Дичко Леся Василівна
ДИЧКО́ Леся Василівна (Людмила; 24. 10. 1939, Київ) — композитор, педагог, музично-громадська діячка. Народна артистка України (1995). Академік НАМУ (2025). Член НСКУ (1965), Нац. всеукр. муз. спілки (1991). Державна премія України імені Тараса Шевченка (1989). Ордени княгині Ольги 3-го ступеня (1999), князя Ярослава Мудрого 5-го ступ. (2009), «За заслуги» 2-го ступеня (2017). 1-а премія огляду творчості молодих композиторів (Москва, 1962, 1969). Премія ім. А. Веделя (2003). Закін. Київську консерваторію (1964; кл. К. Данькевича, Б. Лятошинського), аспірантуру в Москві (1967; кл. М. Пейка). Викл. Київ. пед. (1965–66) і худож. (1972–74) інститутів, водночас — студії при Нац. засл. капелі бандуристів України ім. Г. Майбороди (від 1965); від 1994 — у Нац. муз. академії України (Київ): від 2002 — доцент кафедри композиції. Член Президії правління (1979), секр. (1994) НСКУ. працює в камер., симф., муз.-театр. жанрах. Найбільших успіхів досягла в хоровому, де започаткувала нове образно-смислове спрямування і новий підхід до муз. виражальності. Стиль Д. визначає звернення до образів нац. історії, нар.-пісен. джерел, культур народів світу. Нар. художня творчість, міфологія, канонічні тексти, яскрава жанровість, лірика, драматизм, підключення позамуз. та геогр. орієнтирів створюють умови для реалізації комплекс. худож. програми композитора. На виражал. систему Д. значно вплинула естетика нової фольклор. хвилі — стильового напряму 2-ї пол. 20 ст. Від кін. 80-х рр. важливе місце в її творчості посіла духовна музика — багаточастинні літургії на канонічні тексти для хору і солістів, твори для голосу й органа.
Додаткові відомості
- Основні твори
- для симф. оркестру — «Казкова сюїта» (1961), «Веснянки» (1969), «Метаморфози» (1972); балети — «Метаморфози» (1963), «Досвітні вогні» (за однойм. поемою Лесі Українки, 1967), «Катерина Білокур, або Натхнення» (за мотивами творчості художниці, 1983); кантати — «Думка» для сопрано, чол. хору і симф. оркестру (на сл. Т. Шевченка, 1964), «Червона калина» для хору, солістів та інструм. ансамблю (на сл. старовин. пісень, 1968), «Пори року» (1973), «Карпатська» (1974; обидві — на нар. сл.), «Сонячне коло» для дит. хору і симф. оркестру (на сл. Д. Чередниченка, 1975), «Весна» (на сл. Є. Авдієнка), «Барвінок» (на сл. С. Жупанина) для дит. хору і симф. оркестру, «Ода музиці» для сопрано, хору, камер. оркестру й органа (на сл. Б. Олійника; усі — 1980), «Довженкові» для чол. хору й органа (на сл. М. Вінграновського, 1984); романси — «Незгасима зірка» (на сл. М. Рильського, 1965), «Земля моя» (на сл. І. Франка), «Казка» (на сл. В. Коломійця; обидва — 1966), «Енгармонійне», «Пастелі» (обидва — на сл. П. Тичини, 1967); симф. — «Привітання життя» для сопрано, баса і камер. оркестру (на сл. Б.-І. Антонича, 1972), «Вітер революції» (на сл. М. Рильського і П. Тичини, 1976), «Ти починаєшся з очей» (на сл. О. Сердюка, 1994); для фортепіано — поліфонічні варіації «Писанка» (1972), п’єси «Замки Лаури» (1994), цикл «Алькасар... Дзвони Арагону» (1995–2000); ораторії — «І нарекоша ім’я Київ» для солістів, хору та симф. оркестру (на сл. текстів літописів, 1982), «Індія — Лакшмі» для солістів, хору та симф. оркестру (на сл. індій. поетів, 1989); для органа — «Веснянки», «Карпатські фрески» (обидва — 1985), «Закарпатські фрески» (1986); літургії — №1 для однорідного хору (1989–90), № 2 (1990), «Урочиста» (1999) для мішаного хору; опери-ораторії — «Золотослов» для солістів і хору (1992), «Різдзвяне дійство (Вертеп)» для солістів, мішаного хору та ударних (1998; обидві — на нар. сл.); хор. поеми — «Голод–33» (на сл. С. Коломійця, 1993), «Лебеді материнства» (на сл. В. Симоненка, 1996); духовні цикли для солістів та органа — «Благослови, душе моя, Господи», «Отче наш» (обидва — 1995), «Тобі співаємо, Тебе благословимо» (1996), «Хваліте Господа з небес» (1997); хор. концерти — «Краю мій рідний» для солістів і хору (на сл. Б. Олійника і С. Жупанина, 1995–98), «Іспанські фрески» для хору та ударних (1996–2000); зб. «Літургії. Хорові твори» (К., 2004).
Рекомендована література
Завантажити статтю
Людина 
