Дипломатія

Визначення і загальна характеристика

ДИПЛОМА́ТІЯ — офіційна діяльність глав держав і урядів, ві­домств закордон­них справ, дипломатичних пред­ставництв та інших органів зовнішніх зносин з реалізації цілей і зав­дань зовнішньої політики держави, а також захисту прав та інтересів держави, її установ і громадян за кордоном. Д. є одним із найважливіших засобів здійсне­н­ня зовн. політики держави. Якщо зовн. політика, як заг. курс держави у між­нар. від­носинах, у низці випадків може здійснюватись військ., агресив. методами, то гол. при­значе­н­ня й ви­значал. особливість Д. — виріше­н­ня спірних питань лише мирним шляхом, засобами пере­говорів і домовленостей. Більшість науковців роз­глядають Д. як науку між­нар. від­носин і мистецтво веде­н­ня пере­говорів, що перед­бачає пере­говор. процес, під­писа­н­ня між­нар. угод для запобіга­н­ня чи врегулюва­н­ня між­нар. конфліктів, пошуки ком­промісів та взаємо­прийнят. рішень, ви­вче­н­ня осн. тенденцій і пер­спектив роз­витку регіон. й глобал. між­нар. від­носин із метою роз­шире­н­ня та по­глибле­н­ня між­нар. спів­робітництва тощо. Гол. ознаки Д.: приналежність до сфери між­нар. від­носин та зовн. політики держави; за­стосува­н­ня механізму пере­говорів і домовленостей якосн. інструмента врегулюва­н­ня між­держ. стосунків мирними засобами; наявність ін­ституту держ. службовців — дипломатів, які без­посередньо виконують обовʼязки, перед­бачені статусом дипломат. служби держави. Найпоширенішими дипломат. методами є офіц. та ін. візити на вищому й високому рівнях, дво­сторон­ні та багато­сторон­ні пере­говори, під­готовка й укладе­н­ня між­нар. договорів, ін. дипломат. документів, дипломат. кон­греси, конф., наради і зу­стрічі, пред­ставництво держави за кордоном, участь у роботі між­нар. організацій та їхніх органів, дипломат. листува­н­ня і публікація дипломат. документів тощо. Заг. керівництво дипломат. діяльністю держави здійснюють її глава та уряд, без­посереднє — ві­домство закордон. справ. Повсякден­ну дипломат. роботу виконують за­звичай дипломати, які для успішного виріше­н­ня покладених на них зав­дань повин­ні мати високий рівень заг. освіченості й культури, широкий політ. кругозір, здатність оцінювати будь-яку про­блему крізь призму нац. інтересів.

Д. як інструмент зовнішньої політики ві­дома здавна, однак сам термін на по­значе­н­ня державної діяльності у сфері зовнішніх від­носин введено у практику спілкува­н­ня в Зх. Європі на­прикінці 17 ст. Методи та при­йоми Д. змінювались разом зі змінами цілей та зав­дань зовн. політики держав на різних етапах роз­витку су­спільства. Кожна істор. формація мала характерну для неї Д. У 16 — 12 ст. до н. е. високого рівня досягнули Д. Стародав. Індії зі своїми методами превентив. Д. і Єгипту, де між­нар. договори вже у 15 ст. до н. е. укладались за правилами дипломат. мистецтва, близького до наших днів. Досить роз­виненою була Д. Стародав. Китаю, що першою в історії Д. звернулась до практики під­писа­н­ня між­нар. договорів про виріше­н­ня спірних питань й укла­да­н­ня угод про ненапад. Однак найбільший вплив на світ. Д. мали Д. Стародав. Греції та Риму, а згодом — Візантії. Грец. Д. значно роз­винула методологію зовн. зносин, але водночас від­крито використовувала обман та під­ступність, і ці традиції пере­йшли від греків до римлян. Римська Д. вирізнялась викори­ста­н­ням сили проти слабшого противника, роз­палюва­н­ням суперечок між сусідами. Загалом гнучка і витончена Д. Візантії багато запозичила з досвіду грец. і римської Д., що, у свою чергу, успадкували Д. Венеції та ін. італ. міст. За­значені риси й методи фактично до Нового часу впливали на Д. більшості країн. Певною мірою лише від 18 ст. Д. набуває моральніших форм. Це, насамперед, повʼязують з діяльністю франц. дипломата Ф. Кальєра. Під­ґрунтям нової моделі Д. у Європі став Вестфал. мир 1648, а остаточно її формува­н­ня закріпили Віден. кон­грес 1814–15 і Аахен. кон­грес 1818. Утвердже­н­ня принципу легітимізму зумовило посиле­н­ня уваги до правових основ між­нар. від­носин і дипломат. служби. Тоді ж сформувалися класичні правила геополітики і Д.

