Дисидентський рух - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Дисидентський рух

ДИСИДЕ́НТСЬКИЙ РУХ Словом «дисидент» (від лат. dissidens – незгідний), яке в своєму істор. значенні застосовувалося як назва для єретиків, стали називати осіб, які у 1960 – на поч. 80-х рр. в СРСР та ін. країнах «соцтабору» піддавали сумніву й критикували офіц. комуніст. ідеологію та політику. Збільшення кількості осіб, які у 60–80-х рр. відкрито висловлювали незгоду з офіц. ідеологією та політикою, і тих, які так чи інакше солідаризувалися з ними, дало підставу говорити про Д. р. в СРСР. Самі учасники руху не використовували слово «дисидент» як самоназву (вживання цього слова зх. походження). Більшість учасників укр. Д. р. , що пізніше набув характеру правозахисного, пройшли крізь різного роду переслідування (позбавлення праці, звільнення студентів з навч. закладів та аспірантур тощо), найактивніші – крізь табори, тюрми та заслання. Деякі з них загинули у таборах – Ю. Литвин, В. Марченко, В. Стус, О. Тихий; окремі – кинуті в психлікарні, стали жертвами злочин. психіатрії – Л. Плющ, В. Рубан, М. Плахотнюк, М. Якубівський. Учасників руху можна поділити на дві групи: тих, хто відкрито критикував офіц. ідеологію та політику (письмово або усно); тих, хто виготовляв, переховував та поширював позацензурну літ-ру (див. Самвидав). Ці групи діяли в оточенні «пасив.» учасників – тих, які знали про діяльність цих осіб, спілкувалися з ними, симпатизували їхнім ідеям (а нерідко дотримувалися навіть радикальніших поглядів) та були читачами позацензур. літ-ри. Найбільшого поширення Д. р. набрав в Україні, РФ, Естонії, Латвії, Литві, меншою мірою у Вірменії та Грузії. Дисидентство хоча й містило політ. складник, але його підґрунтям був інтелектуал.-культур. рух. Скориставшись із процесу десталінізації, початок якому дав відомий виступ М. Хрущова 1956 на 20-му з’їзді КПРС, укр. інтелігенція започаткувала нову спробу нац.-культур. відродження, названого рухом «шістдесятників» (назва умовна, бо переважно мають на увазі інтелектуал.-культур. рух 50–80-х рр.). За умов деякої лібералізації почали з’являтися літ. та мист. твори, позначені більшою розкутістю думки, вільнішими естет. пошуками, нац. тривогами. «Друге дихання» прийшло також до багатьох визнаних майстрів. Словом «шістдесятники» стали позначати тих представників твор. інтелігенції, які прагнули модернізувати укр. культуру, влас. творчістю мужньо чинили опір владі, що кваліфікувала їхню творчість як ідеологічно ворожу. Це призвело до поєднання інтелектуал.-культур. руху з громадян.-політ. та правозахис. діяльністю, що дає підставу назвати це рухом опору рос. шовінізму та комуніст. тоталітаризму. У словес. мист-ві попереду були поезія (Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, М. Холодний та ін.), літературознавство і літ. критика (І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, В. Стус). У літ.-мист. піднесенні 60–80-х рр. можна виокремити кілька тенденцій: а) переважно традиц. стиль, але змістовна спрямованість на пробудження громадян. та нац. свідомості (А. Малишко, О. Гончар, В. Симоненко, Д. Павличко та ін.); б) екзистенціалізм; в) архетипіч. символізм і косміч. спіритуалізм; г) модернізм. Термін «модернізм» використовуємо тут не у вузькому значенні (як назва певної естетики чи стилю), а в широкому – як спробу «оновити», «осучаснити» літ.-мист. творчість, використовуючи різні течії у літ-рі та мист-ві 20 ст. Тенденція, названа «екзистенціалізмом», представлена наголошуванням на цінності внутр. духов. світу особистості, сприйманні світу як «мого світу», з драм. переживанням долі України у цьому світі. Хоча цей спосіб світосприймання і світорозуміння зазнав певного впливу зх. літ. екзистенціалізму (Ж.-П. Сартр, А. де Сент-Екзюпері), включаючи літ-ру і мист-во абсурду (А. Камю, Ф. Кафка), але сусп.