Дзюдо

ДЗЮДО́ (від япон. «дзю» — гнучкий, «до» — шлях) — вид єдиноборств. Для пере­моги в стійці борець повинен виконати кидок суперника на татамі на спину, у положен­ні лежачи — больовий на руки чи на задуху при­йоми або ж фіксоване утрима­н­ня (30 сек.). Роз­виток цього виду спорту починається зі школи «Кодокан» (від япон. «кодо» — проповід­увати правду і «кан» — зу­стріч), яку заснував 1882 у Токіо Дзиґоро Кано. Серед числен­них при­йомів видів боротьби дзю-дзюцу, карате, сумо, айкідо та ін. Дзиґоро Кано вибрав най­ефективніші, виключивши небезпечні для життя захвати й удари, роз­робив систему кидків і само­страхува­н­ня, склав правила змагань, надавши боротьбі спортивного характеру. 1889 від­крито першу школу дзюдо у Франції. 1934 організовано 1-й чемпіонат Європи (м. Дрезден, Німеч­чина). 1951 засновано Між­народну федерацію дзюдо (Париж; станом на 1998 обʼ­єд­нувала 175 національних федерацій). Спочатку змагалися без роз­поділу на вагові категорії. Перший чемпіонат світу від­бувся у Токіо 1956 за участі 31 пред­ставника з 21 країни. 1964 дзюдо включено до про­грами 18-х Олімпійських ігор (Токіо), де змагалися у 3-х вагових категоріях (до 68 кг, до 80 кг, понад 80 кг) і абсолютній першості. Надалі вагові категорії періодично пере­глядалися і доповнювалися. У про­грамі 19-х Олімпійських ігор (Мехіко, 1968) змагань з цього виду єдиноборств не було, однак на на­ступних Іграх (Мюнхен, 1972) ви­ступили понад 130 пред­ставників з понад 30 країн. Від 1975 проводять чемпіонати Європи, від 1980 — світу; 1992 у про­грамі Олімпійських ігор вперше зʼявилися змага­н­ня з дзюдо й серед жінок. Понині світову першість у цьому виді спорту тримають японські борці.

В Україні дзюдо роз­винулося від 1961 у звʼязку з ухвалою ЦР Спілки спортивних товариств і організацій СРСР готувати до 18-х Олімпійських ігор збірну команду з дзюдо на основі борців самбо. Старшим тренером при­значено В. Андреєва. Уже 1962 збірна команда СРСР ви­ступила на чемпіонаті Європи. Тренери з самбо Г. Коновець (Харків), А. Матюшенко (Одеса), І. Прищепа (Дні­пропетровськ), Й. Ройтман (Львів) на чолі зі ст. тренером збірної команди України Я. Волощуком (Київ) зробили вагомий внесок у роз­виток дзюдо в Україні. Серед членів збірної команди СРСР, перших чемпіонів Європи, — пред­ставники української школи дзюдо А. Бондаренко (Берлін, 1964; м. Остенде, Бельгія, 1969; вагова категорія до 80 кг), В. Саунін (м. Лозан­на, Швейцарія, 1968; абсолютна першість), В. Хуспиш (Мадрид, 1965) та О. Шуклін (м. Вурбурґ, Нідерланди, 1972; обидва — у командних першостях). 1969 проведено 1-й (неофіційний) чемпіонат України з дзюдо. Тоді в Україні від­булися товариські зу­стрічі зі збірними командами Японії та Франції. Таким чином, українська школа дзюдо стала одним із опорних центрів під­готовки до 20-х (Мюнхен, 1972) і 21-х (Монреаль, 1976) Олімпійських ігор, де призові місця посіли А. Новиков (3-є м., вагова категорія до 70 кг), В. Двойников (2-е м., до 80 кг) та С. Новиков (1-е м., понад 93 кг). 1973 засновано Федерацію дзюдо СРСР і в грудні того ж року в Києві організовано 1-й офіційний чемпіонат СРСР, серед призерів якого — українські спортс­мени А. Новиков, В. Рухлядєв (до 93 кг; обидва — 1-е м.), С. Мельниченко (до 63 кг), В. Антонов (до 70 кг), О. Рисенков (до 93 кг), С. Новиков (понад 93 кг і в абсолют. першості; усі — 3-є м.). Чемпіонами Європи 1973 (Мадрид) і 1974 (Лондон) в особистому й команд. заліках стали С. Мельниченко та С. Новиков. Срібні нагороди чемпіонату світу 1975 (Ві­день) здобули В. Двойников (до 70 кг) та С. Новиков (понад 93 кг), вони ж — пере­можці чемпіонату Європи 1976, що від­бувся у Києві. Після цих успіхів частину пред­ставників української школи дзюдо пере­ведено до Москви, зокрема С. Новикова, В. Биченка, М. Жихарева, а тренува­н­ня спортс­менів зосереджено у центрах олімпійської під­готовки. Оста­н­ня пере­мога вихованців української школи дзюдо в складі збірної команди СРСР — чемпіон Європи 1989 (Гельсинкі) у командній першості В. Юданов (тренер — Я. Волощук).

Після створе­н­ня національної Федерації дзюдо України (1991) перші успіхи на між­народній арені належать юним вихованцям: 1-е м. на Європейських іграх кадетів 1993, 3-є м. на Всесвітніх іграх кадетів 1997, 1-е м. чемпіонату Європи 2001 серед юніорів у команд. першостях. Серед дорослих вдало на між­народній арені першими ви­ступили жінки: Т. Бєляєва стала бронзовий призеркою чемпіонату світу 1995 (Токіо) у ваговій категорії до 72 кг. Серед чоловіків — призери чемпіонатів Європи Р. Машуренко (3-ті м. 1995 та 2000 у вагових категоріях до 80 кг та до 90 кг від­повід­но), І. Чимчиурі (3-ті м. 1997 і 1998, до 73 кг), Р. Мірзалієв (2-е м. 1998, 3-є м. 2001, до 60 кг), Г. Білодід (1-і м. 2001 і 2003, до 73 кг), М. Настуєв (3-є м. 2002, до 66 кг), В. Греков (1-і м. 2002, 2003 і 2007, 3-є м. 2004, до 90 кг). Призери чемпіонатів Європи серед жінок — А. Матросова (3-ті м. 2000, 2002, 2004 і 2005, до 78 кг), М. Прокофʼєва (1-е м. 2004 і 3-є м. 2005, понад 78 кг) та М. Прищепа (3-ті м. 2006 і 2007, до 70 кг). На чемпіонатах світу срібний призерами стали М. Настуєв (Мюнхен, 2001) та В. Бубон (Каїр, 2005, до 100 кг), бронз. — Є. Сотников (Осака, 2003, понад 100 кг), Г. Білодід та Р. Гонтюк (до 81 кг; обидва — Каїр, 2005). На Олімпійських іграх бронз. нагороди вибороли Р. Машуренко (Сідней, 2000) та Р. Гонтюк (Пекін, 2008), срібну — Р. Гонтюк (Афіни, 2004). Крім того, національна збірна чоловіча команда України — бронзовий призер чемпіонату Європи 2003 (м. Брентфорд, Велика Британія). Від 1997 у Києві проводять між­народні турніри категорії «А» Європейського союзу дзюдо — «Олімпійські надії» та «Тайфун на татамі» (засновник і організатор О. Нагибін). Основні центри дзюдо в Україні — Київ, Донецьк, Дні­пропетровськ, Рівне.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю