Дистанційна освіта - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Дистанційна освіта

ДИСТАНЦІ́ЙНА ОСВІ́ТА – форма організації і реалізації навчально-виховного процесу, за якою його учасники здійснюють навчальну взаємодію переважно екстериторіально (перебувають поза межами можливої безпосередньої навчальної взаємодії, і їхня особиста присутність у певних приміщеннях навчального закладу не є обов’язковою). Д. о. розглядають як різновид освіт. системи, в якій переважно використовують дистанц. технології навч. та орг-ції освіт. процесу, а також як одну з форм отримання освіти, за якою опанування того або ін. її рівня за певною спеціальністю (напрямом підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації) здійснюється в процесі дистанц. навчання. Залежно від характеру орг-ції навч. комунікацій між учасниками та організаторами Д. о. і способу побудови комунікац. каналу навч. середовища розрізняють традиц. дистанц. навч. (заочна форма навч.) й електронне дистанц. навч. (електронна дистанц. форма навч.). При традиц. дистанц. навч. учасники й організатори навч. процесу взаємодіють переважно асинхронно у часі, використовуючи як транспортну систему доставки засобів навч. та ін. інформ. об’єктів системи поштового, телефон. або телеграф. зв’язків. При електрон. дистанц. навч. вони здійснюють переважно індивідуаліз. взаємодію як асинхронно, так і синхронно у часі, використовуючи електронні транспортні системи доставки засобів навч. та ін. інформ. об’єктів, комп’ютерні мережі інтернет/інтранет, медіа-навч. засоби та інформ.-комунікат. технології. Іноді в межах одного навч. плану і навч.-вихов. процесу поєднують різні форми опанування освіти (напр., очно-дистанц., вечір.-дистанц. форми навч. та ін.). Такий підхід дає змогу підвищити пед. ефективність навч.-вихов. процесу, використовувати найефективніші для кожного етапу форми навч. і цим збалансувати наявні можливості навч. закладу й учнів. Нині електронне дистанц. навч. актуальніше від традиційного. Це пов’язано, по-перше, з новою освіт. парадигмою, яка визначила і задекларувала принципи відкритої освіти і стала реакцією на об’єктивні тенденції глобалізації світу, підвищення динамізму соц.-екон. і наук.-тех. розвитку, поглиблення інтеграц. і демократ. процесів у сусп-ві й освіті; а, по-друге, з широкомасштаб. інформатизацією освіти, яка забезпечила всебічне впровадження інформ.-комунікат. технологій в освітню практику як засобу навч. та предмета вивчення і яка стала реакцією системи освіти на об’єктивні тенденції формування інформ. сусп-ва, розвиток комп’ютер. технологій, їх впровадження в усі сфери життєдіяльності людини. Посиленню впливу цього чинника на характер і темпи розвитку Д. о. сприяли досягнутий рівень розвитку інформ.-комунікат. технологій, темпи зростання обсягів їхнього вироб-ва при одночасному постійному поступовому зниженні вартості як самих засобів і технологій (у першу чергу, індивід. користування), так і телекомунікац. послуг.

Серед особливостей електрон. дистанц. навч. – гнучкість та адаптивність навч. процесу до потреб і можливостей учнів (учасники навч. процесу не відвідують регулярних занять, організованих за традиц. формою, а працюють у зручний для такої роботи час у зручних місці й темпі); модульність побудови навч. програм (в основу програм дистанц. навч. покладено модул. принцип); нова роль викл., або тьютора (консультування при складанні індивід. навч. плану, допомога учням у їхньому профес. самовизначенні, префільтрація мережних електрон. джерел навч. інформації, підготовка віртуал. навч. ситуац. завдань тощо); спеціаліз. форми контролю якості навч. досягнень (співбесіди, практ., курсові і проектні роботи, екстернат, робота з комп’ютер. тестовими системами тощо); використання базової і спеціаліз. комунікац. технологій підтримки взаємодії суб’єктів процесу електрон. дистанц. навч. (електронна пошта, www-дошка, чат-, аудіо-, відеокомунікація в реал. часі, інтернет-пошук тощо); застосування спеціаліз. засобів навч. (комп’ютерні навч. системи в звичай. і мультимедій. варіантах; матеріал на магніт. і лазер. дисках, флеш-пам’яті і спец. пристроях на аудіо- та відеокасетах; телепередачі; лабораторні автоматиз. дистанц. практикуми; програми-тренажери; програми моделювання об’єктів і процесів; дидакт. матеріали на основі експерт. і геоінформ. навч. систем; локал. та мереж. електронні інформ. ресурси, бази даних і знань та електронні б-ки з віддаленим доступом тощо); використання спеціаліз. та орієнтованих на інформ.-комунікат. технології форм орг-ції навч.-пізнав. діяльності (спрямоване навч., орієнтоване на самоосвіту учня; навч. під кер-вом викл.). Ці властивості дають можливість навч. закладам забезпечити взаємодію вчителів та учнів незалежно від часу та простору в асинхрон. та синхрон. режимах у всьому світі; доступ викл. і студентів до світ. інформ. ресурсів (зарубіж. та вітчизн. електрон. б-к, період. вид., баз даних, експерт. систем); залучення висококваліфікованих фахівців з усього світу як для проведення лекцій і семінарів, конф. і симпозіумів, так і для надання консультацій; участь у розробленні спільних проектів з ін. вітчизн. та зарубіж. навч. закладами, наук. установами і проект. орг-ціями, що прискорює процес інтегрування системи освіти в міжнар. наук.-проектну діяльність; реалізацію осн. принципів відкритої освіти; високу якість освіти. Отже, Д. о. в сучас. її варіанті є не лише ефектив. доповненням до традиц. форм освіти, а й якісно новою формою орг-ції освіти з притаманними їй цілями, способами побудови та відповід. елементним наповненням метод. систем і навч. середовища.

Д. о. як форма отримання освіти й орг-ції навч. виникла в Єв-ропі на поч. 19 ст. У той час для її позначення використовували термін «кореспондент. навч.», під яким розуміли всі форми навч., що здійснювалося за межами навч. закладу. Вперше таку форму запровадив 1836 Ун-т Лондона. Згодом з’явилися перші публікації з цієї проблеми. 1892 Ун-т Чикаґо, 1911 Ун-т Квінсленда започаткували застосування кореспондент. навч. для широких верств населення, які бажали отримати вищу освіту і не мали можливості це зробити за очною формою. Наприкінці 1920-х рр. у СРСР, зокрема й в Україні, виник різновид кореспондент. навч., відомий під назвою «заочне навч.». З часом його почали використовувати не лише у вищих, а й у заг.-осв. школах. Активно розвивалося кореспондент. навч. після 2-ї світ. війни, у роки відбудови країн Європи. Напр., у Франції розповсюдження кореспондент. навч. спричинене передусім необхідністю забезпечити освіту насел., яке проживало у віддалених гірських р-нах, а також фінанс. труднощами, з якими стикалося насел. периферій. р-нів при намаганні отримати очну освіту у великих містах, де зазвичай розташовувалися ун-ти. У 1980-х рр. у країнах Заходу замість терміна «кореспондент. навч.» почали застосовувати синонімічні йому, виникнення яких зумовлене різними підходами до цієї проблеми вчених, прагненням підкреслити у певному контексті ту чи ін. технол. особливість навч. на відстані. В Україні, Росії і деяких ін. країнах переважно вживають терміни «дистанц. навч.» і «Д. о.», часто – як синоніми. Від серед. 1990-х рр. у Великій Британії, Франції і США Д. о. почала набувати широких масштабів. В Україні її активно впроваджують від поч. 21 ст., переважно в системі вищої освіти.

Вивчення проблем Д. о. в Україні пов’язане з діяльністю таких вчених, як В. Биков, В. Гриценко, М. Згуровський, В. Кремень, В. Луговий, В. Кухаренко, В. Олійник та ін.

Літ.: Кремень В. Г. Дистанційна освіта – перспективний шлях розв’язання сучасних проблем розвитку професійної освіти // Вісн. Академії дистанц. освіти. 2003. № 1; Биков В. Ю. Дистанційна освіта: актуальність, особливості і принципи побудови, шляхи розвитку та сфери застосування // Інформ. забезпечення навч.-вихов. процесу: інновац. засоби і технології. К., 2005; Кухаренко В. М., Сиротинко В. Г., Молодих Г. С., Твердохлєбова Н. Є. Дистанційний навчальний процес: Навч. посіб. К., 2005; Підвищення кваліфікації керівників освіти за дистанційною формою навчання: Навч. посіб. К., 2006; Биков В. Ю. Основні принципи відкритої освіти // Пед. і психол. науки в Україні: Зб. наук. пр. до 15-річчя АПНУ: У 5 т. Т. 2. Дидактика, методика, інформ. технології. К., 2007.

В. Ю. Биков, В. І. Луговий, В. В. Олійник

Стаття оновлена: 2007