Діалектологія - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Діалектологія

ДІАЛЕКТОЛО́ГІЯ – розділ мовознавства, який вивчає діалектну мову, її варіантність, територіальну диференціацію, історію формування мовно-територіальних утворень й окремих явищ, співвідношення та взаємодію з іншими формами існування мови етносу – літературним стандартом, діалектами соціальними (жарґонами, арґо). Укр. Д. поділяють на синхронну (описову), істор. та соціальну. Метою синхрон. Д. (або діалектографії) є опис говірок на одному хронол. зрізі їх функціонування; окреслення географії окремих одиниць діалект. мови чи їх об’єднань, глибини структур. диференціації говірок; вияв закономірностей об’єднання говірок у мовно-територ. утворення вищого порядку – говори (діалекти), наріччя; з’ясування діалект. основи літ. мови, взаємодії діалект. мови з ін. формами існування мови етносу. Синхронна Д. становить сукупність даних про фонол., фонет., акцентуац. і грамат. структури, а також словник. склад окремих говірок, їх об’єднань, межі поширення окремих явищ і територ. поділ діалект. мови. Осн. джерело інформації синхрон. Д. – відповіді на діалектол. програми, питальники, діалектні тексти, а також ті недіалектні тексти, які мають виразні говіркові риси; формою подання матеріалу є описи структури, мовні атласи, словники, тексти. Мета істор. Д. (власне Д.) – встановлення генезису, істор. змін фонет., акцентуац., грамат., лексич. явищ діалект. мови; походження говорів і наріч як одиниць діалект. поділу; вияв віднос. хронології діалект. явищ, архаїч. та інновац. елементів структури говірок; здійснення діалект. атрибутування писем. пам’яток. Джерелами істор. Д. є описова синхронна Д., писемні пам’ятки, свідчення ономастикону, спорідн. мов та історії матеріал. і духов. культури етносу. Формою подання матеріалу є описи, мовні атласи. Синхронна й істор. Д. взаємопов’язані. Елементи істор. Д. часто наявні у синхрон. описах. В укр. мовознавстві більшого розвитку набула синхронна Д. Укр. Д. вивчає говірки суціл. поширення мови та острівні, які функціонують серед діалект. масивів молдав., румун., угор., словац., польс., білорус., рос., серб., хорват. мов. Соц. Д. вивчає соц.-клас., профес., вікову диференціації мови.