Новим етапом у роз­витку новітньої Д. стали 1-а світова війна та події, що від­булись у ході й після неї: проголоше­н­ня 14-ти пунктів Т.-В. Вільсона — т. зв. від­критої Д., від­мова Рад. Росії від кабал. договорів і «таємної дипломатії». Саме після 1-ї, а згодом — 2-ї світ. воєн виникли перед­умови для створе­н­ня перших універсал. між­нар. організацій, метою яких було запобіга­н­ня війнам (Ліга Націй та ООН); більшої від­критості Д. й активнішого залуче­н­ня держав до взаємовигідного між­нар. спів­робітництва. Із прийня­т­тям низки між­нар.-правових актів (Статут ООН, Віден. конвенція про дипломат. зносини 1961, Віден. конвенція про консул. зносини 1963 та ін.), що регулюють дипломат. і конcул. зносини, багато­сторон­ню Д., світ. Д. отримала остаточно сформований цивілізац. інструментарій. Значно вплинули на стиль світ. Д. сучасні глобал. зміни — завдяки широкому роз­по­всюджен­ню засобів комунікації дипломати можуть діяти більш оперативно й активно в напрямку роз­шире­н­ня своїх джерел інформації. Сучасна Д. повин­на обовʼязково враховувати роль громадськості у політиці, що остан­нім часом сут­тєво зросла. Особлива увага приділяється превентив. Д., оскільки загасити конфлікт на початк. етапі набагато легше, ніж ліквідовувати ускладне­н­ня, що виникають, особливо якщо вони набувають характеру військ. проти­стоя­н­ня та призводять до людських жертв.

Складним і водночас унікал. є істор. досвід укр. Д.: фактично в усі часи їй доводилось зосереджувати свої зуси­л­ля не на роз­будові, а на захисті укр. державності, від­стоюван­ні права на власну державу й зовн. політику.

Літ.: История дипломатии. Т. 1. Москва, 1959; Ковалев А. Азбука дипломатии. Москва, 1993; Гуменюк Б. І. Основи дипломатичної та консульської служби. К., 1998; Никольсон Г. Дипломатия / Пер. с англ. К., 1999; Попов В. И. Современ­ная дипломатия: теория и практика. Москва, 2000; Матвієнко В., Головченко В. Історія української дипломатії ХХ столі­т­тя у по­статях. К., 2001; Ревякин А. В. История международных отношений в новое время. Москва, 2004.

В. М. Матвієнко

Історія дипломатії на українських землях

За часів Київської Русі пита­н­ня зовнішньої політики й дипломатичних зносин пере­бували у компетенції князя, він часто особисто очолював посольства до інших держав. Дипломатичні служби й від­повід­ного персоналу не було, для налагодже­н­ня й під­трима­н­ня контактів з володарями ін. країн користувалися послугами купців чи духовенства. У літописах збереглися ві­домості, що за князюва­н­ня Володимира Великого й Ярослава Мудрого дипломат. функції виконували боярин Добриня, його син Путята, воєвода Вишата та ін. Київ. держава також при­ймала послів іноз. країн, які користувалися знач. привілеями, їх особа й майно були недоторкан­ними. Важливим інструментом Д. цього періоду стали династичні шлюби, зокрема дочки Ярослава Мудрого були одружені: Анна — з королем Франції Генріхом І, Єлизавета — з королем Данії Гаральдом Суворим (після його загибелі — з королем Свеном Естрідсеном), Анастасія — з королем Угорщини Андрашом І.

Новий етап роз­витку дипломатичних зносин на українських землях роз­почався у 16–17 ст., коли на арену між­народних взаємин ви­йшла Запороз. Січ, а згодом — козац. держава Б. Хмельницького. На перших порах на Запорож­жя при­їжджали посольства тих країн, що були зацікавлені в залучен­ні Запороз. війська до боротьби зі своїми ворогами (насамперед з Осман. імперією). Значно ширше дипломат. діяльність провадила козац. держава Б. Хмельницького, де, окрім геть­мана, без­посереднє керівництво зовн. справами здійснювала старшин. рада, а поточну роботу вела Ген. військ. канцелярія. Дипломат. служба Б. Хмельницького вже мала у своєму складі не лише послів і посланців, а й пере­кладачів, знавців доріг, секретарів. Рівень іноз. делегації та важливість дипломат. місії ви­значали форму при­йому та участь у ній геть­мана. Ві­домими дипломат. діячами козац. періоду були І. Богун, П. Тетеря, А. Жданович, А. Кисіль, а також Ю. Немирич, І. Ковалевський, П. Орлик, А. Войнаровський, У. Мартинович та ін. Кілька іноз. послів залишили спогади про пере­бува­н­ня в Україні, серед них — Е. Ляс­сота, який свої враже­н­ня від подорожі 1594 виклав у щоден­нику «Das Diarium des Erich Lassota von Steblau» (Halle, 1854; 1866).

