурні функції.

Наук. діяльність Дз. сформувалася головним чином у контексті дослідж. життя і творчості Т. Шевченка, аналіз його спадщини поширюється на весь ідейно-худож. простір світ. літ-ри і мист-ва, розглядається в ідейно-естетичному «товаристві великих сучасників», – Ш. Петефі, Ф. Шіллера, В. Гюґо, О. Хом’якова, Ю. Словацького. До 150-річчя створення поеми «Кавказ» підготував переконливу, базовану на маловідомих архів. матеріалах і на багатьох вид. 19 ст. кн. «“Застукали сердешну волю...”: Шевченків “Кавказ” на тлі непроминального минулого» (К., 1995), у якій розкрив сутність війни РФ із чечен. народом 1990-х рр. у проекції на ті кавказ. війни, що вела Росія часів написання поеми. Багаторічні студії Дз. узагальнив у монографії «Тарас Шевченко. Життя і творчість» (К., 2005; 2008), що стала етап. у шевченкознавстві завдяки широкомасштаб. осмисленню ролі й значення творчості поета в контексті тогочас. літ., культур. і сусп.-політ. життя Рос. імперії та Європи.

Дз. й понині розробляє кардинал. питання укр. культурології та державотворчості. Для його публікацій на актуал. теми сьогодення, зокрема проблеми розвитку культури, мист-ва, функціонування укр. мови, ставлення до істор. спадщини, характерний глибокий скрупульоз. аналіз, енциклопедична обізнаність. Дз. визначає причини проблем, відчуває ледь помітні тенденції їх розвитку, чітко проводить основоположну думку, з якою звертається до читача. Публікації Дз. – глибока, узагальнена і водночас реал. програма дій для розбудови укр. демократ. держави.

Пр.: Шевченко і Петефі // Sbornik Ševčenkovský. Bratislava, 1965; Сучасність. 1967. № 3; Польські прислів’я та приказки. К., 1970; Шевченко і Хомяков // Сучасність. 1970. № 1; Вітчизна у нас одна. К., 1984; «У всякого своя доля…». К., 1989; «Бо то не просто мова, звуки...». К., 1990; Україна і світ (Перша доповідь на Першому конгресі Міжнар. асоц. україністів) // Україна. Наука і культура. 1991. Вип. 25; Інтернаціоналізм чи русифікація? К., 1998; Між культурою і політикою. К., 1998; Спрага. К., 2001; З криниці літ: Пр. в 3 т. Т. 2. К., 2001; Т. 1–3. К., 2006; Україна перед Сфінксом майбутнього. К., 2001; Пастка: Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна. К., 2003; Микола Хвильовий: «азіятський ренесанс» і «психологічна Европа». К., 2005; Україна у пошуках нової ідентичності: Ст., виступи, інтерв’ю, памфлети. К., 2006; Сквозь завихрения времени: В 3 т. К., 2006; У світі думки Лесі Українки. Лц., 2006; Шевченкофобія в сучасній Україні. К., 2006; Порнократія на марші. К., 2007.

Літ.: Рахманний Р. Вогонь і попіл: Порив і злам Івана Дзюби. Монреаль, 1974; Іван Дзюба – талант і доля: Біобібліогр. нарис. К., 2005; Сверстюк Є. Iван Дзюба – талант i доля: Видатному українцевi – 75 // УК. 2006. № 5–6; Базилевський В. Філософія і психологічний час «не окремо» взятого життя: І. Дзюбі – 75 // Дивослово. 2006. № 7; Дончик В. Під знаком Івана Дзюби // Там само; Іваничук Р. Моє слово про лідера шістдесятників: І. Дзюбі – 75 // Там само; Шевченко А. Із когорти подвижників: І. Дзюбі – 75 // Там само; Баранов В. Духовний iмператив Iвана Дзюби // Київ. 2006. № 7–8; Дончик В. Лiтературний критик, учений, полiтик: [До ювiлею I. Дзюби] // Уряд. кур’єр. 2006, 26 лип.; Драч I. Епоха ламала його, але не зламала: [До ювiлею I. Дзюби] // КіЖ. 2006, 26 лип.; Жулинський М. Iван Дзюба: «У мене свiй свiт, своя позицiя»: Навздогiн iз пером у руках за 75-лiтнiм марафонцем // ЛУ. 2006, 27 лип.; Аблiцов В. Погляд крiзь час: I. Франко та I. Дзюба: неювiлейнi бiографiчнi сюжети // Там само. 10 серп.; Логвиненко О. Людина i суспiльство в контекстi феномена Iвана Дзюби // Там само. 30 листоп.; Неврлий М. Шевченко, якого ми не знали // Там само. 2007, 22 листоп.; Феномен Івана Дзюби: Мат. круглого столу. К., 2007.

М. Г. Жулинський

Стаття оновлена: 2016