Початки укр. Д. пов’язані з усвідомленням територ. здиференційованості мови; вони становлять спроби окреслити межі поширення поодиноких (переважно фонет.) явищ і відносяться до 2-ї пол. 18 ст. (напр., «Черниговского намѣстничества топографическое описаніе с краткимъ географическимъ и историческимъ описаніемъ Малыя Россіи…» О. Шафонського, 1786; опубл. – К., 1851). У 19 ст. інтерес до Д. зріс у зв’язку із заг. піднесенням етнології; свідчення про діалектні явища ще мали несистем. характер, були часто принагідні, подані без локалізації. Гол. проблеми Д. на той час – встановлення діалект. поділу мови у тісному зв’язку з генезою мови в цілому та окремих діалектів, пояснення генези діалект. явищ. З’ясування діалект. поділу зазнавало еволюції від орієнтов. окреслення наріч і діалектів (М. Максимович, Я. Головацький, О. Потебня) до складання першої діалектол. карти (К. Михальчук, 1871; опубл. у пр. «Нарѣчія, поднарѣчія и говоры Южной Россіи въ связи съ нарѣчіями Галичины» // «Тр. Этногр.-статистич. экспедиции въ Западно-Русскій край. Юго-запад. отдѣлъ. Матеріалы и изслѣдованія / Собрал П. П. Чубинскій», С.-Петербург, 1872); згодом змінилися обсяг і характер матеріалу – від принагід. фіксації до його системат. запису за питальниками, від обстеження невеликих мовних територій до охоплення укр. діалект. мови як цілості. На підставі зістав. фонет. і морфол. даних К. Михальчук виділив три наріччя – поліс., укр., червонорус. (русин. чи русняцьке), окреслив їх зовн. межі і внутр. диференціацію на менші мовно-територ. утворення. Пізніше цю проблему розв’язували залежно від вихідних принципів діалект. класифікації і використовуваного матеріалу (у працях О. Соболевського, членів Моск. діалектол. комісії, В. Ганцова, І. Зілинського, Ф. Жилка). На сучас. етапі розвитку укр. Д. прийнято поділ на три наріччя – північне (поліське), південно-східне і південно-західне. Проблемі діалект. поділу, окресленню меж поширення діалектів та їх розмежуванню присвячено лінгвогеографічні праці, зокрема «Atlas językowy dawnej Łemkowszczyzny» З. Штібера (т. 1–8, Łódź, 1956–64), «Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області УРСР. Лексика» Й. Дзендзелівського (т. 1–3, Уж., 1958–93), «Atlas gwar bojkowskich» (т. 1–7, Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdansk; Łódź; 1980–91), «Лінгвістичний атлас Нижньої Прип’яті» Т. Назарової (К., 1985), «Атлас української мови», (т. 1–3, К., 1984–2001), «A Lexical Atlas of the Hutsul Dialects Ukrainian Language» Я. Ріґера (Warszawa, 1996); а також комплекси карт у монограф. описах діалектів: «Діялектологічний нарис Полтавщини» П. Бузука (К., 1929), «Українські говори Підкарпатської Руси і сумежних областей. Ч. 1. Звучня і морфологія» І. Панькевича (Прага, 1938), «Gwary ukraińskie Tarnopolszczyzny» К. Дейни (Wrocław, 1957). Наприкінці 19 – на поч. 20 ст. розпочалося інтенсивне укладання спец. програм, за якими збирали б діалект. матеріал (найдокладнішою була «Програма для збирання діалектних одмін української мови» К. Михальчука та Є. Тимченка, 1909; її варіант – «Программа для собирания особенностей малорусских говоров» К. Михальчука й А. Кримського, 1910; короткі програми О. Синявського, 1924; 1927; Є. Тимченка, 1925; Діалектол. комісії УАН, 1926; пізніше – «Програма для збирання матеріалів до Діалектологічного атласу української мови» Б. Ларіна та ін., 1948; 1949; «Програма для збирання матеріалів до Лексичного атласу української мови» Й. Дзендзелівського, 1984; 1987; усі програми опубл. у Києві); створ. низку регіонально зорієнтованих темат. питальників для фіксації діалект. матеріалу. Оцінка фонет. і морфол. рівнів структури говірок як найбільш інформативних для вирішення проблем діалект. поділу відображена у структурі більшості питальників. Збирання діалект. матеріалу за питальниками наблизило укр. Д. до аналізу говірки як системи. У дослідж. найповніше подано інформацію про фонетику (переважно без використання експерим. даних), менше – про граматику, синтаксис, просодію, частково – словотвір; лексич. матеріал ще не зведено у заг.-укр. діалект. словник, його зафіксовано у словниках окремих говорів, зокрема у кн. «Словник поліських говорів» П. Лисенка (1974), «Матеріали до Лексичного атласу української мови. Правобережне Полісся» М. Никончука (1979), «Словник бойківських говірок» М. Онишкевича (ч. 1–2, 1984; усі – Київ), «Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини» В. Чабаненка (т. 1–4, З., 1992), «Словник західнополіських говірок» Г. Аркушина (т. 1–2, Луцьк, 2000), «Słownik Huculski» Я. Яніва (Kraków, 2001). Найпоширенішою формою подання діалект. матеріалу є опис, характер якого неоднаковий на різних мовних рівнях і спрямований на з’ясування істор. змін у мові (зокрема у дослідж. «Опыт моделирования системы украинского диалектного языка. Фонологическая система» Л. Калнинь, Москва, 1973; «Сопоставительная модель фонологической системы славянских диалектов» Л. Калнинь та Л. Масленникової, Москва, 1981). Систем. описом охоплено лише фонол. рівень окремих говірок, на морфол. рівні опис зведено до встановлення локал. типів парадигм словозміни та творення окремих словоформ. Результатом дослідж. у галузі опис. Д. стало з’ясування простор. диференціації укр. мови, вияв репертуару функціонально чи генетично співвіднос. одиниць. У галузі істор. Д. вивчення спрямоване на з’ясування історії окремого діалект. явища, говору чи групи говорів, ареалогіч. коментування істор. змін мови, зокрема мовних рис писем. пам’яток. Важливішими серед праць з істор. Д. є дослідж. закарп., гуцул., покут., середньонаддніпрян., середньополіс. діалектів, зокрема відомі пр. «Нарис історії українських закарпатських говорів» І. Панькевича (Прага, 1958), «Очерки по истории закарпатских говоров» Л. Деже (Будапешт, 1967), «Діалект і літературна мова: Східнокарпатський і покутський діалекти, їх відношення до української літературної мови» Б. Кобилянського (К., 1960); студії В. Німчука, Д. Гринчишина, І. Керницького, Л. Коць-Григорчук, О. Горбача; свідчення ін. говорів залучають спорадично для з’ясування явищ, зафіксованих пам’ятками.

Дослідж. з укр. Д. були зосереджені у Філол. секції та Етногр. комісії НТШ, Укр. наук. т-ві у Києві, Діалектол. комісіях 2-го відділу РАН і ВУАН, Ін-ті мовознавства АН УРСР (Київ). Від 1990-х рр. цю роботу здійснюють в Ін-тах укр. мови (Київ) та українознавства (Львів) НАНУ, а також на українознав. каф. ун-тів та ін-тів (зокрема й зарубіжних – Воронежа, Ростова-на-Дону, Кракова, Любліна, Праги, Братислави, Кошіце, Мюнхена, Бухареста), в Ін-ті слов’янознавства РАН.

Літ.: Москаленко А. А. Нарис історії української діалектології. О., 1962; Дзендзелівський Й. О. Конспект лекцій з курсу української діалектології (Вступні розділи). Уж., 1966; Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства: Історія вивчення укр. мови. К., 1991.

П. Ю. Гриценко

Стаття оновлена: 2007