Дитячий фольклор

Визначення і загальна характеристика

ДИТЯ́ЧИЙ ФОЛЬКЛО́Р — різножанрова сукупність творів, повʼязаних із жи­т­тям і побутом дітей різного віку. У наук. обіг термін у 1920-х рр. увів рос. фольклорист Г. Вино­градов. Більшість дослідників (О. Капіца, В. Анікін, М. Мельников, Г. Барташевич, А. Мартинова) зараховують до Д. ф. також твори, виконувані дітям ран­нього й молодшого віку дорослими (колискові пісні, забавлянки), які Г. Вино­градов роз­глядав осібно і на­звав «поезією плека­н­ня». Щодо меж поня­т­тя «Д. ф.» серед фольклористів немає одно­стайності. Традиц. Д. ф. мав виразно ужитк. спрямува­н­ня: сприяв турботі про фіз. і духовне здоровʼя, роз­витку кмітливості, соціалізації старших дітей. Деякі жанри пред­ставлені водночас у дит. й дорослому репертуарах. Окремі жанри після втрати ними значе­н­ня в житті дорослих носіїв стали набутком репертуару дітей; деякі твори з фольклору дорослих діти при­стосували до своїх виконав. можливостей. Найнасиченішим поезією був побут дітей віком 7–12 р., хоча традиції дит. гурту та його репертуар вони починали засвоювати значно раніше. У 19 ст. спо­стерігачі дит. побуту від­значали, що серед селян. дітей вже з 6-ти р. майже немає таких, які б не спів­али або хоча б не намагалися при­єд­нуватися до співу інших. Традиц. репертуар засвоювали від старших дітей, а також від дорослих членів родини. Мало не всі роз­ваги су­проводжували пісеньками чи примовками. До стихій, живих істот, рослин зверталися у поет. формі закличок. Виникне­н­ня таких творів повʼязане з архаїч. уявле­н­нями про довкі­л­ля і характерне для багатьох народів, у яких на ран­ніх ступенях роз­витку такі твори мали магічну функцію. Роз­виток су­спільства, зміна уявлень, зникне­н­ня давніх обрядів зумовили їхній пере­хід до дит. середовища. Обʼєкти закличок, які були у репертуарі пере­важно селян. дітей ще у 20 ст., — сонце, дощ, хмари, грім, вода, птахи (журавель, бусол, шуліка, ластівка, зозуля), комахи (сонечко, мурашка, бабка), рослини. Засвоє­н­ня та викона­н­ня закличок дітьми під­тримувалося їхньою наїв. вірою у реальність такого спілкува­н­ня та у можливість отримати бажане — викликати сонце, припинити дощ, ро­зігнати хмари, по­збутися ластови­н­ня, зна­йти гриб тощо. Найпоширенішими були заклички до дощу. Із втратою архаїч. уявлень зміст деяких закличок затемнився, змістилися функціонал. акценти. У закличках, які створювали у дит. середовищі, зʼявилися мотиви з образом самої дитини. Деякі зверта­н­ня з по­грозами, залякува­н­нями бусла, чайки та ін. від­даляють твори від «класич.» заклички і уподібнюють їх до дражнінь. Нар. календарні свята й обряди не минали без участі дітей, а в деяких ритуалах їхня участь була обовʼязковою. У дітей був окремий репертуар календарно-обрядових творів, серед яких найширше пред­ставлено дит. колядки та щедрівки. На Різдво хлопчики (а подекуди й дівчатка) ходили по хатах «віршувати», спів­ати короткі колядки, по­здоровляючи зі святом пере­важно родичів. У перед­день Нового року («на Маланки») починали щедрувати, а в перший день Нового року («на Василя») від самого ранку «посівати» — посипати у хатах збіж­жям, примовляючи віршов. побажа­н­ня господарям, бажаючи добробуту й гарного врожаю у новому році. На посівальників-хлопчиків нетерпляче чекали. Дит. колядки та щедрівки — від­галуже­н­ня календарно-обрядової зимової поезії, зберегли осн. риси, властиві цим жанрам нар. творчості у специфіч. втілен­ні. Їхні особливості повʼязані з середовищем побутува­н­ня. Дит. колядки та щедрівки адресували лише господарям, за­звичай родичам — бабі, дідові, тітці, дядькові. Їхні образи й мотиви вказують на виконавців — вони скаржаться на мороз і благенький одяг, обіцяють від­дячити за подарунок своєю працею. Замість велича­н­ня господарів, зверне­н­ня до них забарвлюється гумором, а то й обертається гудже­н­ням у разі не­вдоволе­н­ня ними. На від­міну від «дорослих» творів цього жанру, де пере­важають величал.-заклинал. мотиви, у дитячих осн. акцент пере­несено на вимогу винагороди. Категоричність вимоги, на думку дослідників, генетично повʼязана з магією слова, а пізніше роз­вивалася поза звʼязком із вірува­н­нями, на ґрунті ставле­н­ня до колядува­н­ня як до роз­ваги. Окрему групу дит. колядок і щедрівок складають твори з біблій. образами, які постають у специфіч. нар.