Диякон - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Диякон

ДИЯ́КОН (грец. διαпоνος, буквально – служитель, прислужник) – священнослужитель найнижчого духовного сану в християнській Церкві. Диякон. служіння виникло на початк. етапі існування Церкви, спочатку в єрусалимській; є, ймовірно, прототипом посади ґабай цдака (ґабай – староста братства, цдака – благодійність) у синагозі. У книгах Ново-го Заповіту слово «Д.» іноді вживається метафорично, напр., апостол Павло називає Д. Бо-жим світським начальником, про Христа говорить як про Д. для обрізаних, іменує Д. власне й самого себе. У ранній Церкві кандидатів у Д. вибирали усією громадою, вони отримували благословіння шляхом покладання рук спочатку апостолів, а пізніше – єпископів. Першочергово Д. виконували громад. функції, зокрема «піклувалися про столи», допомагали вдовам, сиротам і біднякам, наглядали за поведінкою віруючих, займалися місіонер. діяльністю, брали участь у здійсненні таїнства хрещення, були посередниками між мирянами та кліром. Після 1-го Вселен. собору (325) їхні права та обов’язки значно урізано і надано в основному виконавчу роль помічників пресвітера чи архієрея у здійсненні богослужіння. Відповідно до 18-го правила Д. заборонено сидіти у присутності священиків. Вищий ступінь Д. відносно ін. кліриків, зокрема церковнослужителів, закладено після Лаодикій. собору (серед. 4 ст.), за яким їм, поряд із єпископом і пресвітером, також надано право торкатися священ. посудин (21-е правило). Відповідно до 23-го правила характер. деталями вбрання Д. стали орар, стихар, пізніше – поручі. У доіконобор. епоху (до 8 ст.) Д. не лише проголошували ектеньї та читали Євангеліє у храмі, але й готували хліб і вино для здійснення таїнства євхаристії, мали право причащати мирян та відносили св. Дари тим, хто з поваж. причин не міг прийти до храму. У православ. Церкві Д. й нині обіймають таке ж ієрарх. положення. Вони поруч із єпископом і пресвітерами під час богослужіння виконують допоміжні функції, не пов’яз. з таїнством, зокрема проголошують ектеньї, читають під час літургії Євангеліє, можуть здійснювати з благословіння єпископа чи пресвітера кадіння. Розрізняють протодияконів (старші Д.), ієродияконів (Д.-монахи) і архідияконів (Д., що перебувають при єпископах і архієреях). У сх. традиції їх висвячують за літургією після закінчення читання євхарист. молитви-анафори. Кандидату у Д. повинно бути не менше 25-ти р. (14-е правило Трул. собору, 691–92), їм заборонено одружуватися після прийняття сану, а також самостійно здійснювати громад. богослужіння та бути представниками християн. громади. У РКЦ сан Д. хоча й існує, проте особливої ролі у богослужінні не виконує (переважно – лише читання Євангелія). У Римі до 11 ст. Д. було завжди не більше 7-ми, у середні віки вони розпоряджалися церк. майном, часто виконували суддів. функції, займалися діловодством. Після 2-го Ватикан. собору (1962–65) сан Д. служить підготовчою сходинкою для кандидатів у пресвітери або ж надається тим, хто присвячує себе спец. чи парафіял. служінням, без права подальшої ординації у пресвітера чи єпископа. У протестант. громадах на Д. покладено обов’язки християн. благодійності та загалом внутр. місії (див. також Дяк).

Літ.: Неселовский А. Чины хиротесий и хиротонии. Каменец-Подольск, 1906; Булгаков. С. Н., прот. Настольная книга священноцерковнослужителя. Москва, 1913. Т. 1–2; P. Bradshaw. Ordination rites of the ancient churches of East and West. New York, 1990.

А. І. Шушківський

Стаття оновлена: 2007