Становле­н­ня укр. Д. у. 20 ст. повʼязане з від­новле­н­ням укр. державності у 1917 та 1991, процесами державотворе­н­ня і діяльністю укр. державниц. утворень на між­нар. арені.

Літ.: Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси. Москва, 1968; Сахаров А. Н. Дипломатия Древней Руси. Москва, 1980; Котляр М. Ф. Історія дипломатії Пів­ден­но-Західної Русі. К., 2002.

Дипломатія УЦР. Дипломат. ві­домство УНР, створ. на­прикінці грудня 1917 як Ген. секретаріат між­нар. справ (від січня 1918 — МЗС), очолювали О. Шульгин, В. Голубович (до 5 березня 1918), М. Любинський (до 29 квітня 1918). До центр. апарату МЗС входили канцелярія та департамент у складі заг., консул., юрид., архівно-літ., бухгалтер. від­ділів. Діяли посольства у Німеч­чині (голова О. Севрюк), Австро-Угорщині (А. Яковлів), Туреч­чині (М. Левицький), Румунії (М. Ґалаґан), а також окремі делегації та місії. Організац.-штатна градація дипломат. пред­ставництв (ДП) була від­сутня, тому їх формували щоразу окремо. Тривало роз­робле­н­ня законодав. бази між­нар. діяльності, проектів законів «Про закордон­ні установи УНР» і «Про установи для охорони інтересів українських під­даних за межами УНР» (консул. закон); заплановане від­кри­т­тя 68-ми консул. закладів у 23-х країнах світу; 20 квітня 1918 засн. консул. курси при Укр. товаристві економістів. Гол. джерелом формува­н­ня дипломат. кадрів стали кола провід. соціаліст. партій (УПСР, УСДРП, УПСФ), а також інтелігенція нац.-патріот. спрямованості. У цей період УНР де-юре ви­знали Австро-Угорщина, Німеч­чина, Болгарія і Туреч­чина (від­криті посольства), де-факто — Велика Британія, Франція, Рад. Росія, Кубань, Румунія. Станом на 1 лютого 1918 у Києві діяли консульства Бельгії, Великої Британії, Греції, Данії, Іспанії, Італії, Норвегії, Персії (нині Іран), Португалії, Франції, Швейцарії. Перша зовн.-політ. ініціатива УЦР — зверне­н­ня 25–26 грудня 1917 до урядів автоном. держ. утворень у межах колиш. Рос. імперії із пропозицією створити нову федерацію на основі демократії, дотрима­н­ня прав людини та не­втруча­н­ня у внутр. справи субʼєктів федерації. Після проголоше­н­ня ІІІ Універсалу УЦР активізувала контакти з пред­ставниками Великої Британії та Франції; укр. делегація під керівництвом М. Ґалаґана здійснила по­їздку на Кубань. 24 грудня 1917 уряд УНР звернувся з нотою до всіх воюючих і нейтрал. держав з пропозицією припинити бо­йові дії та скликати між­нар. мирну конф. на основі ви­зна­н­ня прав нації на самови­значе­н­ня, від­мови від анексій і контрибуцій. Натомість виник дипломат. конфлікт із Рад. Росією — її ультиматум від 17 грудня 1917 став від­вертим втруча­н­ням у внутр. справи УНР і пере­ріс у війну. Участь УНР у мирних пере­говорах з країнами Почвір. союзу (див. Брестський мирний договір) спричинила остаточ. роз­рив від­носин з державами Антанти, а присутність австро-нім. військ. контингенту обмежила можливості зовн. від­носин і при­звела до втруча­н­ня у внутр. справи, що завершилося роз­гоном УЦР 29 квітня 1918.