-поет. інтер­претації. Найбільша частка серед весняно-літніх календар. творів у репертуарі дітей від­ведена іграм. Позаігрових поет. творів, повʼязаних із весняно-літніми святами й обрядами, мало. На Бойківщині разом із дорослими діти брали участь у ритуалах, приурочених до свята Юрія або Зеленої неділі, які мали забезпечити продуктивність худоби — діти, жінки й дівчата спів­али «пастуші ладканки», своєрідне велича­н­ня тварини-годувальниці, прикрашали її вінками із зілля й квітів, за що отримували винагороду від господарів. На Русал. тиждень, лякаючи одне одного, діти при­співували насмішкуваті, із жартівливими по­грозами русал. пісеньки, водночас не забуваючи застерегтися від русалок оберегами. Спілкува­н­ня зі світом живої природи спричинило появу пісеньок-звуконаслідувань, побудованих на імітації звуків та інтонацій. Їхні витоки К. Квітка вбачав у архаїч. ономатопеїч. творах без повно­знач. словес. текс­ту. Поет. при­йом звуконаслідува­н­ня у Д. ф. викори­стано широко. Твори, цілком побудовані на звуконаслідуван­ні, були дит. роз­вагою; вони демонструють спо­стережливість багатьох поколінь носіїв фольклору — особливим добором звуків, слів, ритму від­творено інтонації співу соловʼя, жайворонка, «голоси» диких гусей, горобців, жаб, церк. дзвона. Рухливості інтонацій сприяє діалог. будова звуконаслідувань. Словес. зміст таких творів повʼязаний з обʼєктом наслідува­н­ня або є побут. замальовкою. Задля роз­ваги виконували діти чимало пісень та речитативів, які не повʼязували з порою року, календар. обрядами чи ігровими діями. «Пісні про навколишнє життя» (так на­звав їх В. Пропп) пере­йняті знач. мірою з фольклору дорослих, пере­важно жартівливих і танц. пісень. Пісні та при­співки змінювалися від­повід­но до дит. уподобань. Саме ними можна пояснити існува­н­ня в репертуарі дітей творів без чіткого змісту, з не повʼязаними один з одним образами. Дит. пісні та речитативи часто зображають епізоди з життя тварин і птахів, чиї дії та вчинки, працелюбство чи ледарство уподібнюються людським. По­вчальність таких творів приховувалася у змісті й образах, сповнених гумором, іронією, фантастикою. У репертуарі дітей були й пародії на текс­ти самого Д. ф., молитов. Невеликі гумористичні замальовки створювалися з викори­ста­н­ням форми та окремих виразів пароді­йованих творів. Природ. потяг дитини, яка вже орієнтувалася у спів­від­ноше­н­нях предметів та їхньому при­значен­ні, до гри у «пере­вернутий світ» у фольклорі задовольняли небилиці, де від наскрізного поруше­н­ня пропорцій і спів­від­ношень предметів, якостей, дій виникає своєрід. абсурд. світ «навпаки». Пере­ставле­н­ня місцями субʼєкта й обʼєкта дії, зображе­н­ня фізично неможливих дій персонажів, на­да­н­ня предметам протилеж. якостей, по­єд­нуючись в одному творі в різних комбінаціях, створюють коміч. ефект. Особливо виразні ознаки власне дит. творчості помітні у прозивалках (дражнилках, дражні­н­нях) — коротких віршованих творах для висміюва­н­ня. Прозивалки генетично повʼязані з творчістю дорослих, що проявляється у багатьох спіл. рисах. Зрідка висміювали реал. вади чи риси характеру. Частіше недоладні дії чи якості обʼєкта насмішки суцільно вига­дані. Комізм прозивалок будується на абсурдності ситуацій. У змісті, лексиці й мові від­образився рівень етич. уявлень, притаман. дітям певного віку. Прозивалки багаті на «формули висміюва­н­ня» (термін Г. Вино­градова) — стійкі стиліст. кон­струкції, на основі яких створювали нові зразки або варіювали вже ві­домі. Виконували прозивалки пере­важно виклич. скандува­н­ням або речитативом. У репертуарі дітей є група поет. творів, повʼязана з іграми, умови яких ви­значені нар. традицією. Викона­н­ня лічилок — коротких віршиків, які скандують, є найпоширенішим способом ви­значе­н­ня ведучого або роз­поділу ролей у грі, від­так самі лічилки є найпопулярнішим жанром Д. ф. Лічилки ві­домі у традиц. культурі багатьох народів. В основі багатьох з них лежить лічба у формі пере­інакшених чисел, що повʼязано із забороною на лічбу. Саме такі твори мають у різних народів багато спільного. Лінгвіст. аналіз тих елементів лічилок, що тепер спри­ймаються як не­зро­зумілі, до­зволив дослідникам припустити звʼязок їхніх джерел із давніми замовля­н­нями та на­звами чисел. «Без­змістовні» слова, від­сутність сюжету робили лічилки від­критими для різномов. лексики, яка для нових виконавців була не­зро­зумілою, а від­так спотворювалася до невпі­знан­ності. Активне побутува­н­ня жанру сприяло його знач. видо­змінам, збагачен­ню новими елементами. Лічилки вбирали образи з ясним змістом, зʼявилися твори, від­мін­ні від давніших зразків, зміст яких від­ображав близькі дітям явища життя. Часто в якості лічилок використовували твори (їх фрагменти) ін. жанрів Д. ф. і загального. Традиц. фольклор, що роз­вивав, виховував і роз­важав числен­ні поколі­н­ня дітей, від 2-ї третини 20 ст. по­ступово втрачав провід­ну роль у побуті й до­звіл­лі. Чимало творів, а то й жанрів ві­ді­йшли в минуле, зафіксовані лише у публікаціях і дослідже­н­нях. Остан­нє десятилі­т­тя минулого столі­т­тя по­значене організованими актив. спробами прилучити сучас. дітей до фольклор. на­дбань минулого. Водночас прагне­н­ня дитини до творчості продовжує реалізовуватися в творах, сповнених новим змістом, витвореним новими об­ставинами й реаліями дит. побуту 2-ї пол. 20 ст. та життя су­спільства. В остан. чверті 20 ст. дослідники звернулися до ви­вче­н­ня нових форм фольклору дітей — страшних історій, «садист.» віршиків, анекдотів, пародій, творів шкіл. фольклору, явищ, які функціонують пере­важно у міському дит. середовищі.

Літ.: Вино­градов Г. С. Детская сатирическая лирика. Иркутск, 1925; За­глада Н. Побут селянської дитини. Матеріали до моно­графії с. Старосі­л­ля // Мат. до етнології. К., 1929. Т. 1; Вино­градов Г. С. Рус­ский детский фольклор. Иркутск, 1930; Чичеров В. Зимний период рус­ского земледельческого календаря ХVІ–ХІХ вв. // Тр. Ин-та этно­графии им. Н. Н. Миклухо-Маклая. Москва, 1957. Т. 2; Выготский Л. С. Воображение и творчество в детском возрасте. Москва, 1967; Барташэвіч Г. А. Вершаваныя жанры беларускага дзіцячага фальклору. Мінск, 1976; Пропп В. Я. Жанровый со­став рус­ского фольклора. Фольклор и действительность. Москва, 1976; Довженок Г. В. Український дитячий фольклор. Віршовані жанри. К., 1981; Мельников М. Н. Рус­ский детский фольклор. Москва, 1987; Дитячі пісні та речитативи. К., 1991; Лойтер С. М. Рус­ский детский фольклор и детская мифология: Ис­следования и текс­ты. Петрозаводск, 2001; Аліксійчук О. Дитячий фольклор Поді­л­ля: (Антологія нар. творчості). Камʼянець-Подільський, 2005.

Г. В. Довженок

Завантажити статтю