Дисидентський рух

ДИСИДЕ́НТСЬКИЙ РУХ. Словом «дисидент» (від лат. dissidens — незгідний), яке в своєму історичному значен­ні за­стосовувалося як назва для єретиків, стали називати осіб, які у 1960 — на поч. 80-х рр. в СРСР та інших країнах «соцтабору» під­давали сумніву й критикували офіційну комуністичну ідеологію та політику. Збільше­н­ня кількості осіб, які у 60–80-х рр. від­крито висловлювали не­згоду з офіційною ідеологією та політикою, і тих, які так чи інакше солідаризувалися з ними, дало під­ставу говорити про Д. р. в СРСР. Самі учасники руху не використовували слово «дисидент» як самона­зву (вжива­н­ня цього слова західного походже­н­ня). Більшість учасників українського Д. р., що пізніше набув характеру правозахисного, про­йшли крізь різного роду пере­слідува­н­ня (по­збавле­н­ня праці, звільне­н­ня студентів з на­вчальних закладів та аспірантур тощо), най­активніші — крізь табори, тюрми та засла­н­ня. Деякі з них загинули у таборах — Ю. Литвин, В. Марченко, В. Стус, О. Тихий; окремі — кинуті в психлікарні, стали жертвами злочин. психіатрії — Л. Плющ, В. Рубан, М. Плахотнюк, М. Якубівський. Учасників руху можна поділити на дві групи:

• тих, хто від­крито критикував офіційну ідеологію та політику (письмово або усно);
• тих, хто виготовляв, пере­ховував та поширював позацензурну літературу (див. Самвидав).

Ці групи діяли в оточен­ні «пасивних» учасників — тих, які знали про діяльність цих осіб, спілкувалися з ними, симпатизували їхнім ідеям (а нерідко дотримувалися навіть радикальніших по­глядів) та були читачами позацензурованої літератури. Найбільшого пошире­н­ня Д. р. набрав в Україні, РФ, Естонії, Латвії, Литві, меншою мірою у Вірменії та Грузії. Дисидентство хоча й містило політичний складник, але його під­ґрунтям був інтелектуал.-культурний рух.

Скори­ставшись із процесу де­сталінізації, початок якому дав ві­домий ви­ступ М. Хрущова 1956 на 20-му зʼ­їзді КПРС, українська інтелігенція започаткувала нову спробу національно-культурного від­родже­н­ня, на­званого рухом «шістдесятників» (назва умовна, бо пере­важно мають на увазі інтелектуал.-культурний рух 50–80-х рр.). За умов деякої лібералізації почали зʼявлятися літературні та мистецькі твори, по­значені більшою роз­кутістю думки, вільнішими естетичними пошуками, нац. тривогами. «Друге диха­н­ня» при­йшло також до багатьох ви­знаних майстрів. Словом «шістдесятники» стали по­значати тих пред­ставників творчої інтелігенції, які прагнули модернізувати укр. культуру, власною творчістю мужньо чинили опір владі, що кваліфікувала їхню творчість як ідеологічно ворожу. Це при­звело до по­єд­на­н­ня інтелектуал.-культурного руху з громадян.-політичною та правозахисною діяльністю, що дає під­ставу на­звати це рухом опору російському шовінізму та комуністичному тоталітаризму.

У словесному мистецтві попереду були поезія (Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Він­грановський, М. Холодний та ін.), літературо­знавство і літ. критика (І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, В. Стус). У літературно-мистецькому під­несен­ні 60–80-х рр. можна ви­окремити кілька тенденцій:

• пере­важно традиційний стиль, але змістовна спрямованість на пробудже­н­ня громадянської та національної сві­домості (А. Малишко, О. Гончар, В. Симоненко, Д. Павличко та ін.);
• екзистенціалізм;
• архетипічний символізм і космічний спіритуалізм;
• модернізм.

