Дипломатичне право

ДИПЛОМАТИ́ЧНЕ ПРА́ВО — система договірних і звичаєвих норм, що ви­значають основи пред­ставництва країн у між­народних від­носинах, закріплюють статус, організацію, а також діяльність державних органів і кола осіб, уповноважених від імені країни здійснювати дипломатичні функції. Норми Д. п. — необхід. регулятор діяльності держав щодо встановле­н­ня, під­трима­н­ня, зміцне­н­ня політ., екон. та культур. від­носин між країнами, незалежно від їхнього держ. і сусп. ладів, існуючих від­носин, що ґрунтуються на повазі суверен. рівності, не­втруча­н­ня у внутр. справи та взаєм. вигоді. Вказані норми регулюють осн. функції дипломатичних пред­ставництв, привілеї, імунітети пред­ставництв, їхнього персоналу, ви­значають класи й ранги голів місії, порядок при­значе­н­ня і від­клика­н­ня голів, чл. дипломат. пред­ставництв. За допомогою норм Д. п. встановлюють форми дипломат. від­носин та пере­говорів, принципи проведе­н­ня між­нар. конф. з питань, які охоплюють інтереси знач. кількості країн. Д. п. ви­вчає низку питань, що стосуються офіц. діяльності держав та ін. субʼєктів між­нар. права у сфері зовн. від­носин. Активне Д. п. — право країни (ін. субʼєктів між­нар. права) при­значати своїх пред­ставників при іноз. державах та між­нар. організаціях з на­да­н­ням їм від­повід. прав і пере­ваг, ви­знаних за такими особами в нормах сучас. між­нар. права, та від­повід­но при­ймати їх у себе. Норми сучас. між­нар. права на­справді не містять положень, які зобовʼязували б при­ймати іноз. дипломат. пред­ставництва та від­повід­но направляти своїх пред­ставників до ін. країн, однак від­мову від обміну дипломат. пред­ставниками вважають проявом недоброзичливості. Крім того, це ускладнює можливість захищати в ін. державах на офіц. рівні власні інтереси, зокрема своїх юрид. та фіз. осіб. Реалізація актив. Д. п. знач. мірою залежить від особливостей субʼєкта між­нар. права (форми правлі­н­ня, держ. ладу, політ. режиму). Федерат. країни дотримуються правила, за яким лише федерат. влада (наділена суверен. правами) ви­ступає на між­нар. арені від імені всіх чл. федерації. Нетрадиц. субʼєкт Д. п. — екзильний уряд. Згідно з теорією між­нар. права, уряд у ви­гнан­ні має право на існува­н­ня як субʼєкт Д. п. лише в тому випадку, якщо тер. держави захоплена ін. країною, й уряд був вимушений покинути територію. У післявоєн. період інтенсифікувалося активне Д. п. між­нар. організацій. Пасивне Д. п. — можливість при­ймати дипломат. пред­ставників, яких при­значають до ін. держав чи між­нар. організацій. Але не завжди країни однаково використовують активні та пасивні Д. п. В історії дипломатії ві­домі випадки, коли держави тривалий час при­ймали в себе посланців ін. країн, але своїх пред­ставників не від­ряджали (Китай, Японія). До серед. 20 ст. Д. п. знач. мірою базувалося на нормах звичаєвого права, хоча перша офіц. кодифікація Д. п. від­булася на Віден. кон­гресі 1815, де прийняли регламент з питань рангів глав дипломат. місій. Віден. конвенція про дипломат. зносини 1961 стала ядром у процесі кодифікації Д. п. Сферу Д. п. роз­ширили Конвенція про спец. місії 1969, Віден. конвенція про пред­ставництво держав у їхніх від­носинах з між­нар. організаціями універс. характеру 1975, Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізов. установ ООН 1947. Серед джерел Д. п. — акти між­нар. організацій і конф., що стосуються статусу пред­ставників країн, які беруть участь у них, місця пере­бува­н­ня організацій та проведе­н­ня конф. у конкрет. державі.

Завантажити статтю