Дипломатичне право - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Дипломатичне право

ДИПЛОМАТИ́ЧНЕ ПРА́ВО – система договірних і звичаєвих норм, що визначають основи представництва країн у міжнародних відносинах, закріплюють статус, організацію, а також діяльність державних органів і кола осіб, уповноважених від імені країни здійснювати дипломатичні функції. Норми Д. п. – необхід. регулятор діяльності держав щодо встановлення, підтримання, зміцнення політ., екон. та культур. відносин між країнами, незалежно від їхнього держ. і сусп. ладів, існуючих відносин, що ґрунтуються на повазі суверен. рівності, невтручання у внутр. справи та взаєм. вигоді. Вказані норми регулюють осн. функції дипломатичних представництв, привілеї, імунітети представництв, їхнього персоналу, визначають класи й ранги голів місії, порядок призначення і відкликання голів, чл. дипломат. представництв. За допомогою норм Д. п. встановлюють форми дипломат. відносин та переговорів, принципи проведення міжнар. конф. з питань, які охоплюють інтереси знач. кількості країн. Д. п. вивчає низку питань, що стосуються офіц. діяльності держав та ін. суб’єктів міжнар. права у сфері зовн. відносин. Активне Д. п. – право країни (ін. суб’єктів міжнар. права) призначати своїх представників при іноз. державах та міжнар. орг-ціях з наданням їм відповід. прав і переваг, визнаних за такими особами в нормах сучас. міжнар. права, та відповідно приймати їх у себе. Норми сучас. міжнар. права насправді не містять положень, які зобов’язували б приймати іноз. дипломат. представництва та відповідно направляти своїх представників до ін. країн, однак відмову від обміну дипломат. представниками вважають проявом недоброзичливості. Крім того, це ускладнює можливість захищати в ін. державах на офіц. рівні власні інтереси, зокрема своїх юрид. та фіз. осіб. Реалізація актив. Д. п. знач. мірою залежить від особливостей суб’єкта міжнар. права (форми правління, держ. ладу, політ. режиму). Федерат. країни дотримуються правила, за яким лише федерат. влада (наділена суверен. правами) виступає на міжнар. арені від імені всіх чл. федерації. Нетрадиц. суб’єкт Д. п. – екзильний уряд. Згідно з теорією міжнар. права, уряд у вигнанні має право на існування як суб’єкт Д. п. лише в тому випадку, якщо тер. держави захоплена ін. країною, й уряд був вимушений покинути територію. У післявоєн. період інтенсифікувалося активне Д. п. міжнар. орг-цій. Пасивне Д. п. – можливість приймати дипломат. представників, яких призначають до ін. держав чи міжнар. орг-цій. Але не завжди країни однаково використовують активні та пасивні Д. п. В історії дипломатії відомі випадки, коли держави тривалий час приймали в себе посланців ін. країн, але своїх представників не відряджали (Китай, Японія). До серед. 20 ст. Д. п. знач. мірою базувалося на нормах звичаєвого права, хоча перша офіц. кодифікація Д. п. відбулася на Віден. конгресі 1815, де прийняли регламент з питань рангів глав дипломат. місій. Віден. конвенція про дипломат. зносини 1961 стала ядром у процесі кодифікації Д. п. Сферу Д. п. розширили Конвенція про спец. місії 1969, Віден. конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнар. орг-ціями універс. характеру 1975, Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізов. установ ООН 1947. Серед джерел Д. п. – акти міжнар. орг-цій і конф., що стосуються статусу представників країн, які беруть участь у них, місця перебування орг-цій та проведення конф. у конкрет. державі.

В. М. Репецький

Стаття оновлена: 2007