Термін «модернізм» використовуємо тут не у вузькому значен­ні (як назва певної естетики чи стилю), а в широкому — як спробу «оновити», «осучаснити» літературно-мистецьку творчість, використовуючи різні течії у літературі та мистецтві 20 ст. Тенденція, на­звана «екзистенціалізмом», пред­ставлена наголошува­н­ням на цін­ності внутрішнього духовного світу особистості, спри­йман­ні світу як «мого світу», з драматичними пере­жива­н­ням долі України у цьому світі. Хоча цей спосіб світос­при­йма­н­ня і світоро­зумі­н­ня за­знав певного впливу західного літературного екзистенціалізму (Ж.-П. Сартр, А. де Сент-Екзюпері), включаючи літературу і мистецтво абсурду (А. Камю, Ф. Кафка), але су­спільно-політичною спонукою до появи такої літератури був драматичний конфлікт особи з тоталітаризмом та усві­домле­н­ня трагічного стану української нації. Найбільш виразно ця тенденція пред­ставлена у поезіях та публіцистиці В. Стуса. Висловом «архетипічний символізм» тут по­значено спроби інтуїтивно-символічного «висвіче­н­ня» архетипів, які утворюють під­текст української культурної самобутності (зокрема спроби символічно-метафоричної «ре­презентації» структур колектив. під­сві­домого) або стосуються метафорики буття та космосу.

На інтелектуальному рівні перша тенденція пере­гукувалася з психо­аналізом К. Юнґа. Цей літературно-мистецький рух можна також по­значити як рух «до джерел», що зна­йшов вияв у різних видах мистецтва 60-х рр.: у живописі К. Білокур, М. При­ймаченко, Є. Миронової та О. Заливахи, пластиці Г. Севрук, пісен. творчості Н. Матвієнко, композитор. творчості М. Скорика та В. Івасюка, хор. пісен. творчості Л. Ященка, у поет. кіно. У поезії цей рух пред­ставлений зацікавле­н­ням творчістю Б.-І. Антонича та у поет. творчості І. Калинця, В. Голобородька, М. Вороб­йова, В. Герасимʼюка (70-і рр.). Мотиви абсурду найбільш виразно від­ображено у поезії М. Холодного, Г. Чубая, почасти в поезії І. Сокульського, бут­тєвий (метафіз.) символізм — у поезії М. Вороб­йова. По­жвавився інтерес до етногр. дослідж., від­родже­н­ня укр. обрядовості (напр., колядок, які влада також намагалася забороняти). Дещо від­мін­ною (хоча й близькою до цього напряму мисле­н­ня) була літ.-філос. течія, яку можна по­значити терміном «космічний спіритуалізм» — витворе­н­ня символіки та метафорики, які стосувалися по­гляду на людину і націю як частини одухотвореного Всесвіту (О. Бердник та ін.). Окрім того, були спроби і рац. об­ґрунтува­н­ня по­гляду на люд. діяльність у мас­штабі Всесвіту, зокрема у творах та ста­т­тях М. Руденка, який наголосив на важливості деяких «забутих» ідей С. Подолинського та В. Вернадського. Сам цей напрям мисле­н­ня вартий високого поцінува­н­ня і від­повід­ає ідеям деяких сучас. зх. філософів. Якщо термін «модернізм» викори­стати у значен­ні «осучасне­н­ня» естетики і стилю, то ним охопимо різні новатор. естет. тенденції, включаючи викори­ста­н­ня деяких мист. стилів 20 ст. — у поезії (Л. Костенко, І. Драч, М. Він­грановський), живописі (І. Марчук, В. Медвідь), музиці (В. Сильвестров, Л. Грабовський, М. Скорик, Є. Станкович). Це мистецтво існувало на межі публічності і під­пі­л­ля, але андеґраунд у даному разі був вимушеним (і це істотно від­різняє від зх. чи сучас. його різновидів). Су­проводом та натхнен­ником літ.-мист. оновлень була громад. діяльність і творчість літературо­знавців, літ. критиків І. Дзюби, Є. Сверстюка, найбільш резонансні твори яких поширювали у самвидаві. Серед ін. галузей сусп. наук і гуманістики необхідно від­значити істориків (М. Брайчевський, О. Апанович, О. Компан), мистецтво­знавців (Д. Горбачов, Г. Логвин).