Дипломатія Української Держави. Від­повід­но до «Законів про тимчасовий державний устрій України» верхов. кер. Д. Української Держави був геть­ман П. Скоропадський. МЗС очолювали М. Василенко (29 квітня — 20 травня 1918), Д. Дорошенко (20 травня — 14 листопада 1918), Г. Афанасьєв (до 14 грудня 1918). У структурі центр. апарату МЗС — рада, канцелярія, заг. (від­діли особового складу, юрид., архів., бухгалтер.-госп.) і політ. (від­діли преси, дипломат., політ., консул.) департаменти. Законом від 14 червня 1918 за кордоном за­проваджені ДП 1-го (12 посад. од.) і 2-го (3 посад. од.) класів. Діяли посольства Української Держави в Австро-Угорщині (кер. В. Липинський), Болгарії (О. Шульгин), на Дону (К. Середин), Кубані (Ф. Боржинський), у Німеч­чині (Ф. Штейнгель), Румунії (В. Дашкевич-Горбацький), країнах Скандинавії (Б. Баженов), Туреч­чині (О. Кістяківський, М. Суковкін), Фінляндії (К. Лоський), Швейцарії (Є. Лукасевич). У кадровій політиці увагу акцентовано на залучен­ні до роботи в МЗС діячів науки й культури, кращих пред­ставників поперед. дипломат. корпусу та генералітету; забезпечен­ні умов для під­тримки стабіл. складу персоналу ві­домства; за­проваджена під­готовка фахівців на 10-тижн. консул. курсах. Від­булося становле­н­ня військ. Д.: 4 липня 1918 ви­йшов закон «Про при­значе­н­ня військово-морських агентів» при посольствах, 10 серпня 1918 — «Про при­значе­н­ня військових агентів» при гол. посольствах Української Держави. Роз­будова мережі консул. закладів і законодавства регламентована законами від 4 липня та 6 листопада 1918 й актами між­ві­дом. держ. комісії при МЗС. Введено градацію консул. установ: ген. консульство — консульство — віце-консульство — консул. агентство. Заплановане створе­н­ня 56-ти консул. закладів у 22-х країнах і регіонах Росії, роботу роз­почали понад 30 консульств (до спів­праці залучали пред­ставників місц. укр. громад). Українську Державу де-юре ви­знали Азербайджан, Грузія, Обл. Війська Донського, Польща, Румунія, Фінляндія, Швейцарія, де-факто — Бельгія, Вірменія, Нідерланди, Греція, Данія, Норвегія, Персія, Швеція. В Українській Державі отримали акредитацію ДП Австро-Угорщини, Німеч­чини, Туреч­чини, Болгарії, Рад. Росії, Польщі, низки нових держав, що по­стали на тер. колиш. Рос. імперії, нейтрал. зх.-, пд.- і пн.-європ. країн (загалом 25 пред­ставництв); у Києві, Одесі, м. Катеринослав (нині Дні­пропетровськ), Харкові, Миколаєві, Полтаві, Херсоні діяли 33 консульства 19-ти іноз. держав. Осн. зуси­л­ля укр. дипломатів були спрямовані на ратифікацію Брест. мирного договору з Почвір. союзом, врегулюва­н­ня спір. питань з Рад. Росією, оформле­н­ня держ. кордону із сусід. ново­утвор. державами, від­новле­н­ня контактів з країнами Антанти, налагодже­н­ня взаємин із нейтрал. державами. Не­зважаючи на зверх­нє і прагмат. ставле­н­ня країн австро-нім. блоку до Української Держави, після пере­говорів з керівництвом Німеч­чини премʼєра Ф. Лизогуба (серпень) і геть­мана П. Скоропадського (4–17 вересня 1918) вдалося під­писати торг. угоду (10 серпня 1918) і домогтися пере­дачі укр. стороні частини бо­йових кораблів Чорномор. флоту; разом з тим Австро-Угорщина від­мовилася виконати угоду про пере­дачу земель Зх. Галичини. У результаті пере­говорів делегації на чолі з С. Шелухіним із пред­ставниками Рад. Росії 12 червня 1918 під­писано прелімінарну мирну угоду, яка перед­бачала припине­н­ня бо­йових дій, репатріацію громадян, встановле­н­ня консул. від­носин і поштово-теле­граф. звʼязку. Однак через зволіка­н­ня рос. сторони пита­н­ня кордону лишилося невирішеним. Помітне значе­н­ня мала угода від 8 серпня 1918 з урядом Обл. Війська Донського, що перед­бачала обопіл. ви­зна­н­ня суверенітету, демаркацію сх. кордону Української Держави, встановле­н­ня митної лінії, гарантії нац.-культур. прав меншин в обох державах. Її доповнювали торг. угода (7 серпня) і транс­порт­на конвенція. Значну увагу приділено роз­виткові взаємин із Кубан. Респ. з огляду на можливе її включе­н­ня до складу Української Держави як федератив. або автоном. частини — проведені пере­говори на вищому рівні, укладено угоду про консул. і торг. взаємини (16 листопада 1918). Серед ін. угод із ново­утвор. державами — торг. з Вірменією (2 вересня 1918) і транс­порт­на з Грузією (листопад 1918). Після втрати із роз­падом Австро-Угорщини та революцією в Німеч­чині осн. дипломат. партнерів Українська Держава спрямувала свої зуси­л­ля на поро­зумі­н­ня з Антантою. Для пере­говорів з її пред­ставниками у листопаді 1918 до м. Ясси (Румунія) направлено місію під керівництвом І. Коростівця. Однак через вкрай негативне ставле­н­ня до України як до германофіл. держави вона не змогла досягнути позитив. результатів (з огляду на Антанту вичікувал. позицію зайняли і нейтрал. держави Європи). Складними були від­носини з Румунією, яка окупувала Бес­сарабію. Геть­манат рішуче протестував проти анексії, але по­ступово позиції сторін помʼякшилися, намітилися зруше­н­ня у вирішен­ні територ. пита­н­ня, 26 жовтня 1918 під­писано торг. угоду. 14 листопада 1918 геть­ман П. Скоропадський видав Грамоту про федерацію з майбут. некомуніст. Росією, зумовлену курсом Антанти на від­новле­н­ня єдиної Росії. Не­зважаючи на декларатив. характер, документ спричинив уряд. кризу, що пере­росла у антигеть­ман. пов­ста­н­ня.