-політ. спонукою до появи такої літ-ри був драм. конфлікт особи з тоталітаризмом та усвідомлення трагіч. стану укр. нації. Найбільш виразно ця тенденція представлена у поезіях та публіцистиці В. Стуса. Висловом «архетипіч. символізм» тут позначено спроби інтуїтивно-символіч. «висвічення» архетипів, які утворюють підтекст укр. культур. самобутності (зокрема спроби символічно-метафорич. «репрезентації» структур колектив. підсвідомого) або стосуються метафорики буття та космосу. На інтелектуал. рівні перша тенденція перегукувалася з психоаналізом К. Юнґа. Цей літ.-мист. рух можна також позначити як рух «до джерел», що знайшов вияв у різних видах мист-ва 60-х рр.: у живописі К. Білокур, М. Приймаченко, Є. Миронової та О. Заливахи, пластиці Г. Севрук, пісен. творчості Н. Матвієнко, композитор. творчості М. Скорика та В. Івасюка, хор. пісен. творчості Л. Ященка, у поет. кіно. У поезії цей рух представлений зацікавленням творчістю Б.-І. Антонича та у поет. творчості І. Калинця, В. Голобородька, М. Воробйова, В. Герасим’юка (70-і рр.). Мотиви абсурду найбільш виразно відображено у поезії М. Холодного, Г. Чубая, почасти в поезії І. Сокульського, буттєвий (метафіз.) символізм – у поезії М. Воробйова. Пожвавився інтерес до етногр. дослідж., відродження укр. обрядовості (напр., колядок, які влада також намагалася забороняти). Дещо відмінною (хоча й близькою до цього напряму мислення) була літ.-філос. течія, яку можна позначити терміном «косміч. спіритуалізм» – витворення символіки та метафорики, які стосувалися погляду на людину і націю як частини одухотвореного Всесвіту (О. Бердник та ін.). Окрім того, були спроби і рац. обґрунтування погляду на люд. діяльність у масштабі Всесвіту, зокрема у творах та статтях М. Руденка, який наголосив на важливості деяких «забутих» ідей С. Подолинського та В. Вернадського. Сам цей напрям мислення вартий високого поцінування і відповідає ідеям деяких сучас. зх. філософів. Якщо термін «модернізм» використати у значенні «осучаснення» естетики і стилю, то ним охопимо різні новатор. естет. тенденції, включаючи використання деяких мист. стилів 20 ст. – у поезії (Л. Костенко, І. Драч, М. Вінграновський), живописі (І. Марчук, В. Медвідь), музиці (В. Сильвестров, Л. Грабовський, М. Скорик, Є. Станкович). Це мист-во існувало на межі публічності і підпілля, але андеґраунд у даному разі був вимушеним (і це істотно відрізняє від зх. чи сучас. його різновидів). Супроводом та натхненником літ.-мист. оновлень була громад. діяльність і творчість літературознавців, літ. критиків І. Дзюби, Є. Сверстюка, найбільш резонансні твори яких поширювали у самвидаві. Серед ін. галузей сусп. наук і гуманістики необхідно відзначити істориків (М. Брайчевський, О. Апанович, О. Компан), мистецтвознавців (Д. Горбачов, Г. Логвин). Поряд із тенденцією екзистенціалізму серед осн. інтелектуал. спрямувань у гуманістиці та філософії можна назвати ще три тенденції, не завжди чітко артикульовані: філос. неоконсерватизм, крит. раціоналізм та філос. ревізіонізм («крит. діалектика»). Тенденція неоконсерватизму («ліберал. консерватизму») найбільш виразно представлена літ.-філос. есеїстикою Є. Сверстюка («Собор у риштуванні», «Іван Котляревський сміється»), поширюваною у самвидаві. Маємо справу радше з «традицією Гердера», в якій «кордоцентризм» та особоцентризм екзистенціалізму діалогічно доповнюється наголосом на важливості традиції як джерела важливих цінностей і сенсів. Але традицію в інтелектуал.-культур. русі шістдесятників розуміли не як збереження культур. здобутків минулого в їх незмін. вигляді, а як оновлення, переосмислення та доповнення влас. творчістю. Такий підхід до розуміння традиції дозволяє зрозуміти поєднання, з одного боку, руху «до джерел», з ін. – новатор. характер літ. і мист. творчості шістдесятників. У цьому напрямі мислення важливу роль відіграє інтуїція, а в стилі мовлення – використання символів і метафор. Цей спосіб мислення та мовлення є ближчим до «філос. стилю» Г. Сковороди, ніж до аналіт. напряму. У зх. філософії 20 ст. цей стиль представлений радше філософією життя (екзистенціалізмом, інтуїтивізмом А. Берґсона, герменевтикою). У цьому наголошуванні на традиції можна знаходити перегуки з філософією пізнього М. Гайдеґґера та філос. герменевтикою Г.-Ґ. Ґадамера. Навряд чи можна заперечувати вплив ідей цих філософів (запозичених хоча б з коментарів тодіш. «критиків бурж. філософії») на літ. та мист. творчість. Але не стільки ці зовн. впливи, як потреби нац.-культур. відродження спонукали до спроб подолати відсікання українців від культур. традиції, що його практикував комуніст. режим. Вислів «крит. раціоналізм» тут вжито у широкому значенні (на противагу його використанню стосовно філософії К. Поппера) для позначення більшою мірою аналіт. підходу, націленого на критику різного роду міфологем та стереотипів, упроваджених офіц. ідеологією. Приклади такого спрямування мислення – видатні твори укр. самвидаву «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби, «Лихо з розуму» В. Чорновола, «Возз’єднання чи приєднання?» М. Брайчевського, «Право жити» Ю. Бадзя та ін. У профес. (академ.) філософії у 60-і рр. спостерігалася не зовсім чітко артикульована опозиція між логіко-аналіт. та діалект. підходами («суперечка логіків і діалектиків»). Прихильники діалект. підходу прагнули розвинути варіант «крит. діалектики» («ревізіонізм»). Одначе, радше з причин короткочасності «відлиги», як аналітична, так і ревізіоніст. тенденції у профес. рад. філософії не призвели до появи суспільно резонанс. твору чи такого, що був би важливим у контексті зх. філос. традиції. Та хоча названі інтелектуал. тенденції не були виразно представлені текстами, вони характеризували тодішні дискусії в «кулуарах»: нехтування ними, як і названими вище тенденціями в літ.-мист. житті, збіднює розуміння інтелектуал. атмосфери 60-х рр.

Створення та поширення самвидав. літ-ри стало осн. способом діяльності Д. р. Крім вищеназваних книг, літ.-філос. твори Є. Сверстюка, статті В. Мороза, позацензурні поезії В. Симоненка, М. Холодного, Л. Костенко, І. Сокульського, звернення і протести, інформації про переслідування та про умови утримання політв’язнів у таборах складали осн. масу укр. літ-ри, яку поширювали у самвидаві. Серед текстів укр. самвидаву особливо важливим став «Український вісник», укладання якого організував В. Чорновіл. Серед авторів самвидаву варто відзначити послідовність опозиц. філос. мислення Є. Сверстюка та його мужню відкритість, бо ж всі свої позацензурні твори (за винятком ст. «З приводу процесу над Погружальським») підписував влас. іменем. До цього потрібно додати твори рос. самвидаву, які поширювали в Україні, зокрема О. Солженіцина, А. Сахарова, ж. «Хроника текущих событий». З діаспор. видань у вужчому колі мали поширення кн. «Сучасна українська література» І. Кошелівця, твір «На багряному коні революції» Б. Кравціва. Укр. Д. р. не мав централізованого характеру і складався з низки осередків, в які люди були об’єднані особистими і профес. стосунками. Активісти укр. Д. р. мали регулярні контакти з рос. дисидентами, передусім москвичами. Через труднощі в Україні з передаванням інформації на Захід значну частину матеріалу про політ. репресії в Україні оприлюднювали за допомогою рос. дисидентів (зокрема через «Хронику текущих событий»). У підтримці регуляр. контактів з укр. дисидент. і правозахис. рухом та захисті укр. дисидентів визначну роль відіграли відомі рос. дисиденти – А. Алєксєєва, В. Великанова (виступала на захист О. Сергієнка, М. Руденка, О. Тихого та ін.), Л. Богораз (підтримувала тісні взаємини з родиною Світличних), А. Сахаров, Г. Любаревич, Т. Ходорович, І. Корсунська та ін. У 1970–90-х рр. укр. дисиденти підтримували також контакти з дисидентами з Прибалтики.

Дослідж. Д. р. можна поділити на політичні, зокрема вивчення ідеології, істор. та соціологічні. Вищеподаний огляд інтелектуал.-культур. підґрунтя укр. Д. р. дозволяє краще зрозуміти джерела його ідеології. Першу спробу дати заг. огляд ідеології укр. Д. р. належить І. Лисяку-Рудницькому. Права особи і право націй на самовизначення (а відтак поцінування самобутності укр. культури, нац. свідомості) – ідеол. серцевина укр. Д. р. Характер. особливістю ідеології інтелектуал.-культур. руху шістдесятників і Д. р. була відсутність націоцентричності: поцінування культур. самобутності укр. нації ґрунтувалося на універсал. настанові пошанування культур. різноманітності світу та поваги до будь-якої ін. нації і культур. самобутності нац. меншин. Це включало також поцінування діалект. відмінностей всередині укр. нації (показовим у цьому відношенні може бути ставлення до фільму «Тіні забутих предків»). Повага до ін. націй та захист прав нац. меншин забезпечили солідарність представників різних націй в укр. Д. р. – євреїв, крим. татар, білорусів та ін. Це була позиція, що знаходила вияв у конкрет. діях – публіч. промовах (зокрема виступ І. Дзюби на мітингу у Бабиному Яру), заявах (напр., П. Григоренка та ін. на захист крим. татар), збір відповід. інформації (зокрема С. Караванський зібрав матеріали про розстріл польс. офіцерів у Катині). Звичайно ж, окреслена тут заг., «рамкова» ідеологія об’єднувала людей з різними особистими світогляд. та ідей. позиціями – від «радикально» правих (з орієнтацією на приватну власність та нац. незалежну державу) до людей з соціаліст. орієнтаціями («соціалізм із люд. обличчям»). Переважно у самвидав. текстах «Репортаж із заповідника ім. Берії», «Серед снігів», «Мойсей і Датан» В. Мороза знаходять стиліст. збіги з політ. філософією Д. Донцова (на це вказує І. Лисяк-Рудницький у ст. «Українська думка українських підрадянських дисидентів»). Одначе, якщо залишити осторонь особливості поведінки В. Мороза, зокрема і після виїзду в США, то названі статті не містять заперечення цінності особистості та прав людини, а тільки відкидання компроміс. позиції у питанні захисту укр. нації від її нищення. Мається на увазі утвердження цінності нації та її права на політ. самовизначення і виведення обговорення нац. питання поза межі внутр. діалогу у межах комуніст. ідеології та марксист. риторики. Це і є причиною того ентузіазму, з яким (в умовах наростаючих репресій і відступів на компромісні позиції) були сприйняті статті В. Мороза в Україні та на Заході. Загалом же тенденція інтеграл. націоналізму залишилася периферійною у Д. р. Багато колиш. учасників ОУН–УПА чи їхні діти приєдналися до Д. р. (або принаймні солідаризувалися з ним), визнаючи, що інша істор. ситуація вимагає іншої ідеології нац.-визв. боротьби. У політ. таборах між в’язнями-дисидентами і колиш. учасниками ОУН та УПА не існувало принципових розходжень. Деякі з дисидентів щиро трималися позиції «соціалізму з люд. обличчям» (позиція, близька до правого крила соціал-демократизму). Ідеол. тексти, у яких ставили мету виходу України зі складу СРСР і утворення незалеж. Української Держави, як правило, були призначені для конспіратив. поширення серед вузького кола осіб (напр., «Проект програми» групи Лук’яненка–Кандиби, ст. «Стан і завдання українського визвольного руху» Є. Пронюка). До «чистих демократів» («ліберал-демократів»), які не вважали важливою орієнтацію на утвердження укр. нац. самосвідомості та незалеж. Української Держави, в укр. Д. р. належали лише поодинокі особистості. До Д. р. приєдналися деякі особи з реліг. конфесій, що зазнавали переслідувань (греко-католики, баптисти та ін.). Що стосується націонал-комунізму, то сам факт використання комуніст. риторики, зокрема у зверненнях в офіц. інстанції, не може бути надій. основою для кваліфікації автора тексту як переконаного націонал-комуніста. Хоч окремі тексти укр. дисидентів, які поширювали у самвидаві, містили елементи марксист. та комуніст. риторик, все ж вони, як правило, ґрунтувалися на логіці, що суперечила марксист. клас. принципу. Бо ж усі найважливіші ціннісно навантажені поняття (свобода, права людини, справедливість, рівність) майже в усіх тодіш. опозиц. текстах виводили за межі клас. ідеології. Тому підставові поняття-цінності не зазнавали у їхніх текстах деструкції внаслідок застосування клас. принципу; навпаки, дисиденти обстоювали їхню самоцінність, самодостатність. Оскільки офіц. комуніст. ідеологія твердила, що соціаліст. демократія – вищий тип демократії (порівняно з «бурж. демократією»), дисиденти вимагали, щоб дотримувалися хоча б елементар. норм демократії. Позаяк Конституція СРСР проголошує свободу слова, то це повинна бути свобода слова (звідси – вимога дотримуватися Конституції). Якщо говориться про справедливі міжнац. взаємини та про рівність націй, то практика не повинна демонструвати здійснення протилеж. принципів. Після підписання СРСР 1975 Прикінц. акта Наради безпеки та співроб-ва в Європі в Україні у листопаді 1976 створ. Укр. громад. групу сприяння виконанню Гельсин. угод. Ініціатори її створення: П. Григоренко (Москва), М. Руденко, О. Бердник, О. Мешко, Л. Лук’яненко. Поступово багато учасників Д. р. стали членами Укр. гельсин. групи. Це стало можливим тому, що визнання особистих прав людини було важливим складником того інтелектуал.-культур. руху 60-х рр., з якого «виростав» і яким «живився» Д. р. Одначе в укр. Д. р. визнання важливості особистих прав завжди поєднували з визнанням права націй на самовизначення як важливого елементу міжнар. правового порядку, а також визнанням прав нац. меншин. Особистість і нац.-культурна самобутність залишалися двома важливими цінностями навіть тоді, коли Д. р. набув правозахис. характеру. Ця настанова була збережена й посилена, коли на основі Укр. гельсин. групи було створ. Українську гельсинську спілку, яка спричинила утворення першої в Україні демократ. партії – УРП. Ідеологія укр. Д. р. стала основою т. зв. нац.-демократ. ідеології (див. Демократія). Що стосується «соціалізму з люд. обличчям» як однієї з тенденцій в укр. Д. р. , то неминуче поставало питання про узгодження такого соціалізму з марксизмом – з ідеєю «реал. гуманізму» у К. Маркса: прагнення утвердити гуманізм шляхом соц. революції і диктатури пролетаріату призвело (у більшов. використанні цієї ідеї) до мас. терору і геноциду. Отож, щоб мати «соціалізм із люд. обличчям», потрібно було відкинути клас. деструкцію базових гуманіст. та демократ. цінностей.

Істор. дослідж. містять елементи соціології. Книга «История инакомыслия в СССР» Л. Алєксєєвої зберігає свою важливість з огляду на охоплення всіх різновидів та ланок Д. р. в СРСР. Щодо укр. Д. р. то, окрім дослідж., опубл. на Заході, найважливішими є кн. «Незгодні: Укр. інтелігенція в русі опору 1960–80-х років» Г. Касьянова (К., 1995) та «Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х років» А. Русначенка (К., 1998; містить найповнішу бібліографію видань в Україні та на Заході). Значно більше зроблено в публікації джерел: багатотомні видання В. Стуса, В. Чорновола, І. Дзюби, Л. Танюка, окремі книги дисидентів, збірки документів, спогади тощо. Стосовно публікації різного роду документів (заяв, звернень, листів) необхідно відзначити діяльність міжнар. правозахис. орг-цій (зокрема «Amnesty International Publications»), а також внесок українців у діаспорі. У публікації про укр. Д. р. та текстів укр. дисидентів важливу роль відіграли ж. «Сучасність», вид-ва «Пролог», «Сучасність», «Смолоскип» (очолюване О. Зінкевичем), регулярно публікували збірки документів укр. Д. р., зокрема кн. «Українська гельсінська група», 1963; «Широке море України. Документи самвидаву з України», 1972; «Український правозахисний рух», 1978). Вид-во «Смолоскип» діє в Україні, створ. Музей самвидаву (найбагатше в Україні зібрання текстів укр. самвидаву); діє також Музей шістдесятників, засн. з ініціативи Н. Світличної (голова правління М. Плахотнюк). Першу спробу соціол. дослідж. укр. Д. р. зробив Б. Кравченко розділом «Дисиденти» у кн. «Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine» (1985). Сьогодні до цього напряму дослідж. долучено збір інформації про учасників укр. Д. р. , що здійснює Харків. правозахисна група, очолювана Є. Захаровим; у її складі працює також В. Овсієнко (Київ), який підготував значну кількість біогр. довідок про дисидентів. Група підготувала «Міжнародний біографічний словник дисидентів Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Ч. 1, 2» (Х., 2006; укладачі – Є. Захаров та В. Овсієнко). Цією ж групою створено також веб-сайт «Віртуал. музей: дисидент. рух в Україні», де розміщено біогр. довідки про осіб, інтерв’ю, спогади, дослідження. На сьогодні зібрана велика інформація у вигляді інтерв’ю з учасниками укр. Д. р., включаючи відеоінтерв’ю (О. Дирдовський, В. Овсієнко, В. Кіпіані, Ю. Зайцев та ін.). Створ. докум.-публіцист. фільм «Дисиденти» (7 серій, реж. О. Фролов), де використано відеоінтерв’ю з учасниками укр. Д. р. Усе ж досі немає системат. дослідж. середовищ-спілкувань, які були основою Д. р., включаючи виготовлення і поширення самвидаву. Дослідж. повної географії та антропології Д. р. ще чекає на своїх дослідників. Важливою соціол. характеристикою укр. Д. р. є його відносно висока міра розподіленості по регіонах України, попри явне переважання зх. регіонів над східними (у РФ Д. р. був зосереджений переважно в Москві та С.-Петербурзі). Однією з особливостей укр. Д. р. (порівняно з російським) є те, що значна кількість колиш. дисидентів стали актив. учасниками політ. життя України кін. 1980-х–90-х рр.

Зважена крит. оцінка культур. руху шістдесятників і Д. р. має ґрунтуватися на диференційов. підході. Д. р. містив далекосяж. інтелектуал.-культур. проект утвердження цінності особистості та нації (в контексті поцінування культур. різноманітності світу і культур. самобутності будь-якої нації чи цивілізації). Але він був закорінений в умонастрої, в якому переважали елементи просвітниц. ідеалізму: віра в те, що в умовах свободи люди дуже швидко зможуть розпізнати правду, а становлення громадян. і нац. свідомості відбудеться швидко. Тут маємо недооцінку сили псих. інерції стереотипів та ідеологем у мас. свідомості, сформованих імпер. та комуніст. ідеологіями: вони здатні виживати навіть за умов, коли об’єктивна інформація вже доступна. Друга вада полягає у переважанні заг. декларацій на противагу рац.-крит. і прагмат. підходам, які б спиралися на знання конкрет. політ. теорій – дослідж. з природи ідеологій, теорій демократії та формування націй. Для розроблення конкрет. теорій і програм, які б стосувалися шляхів реформування пострад. сусп-в, не було відповід. умов (через короткочасність «відлиги»). До того ж здавалося, що час, коли виникне потреба у таких конкрет. теоріях, дуже віддалений. З цим пов’язана слабкість крит. саморефлексії, коли влас. спосіб мислення і дій не стає об’єктом крит. оцінки. Це відобразилося на неготовності партій націонал-демократ. спрямування до ситуації, яка виникла після розпаду СРСР. Нехтування організац. і кадровими аспектами парт. менеджменту, недооцінка ролі дискусії як одного з визначал. способів зв’язку з «низами» спричинили такі форми спілкування, у яких переважав монологізм парт. лідерів. Але ця критика і самокритика не підважує істор. важливості Д. р. у тих радикал. політ. перетвореннях, яким є розпад СРСР і крах комуніст. тоталітаризму. Більшість дослідників вважають укр. Д. р. особливим періодом нац.-визв. та демократ. руху та визнають його вирішал. роль у появі сучас. незалеж. Української Держави. У сучас. публікаціях дослідники прагнуть давати зважену, багатоаспектну оцінку укр. Д. р.

Літ.: Prisoners of Conscience in the USSR: their Treatment and Conditions. Amnesty International Publications, 1975; Український правозахисний рух. Торонто; Балтимор, 1978; Українська Гельсінкська група. Торонто; Балтимор, 1983; Хейфец М. Украинские силуэты. 1983; Василь Стус. В житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників. Балтимор; Торонто, 1987; Лисяк-Рудницький І. Політична думка українських підрадянських дисидентів // Істор. есе. Т. 2. К., 1994; Лук’яненко Л. Не дам загинуть Україні. К., 1994; Бадзьо Ю. Право жити. К., 1996; Суровцова Н. Спогади. К., 1996; Горська А. Червона тінь калини. Листи, спогади, статті. К., 1996; Сверстюк Є. Іван Дзюба – талант і доля // Визв. шлях. 1997. Кн. 7–8; Батенко Т. Опозиційна особистість ХХ ст.: Політ. портрет Б. Гориня. Л., 1997; Руденко М. Спогади. К.; Едмонтон; Торонто, 1998; Сверстюк Є. На святі надій. К., 1999; Маринович М., Глузман С., Антонюк З. Листи з волі. К., 1999; Снегирев Г. Роман-донос. К., 2000; Марченко В. Творчість і життя. К., 2001; Горбаль М. Один із шістдесяти: Спогади. К., 2001; Світличний І. Голос доби. К., 2001; Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод. Т. 1. Особистості. Т. 2–4: Док. і мат. Х., 2001; Коротенко А., Аликина Н. Советская психиат- рия: заблуждение и умысел. К., 2002; Сверстюк Є. Це вибір: Біобібліогр. нарис. К., 2002; Михайло Брайчевський. Вчений і особистість. К., 2002; Чорновіл В. Твори: В 10 т. Т. 1–4. К., 2002–05; У вирі шістдесятницького руху (Погляд з відстані часу). Л., 2003; Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956–1987). Х., 2003; Три повстання Січків. Х., 2004; Бердиховська Б., Гнатюк О. Бунт покоління. К., 2004; Овсієнко В. Світло людей: Мемуари і публіцистика. Кн. 1, 2. К.; Х., 2005; Мешко О. Не відступлюся! Х., 2005; Мороз Р. Проти вітру. Л., 2005; Горинь М. Листи з-за ґрат. Х., 2005; Горинь Б. Не тільки про себе. К., 2006; Дзюба І. М. З криниці літ: У 3 т. Т. 1. К., 2006; Його ж. Україна у пошуках нової ідентичності. К., 2007.

В. С. Лісовий

Стаття оновлена: 2007