Поряд із тенденцією екзистенціалізму серед основних інтелектуальних спрямувань у гуманістиці та філософії можна на­звати ще три тенденції, не завжди чітко артикульовані: філософський неоконсе­рватизм, критичний раціоналізм та філософський ревізіонізм («критична діалектика»). Тенденція неоконсе­рватизму («ліберал. консе­рватизму») найбільш виразно пред­ставлена літ.-філос. есе­їстикою Є. Сверстюка («Собор у риштуван­ні», «Іван Котляревський сміється»), поширюваною у самвидаві. Маємо справу радше з «традицією Гердера», в якій «кордоцентризм» та особоцентризм екзистенціалізму діалогічно доповнюється наголосом на важливості традиції як джерела важливих цін­ностей і сенсів. Але традицію в інтелектуал.-культур. русі шістдесятників ро­зуміли не як збереже­н­ня культур. здобутків минулого в їх не­змін. ви­гляді, а як оновле­н­ня, пере­осмисле­н­ня та доповне­н­ня влас. творчістю. Такий під­хід до ро­зумі­н­ня традиції до­зволяє зро­зуміти по­єд­на­н­ня, з одного боку, руху «до джерел», з ін. — новатор. характер літ. і мист. творчості шістдесятників. У цьому напрямі мисле­н­ня важливу роль ві­ді­грає інтуїція, а в стилі мовле­н­ня — викори­ста­н­ня символів і метафор. Цей спосіб мисле­н­ня та мовле­н­ня є ближчим до «філос. стилю» Г. Сковороди, ніж до аналіт. напряму. У зх. філософії 20 ст. цей стиль пред­ставлений радше філософією життя (екзистенціалізмом, інтуїтивізмом А. Берґсона, герменевтикою). У цьому наголошуван­ні на традиції можна знаходити пере­гуки з філософією пізнього М. Гайдеґ­ґера та філос. герменевтикою Г.-Ґ. Ґадамера. На­вряд чи можна заперечувати вплив ідей цих філософів (запозичених хоча б з коментарів тодіш. «критиків бурж. філософії») на літ. та мист. творчість. Але не стільки ці зовн. впливи, як потреби національно-культур. від­родже­н­ня спонукали до спроб подолати від­сіка­н­ня українців від культур. традиції, що його практикував комуніст. режим. Вислів «крит. раціоналізм» тут вжито у широкому значен­ні (на противагу його викори­стан­ню стосовно філософії К. Поп­пера) для по­значе­н­ня більшою мірою аналіт. під­ходу, націленого на критику різного роду міфологем та стереотипів, упроваджених офіц. ідеологією.

Приклади такого спрямува­н­ня мисле­н­ня — видатні твори українського самвидаву «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби, «Лихо з ро­зуму» В. Чорновола, «Воз­зʼ­єд­на­н­ня чи при­єд­на­н­ня?» М. Брайчевського, «Право жити» Ю. Бадзя та ін. У профес. (академ.) філософії у 60-і рр. спо­стерігалася не зовсім чітко артикульована опозиція між логіко-аналіт. та діалект. під­ходами («суперечка логіків і діалектиків»). Прихильники діалект. під­ходу прагнули роз­винути варіант «крит. діалектики» («ревізіонізм»). Одначе, радше з причин короткочасності «від­лиги», як аналітична, так і ревізіоніст. тенденції у профес. рад. філософії не при­звели до появи су­спільно резонанс. твору чи такого, що був би важливим у контекс­ті зх. філос. традиції. Та хоча на­звані інтелектуал. тенденції не були виразно пред­ставлені текс­тами, вони характеризували тодішні дис­кусії в «кулуарах»: нехтува­н­ня ними, як і на­званими вище тенденціями в літ.-мист. житті, збіднює ро­зумі­н­ня інтелектуал. атмо­сфери 60-х рр.