Дипломатія Директорії УНР. Директорія як вищий колегіал. орган держ. упр. ви­значала гол. зав­да­н­ня дипломат. діяльності (від листопада 1919 — фактично її голова С. Петлюра) і затверджувала вироблені РМ проекти актів щодо між­нар. політики УНР. Контрол. функції у сфері зовн. політики належали до компетенції Труд. кон­гресу (пере­дпарламенту) і його комісії із закордон. справ. МЗС очолювали В. Чехівський (26 грудня 1918 — поч. лютого 1919), К. Мацієвич (13 лютого — поч. квітня 1919), В. Темницький (9 квітня — 24 грудня 1919), А. Лівицький (до березня 1920), А. Ніковський (від 26 травня 1920 — в екзилі). У структурі центр. апарату МЗС — рада, канцелярія, заг. департамент (від­діли особового складу та заг. справ, юрид., архів., преси, бухгалтер.-госп.), департамент чужозем. зносин (дипломат. і консул. від­діли), істор. комітет. Значно роз­ширено мережу закордон. закладів МЗС. По­стійні ДП діяли як посольства 1-го і 2-го кл. у Австрії (кер. В. Сінгалевич), Болгарії (О. Шульгин), Німеч­чині (М. Порш), Фінляндії (М. Ґалаґан, М. Залізняк), Швейцарії (М. Василько); як над­звич. дипломат. місії — у Великій Британії (М. Стаховський, А. Марґолін, Я. Олесницький), Бельгії та Нідерландах (А. Яковлів), Ватикані (М. Тишкевич), Греції (Ф. Матушевський, М. Левицький), Грузії (М. Любинський, І. Красковський), Данії (Д. Левицький), Обл. Війська Донського (П. Понятенко), Італії (Д. Антонович, В. Мазуренко), Польщі (О. Карпинський, А. Левицький), Естонії (Є. Голицинський), Латвії та Литві (В. Кедровський), Респ. горців Пн. Кавказу (Л. Шрамченко), Румунії (Г. Гасенко, К. Мацієвич, С. Дельвіг), країнах Скандинавії (К. Лоський), США (Є. Голицинський, Є. Левицький), Туреч­чині (О. Лотоцький, Я. Токаржевський-Карашевич, Л. Кобилянський, В. Мурський), Чехо-Словач­чині (М. Славінський), Югославії (В. Прокопович). Консульська мережа пред­ставлена пере­важно консул. під­роз­ділами ДП і окремими консул. закладами (загалом 29). Основу особового складу ДП становили функціонери соціаліст. партій (УПСФ, УСДРП, УПСР), а також окремі пред­ставники дипломат. корпусу поперед. укр. урядів. У цей період УНР де-юре ви­знали Білорусь, Ватикан, Іспанія, Латвія, Литва, Угорщина, Чехо-Словач­чина, де-факто — Естонія та Ліга Націй. Негативне ставле­н­ня держав Антанти і слабкість самої УНР стали причиною від­мови у прийнят­ті її до Ліги Націй (1920). Після Акта злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 формально обʼ­єд­налися дипломат. ві­домства УНР і ЗУНР (Держ. секретаріат закордон. справ у складі дипломат., прес. і паспорт. від­ділів), делегації обох держав у Парижі та ДП (окремими залишились місії ЗУНР в Австрії і Чехо-Словач­чині). Суперечності у від­носинах між проводами УНР та її Зх. обл., зближе­н­ня С. Петлюри з Польщею за рахунок територ. по­ступок у Галичині спричинили одно­сторон­нє скасува­н­ня акта злуки Є. Петрушевичем 20 грудня 1919 і від­творе­н­ня окремої Париз. делегації ЗУНР. Починаючи від липня 1920 сформовано ДП ЗУНР в Австрії, Великій Британії, Німеч­чині, Франції, США, Чехо-Словач­чині, Швейцарії та делегацію спо­стерігачів на пере­говорах з Польщею у Ризі. Осн. напрями дипломат. діяльності: спроби поро­зумі­н­ня з Рад. Росією, участь у Париз. мирній конф. (у статусі спо­стерігача) з метою вплинути на виріше­н­ня долі зх.-укр. земель, налагодже­н­ня від­носин з Польщею та новими державами постімпер. простору. На поч. січня — у серед. лютого 1919 від­булися без­результатні пере­говори делегації УНР (кер. С. Мазуренко) з Рад. Росією щодо припине­н­ня бо­йових дій і ви­зна­н­ня суверенітету УНР. Також у січні–лютому 1919 делегації УНР (під керівництвом О. Грекова, С. Остапенка, О. Назарука та ін.) зу­стрічалися з пред­ставниками франц. окупац. контингенту в м. Бірзула (нині м. Котовськ Одес. обл.), однак великодержавниц. позиція Франції, яка вимагала контролю над військами, фінансами й залізницями УНР, об­умовила від­сутність поро­зумі­н­ня між сторонами. На Париз. мирній конф. делегації УНР (кер. Г. Сидоренко, М. Тишкевич) низкою нот намагалися сприяти від­новлен­ню соборності укр. земель і по­збавлен­ню зх.-укр. регіону від іноз. окупації, але симпатії Антанти були на боці рос. білого руху та Польщі як гол. елементу антирад. «Малої Антанти». 8 та 13 квітня 1919 конф. юридично схвалила окупацію Закарпа­т­тя Чехо-Словач­чиною, а Пн. Буковини — Румунією. 25 червня 1919 Рада голів МЗС санкціонувала утворе­н­ня польс. адміністрації у Сх. Галичині до майбут. плебісциту (14 березня 1923 Польща отримала згоду на анексію регіону). Починаючи від кін. грудня 1918 С. Петлюра направив низку дипломат. місій для пере­говорів з Польщею, яка в обмін на ви­зна­н­ня УНР і військ. союз вимагала територ. по­ступок, тому 2 грудня 1919 голова МЗС А. Лівицький під­писав декларацію про від­мову УНР від земель на Зх. від р. Збруч. Ката­строф. становище на фронті змусило С. Петлюру укласти Варшавський договір Директорії УНР з Польщею. Військ. поразка УНР у листопаді 1920 при­звела до пере­ходу її держ. структур на еміграцію. Д. УНР в екзилі зосередила свої зуси­л­ля на пропаганді державниц. прав перед Лігою Націй та ін. між­нар. організаціями й форумами (окремі ДП УНР про­існували до 1923).

Дипломатія УСРР. Дипломат. ві­домство УСРР створ. 8 березня 1918 як Нар. секретаріат закордон. справ на чолі з М. Скрипником; від 29 січня 1919 — Нар. комісаріат закордон. справ (НКЗС) на чолі з Х. Раковським. До складу центр. апарату НКЗС входили: секретаріат; дипломат., екон.-правовий, інформ. від­діли; архів; протокол. і секретно-директивна частини; госп. апарат; радіо­станція. Роз­будова закордон. пред­ставництв здійснювалась на основі затв. ВУЦВК по­станови «Про права дипломатичних пред­ставників УСРР за кордоном» (3 серпня 1921) та «Положе­н­ня про пред­ставників УСРР за кордоном» (5 вересня 1921). Повноваж. пред­ставників (пов­предів) УСРР при­значала президія ВУЦВК за по­да­н­ням уряду (організац.-штатна градація ДП від­сутня). Набула пошире­н­ня практика за­провадже­н­ня спіл. з Рад. Росією ДП (діяли у Великій Британії та Італії), а також окремих повноваж. пред­ставництв УСРР, зокрема в Австрії (кер. Ю. Коцюбинський), Німеч­чині (В. Аус­сем), Польщі (О. Шумський), Чехо-Словач­чині. Деякий час існувало ДП УСРР в Росії (Ю. Коцюбинський). Створе­н­ня консул. мережі регулювала по­станова ВУЦВК від 2 жовтня 1922 «Про консульські пред­ставництва УСРР за кордоном», яка перед­бачала організацію ген. консульств, консульств і віце-консульств (на практиці консул. функції виконували від­повід­ні від­діли ДП). Працювали окремі місії УСРР з репатріації у Німеч­чині, Естонії, Латвії, Чехо-Словач­чині. Під­готовку фахівців-дипломатів здійснював Київ. вищий технікум зовн. зносин (ф-т консул. і зовн. торгівлі). При доборі кадрів пере­вагу надавали вищим парт. функціонерам (голови місій) і чл. КП(б)У, ріше­н­ня про дипломат. при­значе­н­ня та штати місій при­ймало політбюро ЦК КП(б)У. Органи ВУЧК проводили період. «чистки» персоналу від «класово ворожих елементів». Іноз. пред­ставництво в УСРР було обмеженим, станом на березень 1922 діяли повноважні пред­ставництва Вірменії, Литви, Польщі, уповноважені від Австрії та Німеч­чини, Чехо-Словац. торг. місія, ген. консульство Персії. Зовн.-політ. курс УСРР ви­значала політика Рад. Росії, тому гол. функціями укр. рад. Д. стала під­тримка ініціатив Москви та пропагандист. діяльність, спрямована на роз­лад діяльності політ. еміграції з України і дис­кредитацію пред­ставництв УНР за кордоном. Разом із тим, Д. УСРР обʼєктивно сприяла між­нар. ви­знан­ню України: 1921 за участі пред­ставників УСРР під­писані Ризький мирний договір з Польщею (18 березня), угоди з Грузією (31 січня), Литвою (14 лютого), Латвією (3 серпня), Естонією (25 листопада); спільно з делегацією РФ — угода про репатріацію з Німеч­чиною (23 квітня), угоди з Австрією (7 грудня), Італією (26 грудня). Ще 1920 укладені угоди про репатріацію з Бельгією, Францією, Австрією, Угорщиною. 5 листопада 1921 УСРР при­єд­налася до Рап­пал. угоди РФ з Німеч­чиною. Загалом до 1 травня 1923 пред­ставники УСРР під­писали 45 між­держ. угод, 7 угод із між­нар. організаціями та 4 резолюції Ґенуезької конференції 1922. Серед успіхів Д. УСРР — під­писа­н­ня 21 січня 1922 договору про дружбу і спів­робітництво з Туреч­чиною, що ознаменувало спроби впливати на близькосх. справи. З утворе­н­ням СРСР дипломат. діяльність УСРР по­ступово обмежена — 20 вересня 1923 по­становою ВУЦВК НКЗС УСРР ліквідований, натомість за­проваджене Упр. уповноваженого НКЗС СРСР в Україні (О. Шліхтер), а ДП УСРР обʼ­єд­нано із заг.-союзними.

Літ.: Храпко І. Збірник законів і по­станов... від­носно закордон­них ін­ституцій. Ві­день, 1919; E. Borschak. La paix ukraienne de Brest-Litovsk. Paris, 1929; W. Kutschabsky. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und den Bolschewismus 1918–23. Berlin, 1934; Україна на дипломатичному фронті // Альм. Червоної Калини. Л., 1938; B. Halajczuk. El estado ucranio del siglo 20. Buenos Aires, 1953; Вєдєнєєв Д. В., Будков Д. В. Юність української дипломатії. Становле­н­ня зовнішньополітичної служби України в 1917–1923 рр. К., 2006; Вєдєнєєв Д. В. Дипломатична служба Української держави. 1917–1923 рр. К., 2007.

ДА: Центр. держ. архів вищих органів влади України. Ф. 2, 4, 2592, 3766, 3696.

Д. В. Веденєєв

Дипломатія ЗУНР (ЗОУНР)

Літ.: Павлюк О. Зовнішня політика ЗУНР // КС. 1997. № 3–4; Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. Л., 1998; Красівський О. ЗУНР і Польща: політичне та воєн­не протиборство (листопад 1918 — липень 1919 рр.). Л., 1999.

В. І. Головченко

Дипломатія УРСР

Літ.: Голуб В. Україна в Обʼ­єд­наних Націях. Мюнхен, 1953; Батюк В. Г. Україна в Між­народній організації праці. К., 1968; Українська РСР у Між­народних організаціях. К., 1984; Гриневич В. А. Утворе­н­ня Народного комісаріату закордон­них справ Української РСР: проекти і реалії (1944–1945 рр.) // УІЖ. 1995. № 3; Полянський П. Вступ України до ООН // Нова політика. 1997. № 4; Білоусов М. М. Зовнішньополітична і дипломатична ініціатива // Політика і час. 1999. № 4; Його ж. Украинская дипломатия в советский период // Дипломат. ежегодник–2005. Москва, 2006.

М. М. Білоусов

Дипломатична служба України

Одночасно з процесом інтенсив. роз­шире­н­ня між­нар. контактів Україна активно створює нац. правову базу зовн.-політ. діяльності. Ця діяльність врегульована Кон­ституцією. Осн. напрямами зовн. політики України від 2 липня 1993, низкою законів та указами Президента. Одним із перших вагомих зовн.-політ. кроків України, який став знач. внеском у зміцне­н­ня глобал. без­пеки, стала від­мова від ядер. зброї, успадкованої від СРСР. 1997 вперше пред­ставник України (Г. Удовенко) обраний головою 52-ї сесії ГА ООН, 1999 Україна втретє обрана (на 2000–01) непо­стій. чл. Ради без­пеки ООН. За роки незалежності вона стала чл. понад 100 між­нар. організацій, глобал. антитерорист. коаліції, актив. учасником миротвор. операцій ООН, контрибутором глобал. і регіон. без­пеки. Україна ви­знана стратег. та особл. партнером ЄС і НАТО, є стороною бл. 4-х тис. між­нар.-правових документів, має роз­галужену мережу дипломат. і консул. установ. Від­повід­но до ст. 106 Кон­ституції України керівництво зовн.-політ. діяльністю держави здійснює Президент, який пред­ставляє країну на між­нар. зу­стрічах, веде пере­говори та укладає між­нар. договори, при­ймає ріше­н­ня про ви­зна­н­ня іноз. держав, вірчі та від­кличні грамоти дипломат. пред­ставників іноз. країн, при­значає та звільняє глав дипломат. пред­ставництв України в ін. державах і при між­нар. організаціях. Згідно з Указом Президента «Про Положе­н­ня про Міністерство закордон­них справ України» від 3 квітня 1999 центр. органом виконав. влади, що забезпечує від­повід­но до на­даних йому повноважень проведе­н­ня зовн. політики держави й ко­ординацію діяльності у сфері зовн. зносин, є МЗС України. Його гол. зав­да­н­ня: забезпече­н­ня нац. інтересів і без­пеки України шляхом під­трима­н­ня мирного та взаємовигідного спів­робітництва з чл. між­нар. спів­товариства, сприя­н­ня забезпечен­ню стабільності між­нар. становища України, під­несен­ню її між­нар. авторитету, поширен­ню в світі образу України як надій. і перед­бачуваного партнера, створе­н­ня сприятл. зовн. умов для зміцне­н­ня незалежності, держ. суверенітету, екон. само­стійності, збереже­н­ня територ. цілісності України, захист прав та інтересів громадян і юрид. осіб України за кордоном, роз­виток звʼязків із укр. діаспорою. Закон України «Про дипломатичну службу», прийнятий 20 вересня 2001, ви­значає правові засади та порядок організації діяльності Д. с. У. як складової частини держ. служби, а також особл. правовий статус держ. службовців, які пере­бувають на дипломат. службі. 28 листопада 2002 прийнятий Закон України «Про дипломатичні ранги України», що встановлює ранги, ви­значає порядок їх присвоє­н­ня та по­збавле­н­ня. Під­готовку фахівців для Д. с. У. здійснюють Дипломат. академія при МЗС України, Ін­ститут між­нар. від­носин Київ. університету, Львів. університет, Нац. юрид. академія України (Харків).

Після прийня­т­тя Декларації про держ. суверенітет МЗС України очолювали: А. Зленко (27 липня 1990 — 25 серпня 1994, 2 жовтня 2000 — 2 вересня 2003), Г. Удовенко (23 вересня 1994 — 17 квітня 1998), Б. Тарасюк (17 квітня 1998 — 29 вересня 2000, 4 лютого 2005 — 30 січня 2007), К. Грищенко (2 вересня 2003 — 3 лютого 2005), А. Яценюк (21 березня — 4 грудня 2007), від 18 грудня 2007 — В. Огризко.

Літ.: Гуменюк Б. І. Основи дипломатичної та консульської служби. К., 1998; Україна на між­народній арені: Зб. док. і мат. 1991 — 1995 рр. Кн. 1–2. К., 1998; Руденко Г. М. Україна дипломатична. К., 1999; Між­народні від­носини та зовнішня політика. 1980–2000 роки. К., 2001; Нариси з історії дипломатії України. К., 2001; Зленко А. М. Дипломатія і політика. Х., 2003.

А. М. Зленко

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю