Дискурс

Визначення і загальна характеристика

ДИ́СКУРС (від лат. discursus — біга­н­ня, колообіг) — термін філософії та гуманітарних досліджень, з допомогою якого по­значають аргументоване усне чи письмове обговоре­н­ня будь-якої теми, в якому предметом дис­кусії стають і самі способи аргументації; також це будь-яке мовле­н­ня, роз­мова, дис­кусія, особливості яких характеризують мовця. Первин­ним (традиційним) є викори­ста­н­ня терміна у першому значен­ні; у другому значен­ні поня­т­тя стали використовувати у філософії і гуманістиці перед­усім під впливом постмодерного повороту у філософії. Цьому сприяла та об­ставина, що у деяких європейських мовах від лат. discursus походять слова, якими по­значають будь-яке мовле­н­ня, промову, роз­мову, дис­кусію (англ. discourse, нім. Diskurs, франц. discours, італ. discorso); в українській мові спо­стерігаємо також тенденцію пере­несе­н­ня слова «дискурс» з термінологічного викори­ста­н­ня у повсякден­не — у значе­н­нях «роз­мова», «дис­кусія».

Філософія Просвітництва, джерелом якої є античний раціоналізм, ві­діграла основну роль у впроваджен­ні в європейську інтелектуальну культуру терміна «дискурс» як доказового мисле­н­ня та мовле­н­ня. Найважливішим у цьому сенсі було дослідже­н­ня «Discours de la méthode» («Дискурс про метод», 1637) Р. Декарта; аналогічне викори­ста­н­ня цього терміна є також у текс­тах інших інтелектуалів 17–18 ст. (Ґ. Ґалілей, Ґ. Ляйбніц, К. Вольф). Маємо справу з таким доказува­н­ням, коли предметом обговоре­н­ня стають принципи, на які спираються докази. Від­так утворюється коло у міркуван­ні та мовлен­ні, бо предметом обговоре­н­ня стають власне способи (методи) об­ґрунтува­н­ня — ті най­глибші («остан­ні») засади, на які спираються докази. Якщо залишити осторонь викори­ста­н­ня слова «дискурс» як синоніма до «роз­мова» (у якій мовле­н­ня «бігає» від одного спів­розмовника до іншого), термін «дискурс» зберігає особливий смисловий від­тінок. Д. — мовле­н­ня, роз­раховане на ви­зна­н­ня загальної (інтерсубʼєктивної) значущості сказаного, тому часто повʼязане з обговоре­н­ням тих принципів і правил, слідува­н­ня яким забезпечує цю загальну значущість. У цьому й полягає глибший сенс будь-якого «доказува­н­ня». Навіть зовнішньо монологічне усне чи письмове мовле­н­ня можна вважати Д., позаяк автор певного текс­ту явно чи неявно перед­бачає інших учасників роз­мови (читачів), які можуть заперечувати ті засади, на які спирається автор у спробі надати загальної значущості сказаному ним. Це стосується також сучасного викори­ста­н­ня терміна «дискурс», коли засади, на які мовці спираються у мовлен­ні, вже не обовʼязково мислять як слідува­н­ня деяким ясно сформульованим принципам і правилам (раціоналізм, логоцентризм).

Так, сучасний літературний критик може вважати своє тлумаче­н­ня певного поетичного текс­ту тільки одним із можливих, але воднораз бути пере­конаним, що сказане ним зберігає загальну значущість, оскільки «роз­ширює» смислові горизонти поезії. При цьому значущість сказаного він не обовʼязково об­ґрунтовує посила­н­ням на деякі загальні принципи, а зʼясовує сенси, загальна значущість яких під­тверджується «внутрішнім досві­дом» читача (критик прагне лише полегшити читачеві «схопити» такі сенси). З цього по­гляду критика ро­зуму, що дотримується ясно сформульованих принципів і правил, є вже Д., бо стосується таких засад ро­зуму, які роблять його не­продуктивним у роз­вʼязан­ні певних про­блем (як це маємо у «Критиці чистого ро­зуму» І. Канта). Таку критику просвітницького раціоналізму називають Д. щодо модерну: одним із важливих творів на цю тему є лекції Ю. Габермаса, опубліковані під на­звою «Der philosophische Diskurs der Moderne» (1985; укр. перекл. — «Філософський дискурс Модерну», К., 2001). Д. пере­важно стосується обговоре­н­ня певного кола тем і про­блем. Це дає під­ставу говорити про «тематичний дискурс» та класифікувати їх від­повід­но до тем чи про­блем, які пере­бувають у центрі дис­кусії: Д. метафізичний (дис­кусія щодо «остан­ніх під­став» нашого мисле­н­ня та світоро­зумі­н­ня), науковий, етичний, правовий, політичний, ідеологічний, теологічний тощо. Важливо мати на увазі різницю між звичай. обговоре­н­ням конкретної про­блеми і Д., зосередженому на пошуку тих під­став, що дають змогу подолати наявні роз­ходже­н­ня та непоро­зумі­н­ня, щоб сприяти роз­вʼязан­ню низки конкретніших про­блем у певній ділянці інтелектуальної чи практичної діяльності.

Мисле­н­ня і мовле­н­ня, в якому ми дотримуємося певних принципів та правил (раціоналізм) є одним зі складників філософії Платона. Але поряд з ін. складниками — інтуїтивізмом і навіть містицизмом (ви­зна­н­ня існува­н­ня «душі світу» тощо). Радикальніший крок у пере­ході «від міфу до логосу» (від метафорич. способу мовле­н­ня до наукового) зробив Аристотель, заклавши у пр. «Аналітики» основи логіки, що при­звело до утвердже­н­ня по­гляду, що мисле­н­ня і мовле­н­ня повин­ні слідувати вимогам логіки. Не­оплатоніки (зокрема Плотін) ввели роз­різне­н­ня ро­зуму дисциплінованого, що слідує ясно сформульов. принципам і правилам, від ро­зуму інтуїтивного. Від­мін­ність між цими різновидами ро­зуму в лат. мові стали по­значати словами — ratio (рахунок, від­ноше­н­ня, міркува­н­ня, доказ) та intelectus (від­чу­т­тя, уявле­н­ня, ро­зумі­н­ня, сенс, худож. смак). Окрім того, у лат. мові використовували ще двоє слів — mens (розум, роз­судливість, ґлузд, дух, сві­домість, мужність), від якого походить термін «ментальність», та spiritus (подув, вія­н­ня, диха­н­ня, жит­тєва сила, на­стрій, натхне­н­ня). У сучас. укр. мові (поряд з ін. європейськими) прикметником «інтелектуальний» (на противагу «раціональний») по­значаємо будь-яку ро­зумову діяльність, включаючи інтуїтивну: це призводить до зближе­н­ня у значе­н­нях слів «інтелектуальний» та «духовний». У І. Канта і Ґ. Геґеля зга­дане роз­різне­н­ня ро­зуму у вужчому і ширшому значе­н­нях пред­ставлене термінами «роз­суд» (нім. Verstand) та «розум» (нім. Vernunft). І. Кант критикує розум-роз­суд на тій під­ставі, що такий розум неминуче наражається на суперечності, прагнучи роз­вʼязувати метафіз. про­блеми. Філософія І. Канта є радше продовже­н­ням традиції раціоналізму. На противагу йому Ґ. Геґель спробував роз­ширити можливості ро­зуму, а тому від­давав пере­вагу ро­зуму спекулятивному, спорідненому з інтуїтивним. Традиція дисциплінов. мисле­н­ня і мовле­н­ня у 19–20 ст. пред­ставлена позитивізмом та аналіт. філософією.

Альтернатив. під­хід до мисле­н­ня й мовле­н­ня у давньогрец. філософії започаткували софісти. Теза Протагора «людина — міра всіх речей» схиляла до крайніх форм релятивізму — до висновку, що поня­т­тя істини, добра, справедливості є від­носними, залежними від по­гляду того, хто ви­значає ці поня­т­тя. Ця тенденція посилена і доведена до цинізму послідовниками Протагора та Горгія. Критика софістів Платоном і Аристотелем спрямована на від­верне­н­ня крайніх форм релятивізму. Наслідком цієї критики стало негативне і навіть зневажливе ставле­н­ня до софістів, що при­звело до недооцінки позитив. внеску софістів у давньогрец. культуру (у софістів, які пере­важно були вчителями риторики, навч. поети та драматурги, зокрема Софокл, Еврипід). Софістів можна роз­глядати як інтелектуалів, які започаткували спосіб мисле­н­ня і мовле­н­ня, звернений до цін­ніс. уподобань людей, їхніх уявлень та інтуїції. Це стало одним із важливих джерел спрямува­н­ня способу мисле­н­ня і мовле­н­ня в європ. культурі, пред­ставлених текс­тами стоїків, М. Ціцерона, Авґустина, стилем багатьох текс­тів Від­родже­н­ня, реформації і гуманізму (не без зло­вжива­н­ня риторикою, особливо у стилі бароко), романтизмом, герменевтикою. Маємо справу радше з мовле­н­ням, націленим на висловле­н­ня певних духов. осягнень, цін­ніс. орієнтацій, внутр. духов. досвіду особистості, а не на доказове, обʼєктивне, математизоване зна­н­ня.

Вирішальний вплив на сучасне викори­ста­н­ня слова «Д.» мало виникне­н­ня семіотики та по­ступове її зміще­н­ня у бік прагматики. У функціонал. семіотиці (на противагу семіотиці референтній) знаки (лінгвістичні, візуальні, аудіовізуальні тощо) характеризуються за дією у різних середовищах та ситуаціях: знаком стає щось унаслідок особливостей функціюва­н­ня. Роз­межува­н­ня мови і мовле­н­ня (Ф. де Сос­сюр, «пізній» Л. Віт­тґенштайн) стало витоком не тільки для структуралізму, а й зосередже­н­ня уваги на лінгвіст. прагматиці. Це наслідок ширшого інтелектуал. руху, що полягає в акценті на дії та діяльності як засобу пере­творе­н­ня дійсності, найвиразніше наголошеному прагматизмом (див. Дія і діяльність). У люд. діяльності пере­важає усві­домлене викори­ста­н­ня знаків (на противагу фізіосеміотиці, біо­семіотиці), тому їх можна характеризувати за метою, яку ставить перед собою мовець. Це стало вихід. позицією в класифікації мовлен­нєвих дій, роз­винутою Дж. Серлем, який спирався на ідеї П. Ґрайса та класифікацію Дж. Остіна.

Якщо маємо на увазі найбільш засадничі різновиди Д. (на противагу темат. класифікації), то в одній з найбільш впливових сучас. типологій ви­окремлюють різновиди Д.: теор. (де­скриптивний), практ. та виражал. (екс­пресивний). Прообраз цього поділу можна вбачати в Аристотелевому ви­окремлен­ні різновидів люд. діяльності — теорії, праксису і поєзису. Хоча цей поділ є більшою мірою прагматичним, ніж тематичним, та все ж очевидна його предметна зорієнтованість: теор. Д. перед­усім пред­ставлений обговоре­н­ням засад наук. пі­зна­н­ня, практ. — обговоре­н­ням дій та мотивів дій (від­повід­но охоплює етич., політ. та правовий Д.). Приклад виражал. Д. — обговоре­н­ня мист. творів, включаючи словесне мистецтво. Звичайне мовле­н­ня по­єд­нує в собі усі різновиди Д. Говорячи про теор. Д., пере­важно мають на увазі опис наяв. стану речей. Тому основна вимога до висловів і текс­тів полягає в тому, щоб мовець був обʼєктивним: щоб його твердже­н­ня чи системи тверджень від­повід­али наяв. стану речей (реальності). Викори­ста­н­ня терміна «теор.» у цьому разі не зовсім вдале, оскільки повʼязане з ро­зумі­н­ням істини, що ґрунтується на концепції від­повід­ності (як узгодже­н­ня змісту тверджень з досві­дом чи, інакше, «реальністю», що її ро­зуміють як незалежну від наших способів її осмисле­н­ня та наших дій). До того ж таке викори­ста­н­ня слова «теорія» не враховує, що у гуманітарних науках часто маємо справу з теоріями, в яких засадничі твердже­н­ня є нормативними (напр., теорії справедливості).

Правові та політичні теорії також від­носять до цього різновиду Д., оскільки вони спираються на нормативні засади. Практ. Д. спрямований на обговоре­н­ня про­блем, повʼязаних з дією (індивідуальною та колектив.): мотивами (потребами, бажа­н­нями, інтересами), під­ставами дій, та ефективністю дій (вибір засобів і способів дії, які забезпечують досягне­н­ня мети). Все ж у випадку ефективності дій (мислен­ні під кутом зору «мета–засіб») важливим є зʼясува­н­ня фактич. об­ставин та причин­но-наслідкових звʼязків. Успішно описувати дії, поведінку і способи життя людей можна лише враховуючи, яка система цін­ностей домінує у певному люд. колективі. Цін­ності від­повід­ають на пита­н­ня, яким щось повин­не бути, а це означає узгодже­н­ня від­повід. реальності зі змістом цін­ностей. Якщо обираємо позицію пер­спектив. реалізму, то реальність не мислимо як щось незалежне від наших способів її осмисле­н­ня та наших дій; але пере­творе­н­ня реальності потребує урахува­н­ня «опору», який реальність чинить нашим діям, націленим на зміну реальності (від­повід­но до бажаного). Виражал. Д. характеризують як пере­важа­н­ня мовлен­нєвих дій, за допомогою яких мовець прагне пояснити мотиви своїх дій, висловити почу­т­тя, думки, ставле­н­ня, уподоба­н­ня, витвори уяви.

Важливість виражал. Д. у тому, що ментал. стани та процеси тільки почасти і не завжди адекватно виявляються зовні, щоб стати до­ступними для спо­стерігача (недооцінку цієї об­ставини маємо в ортодоксал. різновидах бігевіоризму). За зовні схожою мімікою, діями, способами поведінки можуть приховуватися цілком від­мін­ні мотиви, почу­т­тя, на­строї. Поясне­н­ня чи висловлюва­н­ня особою мотивів, почут­тів, думок часто набувають характеру самоінтер­претації, як це маємо у спогадах (адже поновле­н­ня в памʼяті первин. сенсу вражень, пере­живань та думок є часто про­блематичним). Виражал. Д. можна охарактеризувати не тільки і не стільки беручи до уваги, що саме мовиться, а те, як мовиться. Мовець у виражал. Д. може висловлювати не тільки почу­т­тя, на­строї, уподоба­н­ня, а й оцінку різного роду ідей та теорій, не кажучи вже про події, дії, цін­нісні пере­кона­н­ня, стан сусп. сві­домості. Характер. особливістю виражал. Д. є те, що мовець виправдовує сказане не посила­н­ням на деякі загально­прийняті критерії, а на «особисту» точку зору, на власну «субʼєктивну» позицію. Він не роз­раховує (принаймні тепер чи з огляду на наявну ситуацію, в якій мовить), що сказане ним може бути пере­вірене, під­тверджене, виправ­дане з допомогою публічно прийнятих критеріїв та методів. Це стосується і висловлюва­н­ня деяких групових, колектив. позицій, якщо від­сутнє явне чи неявне апелюва­н­ня до над­групових критеріїв (напр., до між­нар. стандартів).

Одначе варто від­різняти види Д. із пер­спективою бути виправ­даними шляхом викори­ста­н­ня деяких публіч. критеріїв, хай навіть оновлених (напр., шляхом зміни парадигм у науці), від тих, виправ­даність яких можлива тільки шляхом «ви­зна­н­ня». І саме це мають на увазі, коли наголошують на специфіч. особливостях виражал. Д. Тут словом «ви­зна­н­ня» по­значаємо той факт, що цін­ність вираженого будь-якими семіотич. засобами адресат ви­знає шляхом «накла­да­н­ня» його на свій «внутр.» (естет., морал., реліг.) досвід. Першим прикладом може бути ви­зна­н­ня естет. цін­ності мист. твору. Один із вимірів виражал. Д. нагадує приведе­н­ня у від­повід­ність сказаного з «реальністю» у наук. Д. Це мають на увазі, оцінюючи виражал. Д. під кутом зору правдивості як щирості. Адже якщо залишити осторонь усві­домлену нещирість, то мовець у виражал. Д. прагне висловити те, що він на­справді думає, почуває. Труднощі з адекват. висловле­н­ням ментал. станів трапляються у повсякден. ситуаціях, особливо гостра ця про­блема в мист. діяльності, словес. мистецтві. Все ж варто мати на увазі, що у випадку усві­домленої нещирості (неправди) мовець сві­домо не ставить мети говорити про свої справжні мотиви, почу­т­тя, ставле­н­ня. І хоча, з формал. боку, брехню можна оцінювати як невід­повід­ність сказаного ментал. станам мовця, але зʼясува­н­ня брехні є окремою про­блемою. Ін. справа — випадки особистих чи колектив. самооман та ілюзій (тут використовують методи психології, зʼясува­н­ня причин ілюзій у мас. сві­домості, ідеології). Продуктивна сила виражал. Д. у тому, що він є засадничою основою мист. творів, оригін. ідей у науці, філософії, джерелом оновле­н­ня морал., реліг. і су­спільно-політ. життя.

Висловлюва­н­ня не­звич. ідей, вказува­н­ня на не­справедливість узвичаєних взаємин, утвердже­н­ня своєю творчістю не­звич. мист. стилів є динам. чин­ником світ. історії. Пере­оцінка цін­ностей пере­важно починалася з виклику усталеному, звичному. Особа повин­на пройти крізь процес «ви­зріва­н­ня» оригін. думок, почут­тів, образів, які прагне висловити (хоча намага­н­ня висловити є важливим моментом самого «ви­зріва­н­ня»). Критика ро­зуму, який претендує на заг. значущість (інтерсубʼєктивність) на тій під­ставі, що він є «обʼєктивним», оскільки спирається на критерій істин­ності, став засадничою темою філос. дис­кусій 20 ст. Йдеться не лише про суворо дисциплінов. розум (розум-роз­суд), а й спекулятивний, інтуїтивний. Цю критику можна роз­глядати під кутом зору зміще­н­ня Д. від теор. до практ. та виражал. Якщо оминати глибші істор.-філос. джерела (лінія Платон–софісти), то без­посередні початки цієї критики — у 19 ст. Опозиція до просвітн. раціоналізму виявилася у нім. романтизмі (одне з джерел герменевтики), але важливішими під цим оглядом стали філософія К. Маркса (з його критикою ідеології та наголосі на ролі практики) і філософія Ф. Ніцше. Виявле­н­ня того, що за т. зв. обʼєктивною істиною, яку прагне від­кривати наук. пі­зна­н­ня, приховується інструм. розум, націлений на роз­шире­н­ня влади над пі­знаним обʼєктом, ді­стало продовже­н­ня у філософії М. Гайдеґ­ґера. Обʼєктом критики стають також цін­нісні системи (ідеології), що їх об­ґрунтовує розум, — мірою того, як ці системи ставлять під пі­дозру, оскільки прагнуть обмежити і поневолити людину як суверен. творця всіх критеріїв і цін­ніс. побудов. Критика ро­зуму, спрямованого на об­ґрунтува­н­ня засад наук. пі­зна­н­ня та цін­ніс. систем (засад етики), у цьому разі набуває характеру «філософії пі­дозри», націленої на виявле­н­ня прихов. мотивів. Радикалізація цієї критики від­булася у постмодернізмі.

Під впливом постмодернізму, одним із речників якого є Ж. Дер­рида, термін «модерн» стали використовувати у специфіч. значен­ні: як світоро­зумі­н­ня (закорінене у світо­гляді Просвітництва), якому властивий логоцентризм, європоцентризм, пере­важа­н­ня чол. ментальності, наголоси на голістич. під­ходах (цілостях, тотальностях), на взаємоповʼязаності дій та подій (логіці роз­витку), на формуван­ні (соціалізації), на противагу діалогу тощо. Цьому способу мисле­н­ня проти­ставлено наголос на нецільності, незвʼязності, різнорідності і від­мін­ності (інакшості) — на противагу цільності, звʼязності, однорідності і подібності (схожості). Претензії на обʼєктивність та універсальність цей спосіб мисле­н­ня проти­ставив залежність ро­зумінь від певних контекс­тів — культур., сусп., практ. Із постмодерніст. по­гляду, помилка традиц. (модер.) ро­зумі­н­ня Д. у тому, що в ньому виправ­да­н­ня (легітимацію) способів мовле­н­ня здійснювали посила­н­ням на універсал. поня­т­тя і принципи, що стоять над особистими та груповими інтересами, упередже­н­нями, ідеалами. При цьому неминуче нехтували тим, що люди у різних культурах і цивілізаціях, сферах діяльності (науці, мистецтві) використовують поня­т­тя у різних значе­н­нях. Таким чином створювався деякий метанаратив («ґранднаратив»), метадискурс. Ж.-Ф. Ліотар у праці «La condition postmoderne» («Постмодерна ситуація», Париж, 1979) терміном «модерн» по­значив філос. мисле­н­ня, націлене на об­ґрунтува­н­ня, виправ­да­н­ня (легітимацію), різного роду метадискурсів.

У модер. способах мисле­н­ня Д. властива схильність роз­глядати свій спосіб мовле­н­ня як «єдино правильний», на противагу ін., що оголошуються субʼєктивними (т. зв. іншува­н­ня). Постмодерну ситуацію Ж.-Ф. Ліотар ви­значав як заперече­н­ня правомірності чи легітимності метадискурсів. У заг. Д. під впливом постмодернізму стали ви­значати як просторово і часово локалізоване індивідуальне чи колективне мовле­н­ня. Від­так Д. ви­значають як мовле­н­ня від імені «я» («ми»), яке від­бувається «тут» і «тепер». Унаслідок деконструюва­н­ня будь-яких метадискурсів, дослідж. Д. стає націленим на зʼясува­н­ня особливостей тих середовищ, які зумовлюють певні способи мовле­н­ня з їхніми претензіями на заг. значущість. У центрі уваги по­стає зʼясува­н­ня процесу формува­н­ня мікродискурсів, які стають джерелом для появи метадискурсів. Таке дослідж. набуває характеру «генеалогії» чи «археології», як це маємо у дослідж. М. Фуко (вбачав у кожній претензії на заг. значущість потяг до влади). Натомість написа­н­ня «великих» історій, у яких історики, вдаючись до синтезу, «увʼязують» істор. події та періоди, М. Фуко (за­знав впливу франц. Школи ан­налів) схиляється до того, щоб історію роз­глядати як по­єд­на­н­ня різних історій, зосереджуючи свою увагу на зʼясуван­ні кожної з них. Ю. Габермас за­уважував, що внаслідок такого під­ходу про­стір історії наповнюється випадковими подіями, що без­ладно виникають і зникають у ви­гляді щоразу нових Д., тому від­сутня можливість виявити смисл у цій динаміці. Критика модер. світоро­зумі­н­ня з боку «постмодерністів» стала важливим набутком сучас. способу мисле­н­ня та практик у різних сферах люд. діяльності. Але постмодернізм не уник вад майже кожного нового інтелектуал. руху — браку самокритичності, яка б до­зволила обі­йтися без певних крайнощів.

По­єд­на­н­ня деяких позитив. здобутків філос. постмодернізму зі збереже­н­ням модер. наголосу на ро­зумі як засобу досягне­н­ня поро­зумі­н­ня між людьми (як основи для роз­вʼяза­н­ня різного роду про­блем — етич., екол., су­спільно-політ.) пред­ставлене спрямува­н­ням мисле­н­ня, ві­домим під на­звою «філософія спілкува­н­ня» (див. Комунікативна філософія). Осн. показник продуктивності спілкува­н­ня — досягне­н­ня поро­зумі­н­ня, але не будь-якої згоди, а поро­зумі­н­ня, спрямованого на вибір кращих жит­тєвих пер­спектив, — особою, сусп. верствою, етносом, нацією, людством. У випадку виражал. Д. повсякден­не спілкува­н­ня стає продуктивним, якщо кожен з нас адекватно зро­зумів ментал. стани свого спів­розмовника. Якщо йдеться про мистецтво, до­статньо, щоб спри­йма­н­ня твору стало для особи певною «духов. подією» на рівні «внутр. досвіду». Але в центрі уваги філософії спілкува­н­ня опинилися про­блеми, які потребують колектив. зусиль для від­верне­н­ня новіт. за­гроз — етич. релятивізм і повʼязаний з ним его­їст. утилітаризм у духов. житті, екол., су­спільно-політ. про­блеми, зумовлені демократизацією та глобалізацією. Зі змістов. боку, у центрі уваги опиняються дії та мотиви дій — практ. Д., зʼясува­н­ня якого є предметом філософії практичної.

Літ.: N. Fairclough. Discourse and Social Change. London, 1992; Рациональность и семиотика дискурса: Сб. тр. К., 1994; Фуко М. Слова и вещи / Пер. с франц. С.-Петербург, 1994; S. Mills. Discourse. London, 1997; Попович М. В. Раціональність і виміри людського буття. К., 1997; Після філософії: кінець чи транс­формація? К., 2000; Лукʼянець В. С., Кравченко О. М., Озадовська Л. В. Сучасний науковий дискурс: оновле­н­ня методол. культури. К., 2000; Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика / Пер. з нім. К., 2001; Слотердайк П. Критика цинічного ро­зуму / Пер. з нім. К., 2002; Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму. Ів.-Ф., 2002; Зарецький О. Офіційний та альтернативний дискурси. 1950–80-ті роки в УРСР. К., 2003; Горкгаймер М. Критика інструментального ро­зуму / Пер. з нім. К., 2006; Бьолер Д. Ідея та обовʼязковість від­повід­альності за майбутнє / Пер. з нім. // ФД. 2007. № 1–3.

В. С. Лісовий

Завантажити статтю