Створе­н­ня та пошире­н­ня літератури самвидаву стало основним способом діяльності Д. р. Крім вищена­званих книг, літ.-філос. твори Є. Сверстюка, стат­ті В. Мороза, позацензурні поезії В. Симоненка, М. Холодного, Л. Костенко, І. Сокульського, зверне­н­ня і протести, інформації про пере­слідува­н­ня та про умови утрима­н­ня політвʼязнів у таборах складали осн. масу укр. літератури, яку поширювали у самвидаві. Серед текс­тів укр. самвидаву особливо важливим став «Український вісник», укла­да­н­ня якого організував В. Чорновіл. Серед авторів самвидаву варто від­значити послідовність опозиц. філос. мисле­н­ня Є. Сверстюка та його мужню від­критість, бо ж всі свої позацензурні твори (за винятком ст. «З приводу процесу над Погружальським») під­писував влас. іменем. До цього потрібно додати твори рос. самвидаву, які поширювали в Україні, зокрема О. Солженіцина, А. Сахарова, ж. «Хроника текущих событий». З діаспор. ви­дань у вужчому колі мали пошире­н­ня кн. «Сучасна українська література» І. Кошелівця, твір «На багряному коні революції» Б. Кравціва. Укр. Д. р. не мав централізованого характеру і складався з низки осередків, в які люди були обʼ­єд­нані особистими і профес. стосунками. Активісти укр. Д. р. мали регулярні контакти з рос. дисидентами, перед­усім москвичами. Через труднощі в Україні з пере­дава­н­ням інформації на Захід значну частину матеріалу про політ. ре­пресії в Україні оприлюднювали за допомогою рос. дисидентів (зокрема через «Хронику текущих событий»). У під­тримці регуляр. контактів з укр. дисидент. і правозахис. рухом та захисті укр. дисидентів ви­значну роль ві­діграли ві­домі рос. дисиденти — А. Алєксєєва, В. Великанова (ви­ступала на захист О. Сергієнка, М. Руденка, О. Тихого та ін.), Л. Богораз (під­тримувала тісні взаємини з родиною Світличних), А. Сахаров, Г. Любаревич, Т. Ходорович, І. Корсунська та ін. У 1970–90-х рр. укр. дисиденти під­тримували також контакти з дисидентами з Прибалтики.

Дослідже­н­ня Д. р. можна поділити на політичні, зокрема ви­вче­н­ня ідеології, історичні та соціологічні. Вищепо­даний огляд інтелектуал.-культурного під­ґрунтя українського Д. р. до­зволяє краще зро­зуміти джерела його ідеології. Першу спробу дати заг. огляд ідеології укр. Д. р. належить І. Лисяку-Рудницькому. Права особи і право націй на самови­значе­н­ня (а від­так поцінува­н­ня самобутності укр. культури, нац. сві­домості) — ідеол. серцевина укр. Д. р. Характер. особливістю ідеології інтелектуал.-культур. руху шістдесятників і Д. р. була від­сутність націоцентричності: поцінува­н­ня культур. самобутності укр. нації ґрунтувалося на універсал. на­станові пошанува­н­ня культур. різноманітності світу та поваги до будь-якої ін. нації і культур. самобутності нац. меншин. Це включало також поцінува­н­ня діалект. від­мін­ностей всередині укр. нації (показовим у цьому від­ношен­ні може бути ставле­н­ня до фільму «Тіні забутих предків»). Повага до ін. націй та захист прав нац. меншин забезпечили солідарність пред­ставників різних націй в укр. Д. р. — євреїв, кримських татар, білорусів та ін. Це була позиція, що знаходила вияв у конкрет. діях — публіч. промовах (зокрема ви­ступ І. Дзюби на мітингу у Бабиному Яру), заявах (напр., П. Григоренка та ін. на захист крим. татар), збір від­повід. інформації (зокрема С. Караванський зібрав матеріали про роз­стріл польс. офіцерів у Катині).

Звичайно ж, окреслена тут загальна, «рамкова» ідеологія обʼ­єд­нувала людей з різними особистими світо­глядними та ідейними позиціями — від «радикально» правих (з орієнтацією на приватну власність та нац. незалежну державу) до людей з соціалістичними орієнтаціями («соціалізм із людським облич­чям»). Пере­важно у самвидав. текс­тах «Репортаж із заповід­ника ім. Берії», «Серед снігів», «Мойсей і Датан» В. Мороза знаходять стиліст. збіги з політ. філософією Д. Донцова (на це вказує І. Лисяк-Рудницький у ст. «Українська думка українських під­радянських дисидентів»). Одначе, якщо залишити осторонь особливості поведінки В. Мороза, зокрема і після ви­їзду в США, то на­звані стат­ті не містять заперече­н­ня цін­ності особистості та прав людини, а тільки від­ки­да­н­ня ком­проміс. позиції у питан­ні захисту укр. нації від її нище­н­ня. Мається на увазі утвердже­н­ня цін­ності нації та її права на політ. самови­значе­н­ня і виведе­н­ня обговоре­н­ня нац. пита­н­ня поза межі внутр. діалогу у межах комуніст. ідеології та марксист. риторики. Це і є причиною того ентузіазму, з яким (в умовах наростаючих ре­пресій і від­ступів на ком­промісні позиції) були сприйняті стат­ті В. Мороза в Україні та на Заході.

Загалом же тенденція інтегрального націоналізму залишилася периферійною у Д. р. Багато колишніх учасників ОУН–УПА чи їхні діти при­єд­налися до Д. р. (або принаймні солідаризувалися з ним), ви­знаючи, що інша історична ситуація вимагає іншої ідеології національно-визвольної боротьби. У політичних таборах між вʼязнями-дисидентами і колиш. учасниками ОУН та УПА не існувало принципових роз­ходжень. Деякі з дисидентів щиро трималися позиції «соціалізму з люд. облич­чям» (позиція, близька до правого крила соціал-демократизму). Ідеол. текс­ти, у яких ставили мету виходу України зі складу СРСР і утворе­н­ня незалежної Української Держави, як правило, були при­значені для кон­спіратив. пошире­н­ня серед вузького кола осіб (напр., «Проект про­грами» групи Лукʼяненка–Кандиби, ст. «Стан і зав­да­н­ня українського визвольного руху» Є. Пронюка). До «чистих демократів» («ліберал-демократів»), які не вважали важливою орієнтацію на утвердже­н­ня укр. нац. самосві­домості та незалеж. Української Держави, в укр. Д. р. належали лише поодинокі особистості. До Д. р. при­єд­налися деякі особи з реліг. конфесій, що за­знавали пере­слідувань (греко-католики, баптисти та ін.).

Що стосується націонал-комунізму, то сам факт викори­ста­н­ня комуністичної риторики, зокрема у зверне­н­нях в офіційній ін­станції, не може бути надійною основою для кваліфікації автора текс­ту як пере­конаного націонал-комуніста. Хоч окремі текс­ти укр. дисидентів, які поширювали у самвидаві, містили елементи марксист. та комуніст. риторик, все ж вони, як правило, ґрунтувалися на логіці, що суперечила марксист. клас. принципу. Бо ж усі найважливіші цін­нісно навантажені поня­т­тя (свобода, права людини, справедливість, рівність) майже в усіх тодіш. опозиц. текс­тах виводили за межі клас. ідеології. Тому під­ставові поня­т­тя-цін­ності не за­знавали у їхніх текс­тах де­струкції внаслідок за­стосува­н­ня клас. принципу; навпаки, дисиденти об­стоювали їхню самоцін­ність, самодо­статність. Оскільки офіц. комуніст. ідеологія твердила, що соціаліст. демократія — вищий тип демократії (порівняно з «буржуазною демократією»), дисиденти вимагали, щоб дотримувалися хоча б елементар. норм демократії. Позаяк Кон­ституція СРСР проголошує свободу слова, то це повин­на бути свобода слова (звідси — вимога дотримуватися Кон­ституції). Якщо говориться про справедливі між­нац. взаємини та про рівність націй, то практика не повин­на демонструвати здійсне­н­ня протилеж. принципів.

Після під­писа­н­ня СРСР 1975 Прикінцевого акта Наради без­пеки та спів­робітництва в Європі в Україні у листопаді 1976 створено Українську громадську групу сприя­н­ня виконан­ню Гельсинських угод. Ініціатори її створе­н­ня: П. Григоренко (Москва), М. Руденко, О. Бердник, О. Мешко, Л. Лукʼяненко. По­ступово багато учасників Д. р. стали членами Української гельсинської групи. Це стало можливим тому, що ви­зна­н­ня особистих прав людини було важливим складником того інтелектуал.-культур. руху 60-х рр., з якого «виро­став» і яким «живився» Д. р. Одначе в укр. Д. р. ви­зна­н­ня важливості особистих прав завжди по­єд­нували з ви­зна­н­ням права націй на самови­значе­н­ня як важливого елементу між­нар. правового порядку, а також ви­зна­н­ням прав нац. меншин. Особистість і національно-культурна самобутність залишалися двома важливими цін­ностями навіть тоді, коли Д. р. набув правозахис. характеру. Ця на­станова була збережена й посилена, коли на основі Укр. гельсин. групи було створ. Українську гельсинську спілку, яка спричинила утворе­н­ня першої в Україні демократ. партії — УРП. Ідеологія укр. Д. р. стала основою т. зв. національно-демократ. ідеології (див. Демократія). Що стосується «соціалізму з люд. облич­чям» як однієї з тенденцій в укр. Д. р. , то неминуче по­ставало пита­н­ня про узгодже­н­ня такого соціалізму з марксизмом — з ідеєю «реал. гуманізму» у К. Маркса: прагне­н­ня утвердити гуманізм шляхом соц. революції і диктатури пролетаріату при­звело (у більшов. викори­стан­ні цієї ідеї) до мас. терору і геноциду. Отож, щоб мати «соціалізм із люд. облич­чям», потрібно було від­кинути клас. де­струкцію базових гуманіст. та демократ. цін­ностей.

Історичні дослідже­н­ня містять елементи соціології. Книга «История инакомыслия в СССР» Л. Алєксєєвої зберігає свою важливість з огляду на охопле­н­ня всіх різновидів та ланок Д. р. в СРСР. Щодо укр. Д. р. то, окрім дослідж., опубл. на Заході, найважливішими є кн. «Не­згодні: Укр. інтелігенція в русі опору 1960–80-х років» Г. Касьянова (К., 1995) та «Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х — початок 1990-х років» А. Русначенка (К., 1998; містить найповнішу бібліо­графію ви­дань в Україні та на Заході). Значно більше зроблено в публікації джерел: багатотомні ви­да­н­ня В. Стуса, В. Чорновола, І. Дзюби, Л. Танюка, окремі книги дисидентів, збірки документів, спогади тощо. Стосовно публікації різного роду документів (заяв, звернень, листів) необхідно від­значити діяльність між­нар. правозахис. організацій (зокрема «Amnesty International Publications»), а також внесок українців у діаспорі. У публікації про укр. Д. р. та текс­тів укр. дисидентів важливу роль ві­діграли ж. «Сучасність», видавництва «Пролог», «Сучасність», «Смолоскип» (очолюване О. Зінкевичем), регулярно публікували збірки документів укр. Д. р., зокрема кн. «Українська гельсінська група», 1963; «Широке море України. Документи самвидаву з України», 1972; «Український правозахисний рух», 1978). Вид-во «Смолоскип» діє в Україні, створ. Музей самвидаву (найбагатше в Україні зі­бра­н­ня текс­тів укр. самвидаву); діє також Музей шістдесятників, засн. з ініціативи Н. Світличної (голова правлі­н­ня М. Плахотнюк). Першу спробу соціол. дослідж. укр. Д. р. зробив Б. Кравченко роз­ділом «Дисиденти» у кн. «Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine» (1985). Сьогодні до цього напряму дослідж. долучено збір інформації про учасників укр. Д. р. , що здійснює Харків. правозахисна група, очолювана Є. Захаровим; у її складі працює також В. Овсієнко (Київ), який під­готував значну кількість біогр. довід­ок про дисидентів. Група під­готувала «Між­народний біо­графічний словник дисидентів Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Ч. 1, 2» (Х., 2006; укладачі — Є. Захаров та В. Овсієнко). Цією ж групою створено також веб-сайт «Віртуал. музей: дисидент. рух в Україні», де роз­міщено біогр. довід­ки про осіб, інтервʼю, спогади, дослідже­н­ня. На сьогодні зі­брана велика інформація у ви­гляді інтервʼю з учасниками укр. Д. р., включаючи ві­деоінтервʼю (О. Дирдовський, В. Овсієнко, В. Кіпіані, Ю. Зайцев та ін.). Створ. докум.-публіцист. фільм «Дисиденти» (7 серій, реж. О. Фролов), де викори­стано ві­деоінтервʼю з учасниками укр. Д. р. Усе ж досі немає системат. дослідж. середовищ-спілкувань, які були основою Д. р., включаючи виготовле­н­ня і пошире­н­ня самвидаву. Дослідж. повної гео­графії та антропології Д. р. ще чекає на своїх дослідників. Важливою соціол. характеристикою укр. Д. р. є його від­носно висока міра роз­поділеності по регіонах України, попри явне пере­важа­н­ня зх. регіонів над східними (у РФ Д. р. був зосереджений пере­важно в Москві та С.-Петербурзі). Однією з особливостей укр. Д. р. (порівняно з російським) є те, що значна кількість колиш. дисидентів стали актив. учасниками політ. життя України кін. 1980-х–90-х рр.

Зважена крит. оцінка культур. руху шістдесятників і Д. р. має ґрунтуватися на диференці­йов. під­ході. Д. р. містив далекосяж. інтелектуал.-культур. проект утвердже­н­ня цін­ності особистості та нації (в контекс­ті поцінува­н­ня культур. різноманітності світу і культур. самобутності будь-якої нації чи цивілізації). Але він був закорінений в умона­строї, в якому пере­важали елементи просвітниц. ідеалізму: віра в те, що в умовах свободи люди дуже швидко зможуть роз­пі­знати правду, а становле­н­ня громадян. і нац. сві­домості від­будеться швидко. Тут маємо недооцінку сили псих. інерції стереотипів та ідеологем у мас. сві­домості, сформованих імпер. та комуніст. ідеологіями: вони здатні виживати навіть за умов, коли обʼєктивна інформація вже до­ступна. Друга вада полягає у пере­важан­ні заг. декларацій на противагу рац.-крит. і прагмат. під­ходам, які б спиралися на зна­н­ня конкрет. політ. теорій — дослідж. з природи ідеологій, теорій демократії та формува­н­ня націй. Для роз­робле­н­ня конкрет. теорій і про­грам, які б стосувалися шляхів реформува­н­ня пострад. су­спільств, не було від­повід. умов (через короткочасність «від­лиги»). До того ж здавалося, що час, коли виникне потреба у таких конкрет. теоріях, дуже від­далений. З цим повʼязана слабкість крит. саморефлексії, коли влас. спосіб мисле­н­ня і дій не стає обʼєктом крит. оцінки. Це від­образилося на неготовності партій націонал-демократ. спрямува­н­ня до ситуації, яка виникла після роз­паду СРСР. Нехтува­н­ня організац. і кадровими аспектами парт. менеджменту, недооцінка ролі дис­кусії як одного з ви­значал. способів звʼязку з «низами» спричинили такі форми спілкува­н­ня, у яких пере­важав монологізм парт. лідерів. Але ця критика і самокритика не під­важує істор. важливості Д. р. у тих радикал. політ. пере­творе­н­нях, яким є роз­пад СРСР і крах комуніст. тоталітаризму. Більшість дослідників вважають укр. Д. р. особливим періодом національно-визв. та демократ. руху та ви­знають його вирішал. роль у появі сучас. незалеж. Української Держави. У сучас. публікаціях дослідники прагнуть давати зважену, багато­аспектну оцінку укр. Д. р.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю