Гуманізм

ГУМАНІ́ЗМ (від лат. humanus — людяний, людський) — явище культури епохи Відродження, що полягало в новому ставлен­ні до феномену людини; культурна і соціально-політична орієнтація на вищу цін­ність людини, особистості. У центрі уваги італ. письмен­ників цієї епохи опинилося поня­т­тя «людськість» (humanitas), вживане ще Цицероном. У давніх римлян humanitas проти­ставлялося barbaritas як римське — варварському; у релігійній сві­домості середньовіч­чя humanitas було в опозиції до божествен­ного (divinitas) як вищого і принципово від­мін­ного від людського. Уявле­н­ня, опрацьовані в епоху патристики, виходили з категорій істини та благодаті: згідно з ними, язичники не знають ні того, ні іншого; юдеям до­ступна істина чи закон, дані Мойсеєм, але нед­осяжний їхній сенс; християнам дано у вірі істину (закон) і благодать. Гуманісти спів­ставляли божествен­ну благодать з людським і людяним не­зважаючи на гріховність людини, оскільки людину вони трактували по-новому як образ Божий. У проголошен­ні ідеологами ренесансного гуманізму людини головною цін­ністю тварного світу бачимо і вивище­н­ня людської особистості, і жит­тєрадісний індивідуалізм, нерідко з нестриманим егоїзмом, але завжди орієнтований на неминучість само­стійних рішень та повної за них від­повід­альності. Ще А. Данте ввів жанр автобіо­графії.

У культурі Від­родже­н­ня місце анонімних творів зайняла творчість авторська. Особливою повагою користувалися вчені і митці — «універсальні люди». Це знаходило вияв навіть у модах епохи — професійний одяг вченого, плащ, схожий на тогу, був поширеним серед світської еліти, монархів. Письмен­ники-гуманісти трактували humanitas як ученість, схильність до шляхетних мистецтв та доброзичливість щодо інших. У Л. Бруні humanitas ро­зуміється як культура і проти­ставиться, з одного боку, від­сутності освіти — варварству (barbaritas), з іншого — від­сутності моральності і благородства, тобто дикості (feritas). М. Фічіно дав платоністичне об­ґрунтува­н­ня небесного походже­н­ня людяності, виходячи з поня­т­тя людини як «родової ідеї»; по­єд­на­н­ня людської та божествен­ної природи при­звело до пере­вороту в філософському та теологічному ро­зумін­ні тварного й божествен­ного. Гуманісти ви­знавали, що людський світ брудний і гріховний, рахувалися з гріховною природою людини, що влаштовувало і римську церковну ідеологію, оскільки католицька Церква-держава була політично заангажована й часто діяла гріховними засобами. Не пориваючи з ідеологією католицизму, гуманісти епохи Від­родже­н­ня радикально змінили уявле­н­ня про способи єд­на­н­ня смертного і тварного індивіда з транс­цендентним, надіндивідуальним світом духовності («небесним світом») та світом Божого буття. Зникла принципова від­діленість тварного людського світу від духовного і Божого. Мистецтво більше не натякало символьними засобами на світ неземних обʼєктів, — воно прагнуло показати в образах людського світу те особливе світло, яке робить тварне буття частиною Божествен­ного цілого. Бог-отець на полотнах майстрів має ви­гляд могутнього старця, а Мадон­на вражає красою. Божествен­на історія світу стає людською історією, роз­криває те, що релігія побожно називала Божим задумом. Філософія Г. роз­винулася в ідеологів Реформації, але їй залишено місце і в офіційній ідеології католицької Церкви. Письмен­ник-гуманіст пізнього Від­родже­н­ня Е. Рот­тердамський був під­триманий у Ватикані й отримав зва­н­ня доктора теології. Роз­виток проте­стантизму по­ставив перед католицькою Церквою про­блему ви­зна­н­ня спів­існува­н­ня світських культурних форм із суто церковними. Всупереч консерваторам, які об­стоювали необхідність поверне­н­ня до середньовічної аскези, контр­реформація після Тридентського собору зберегла основні позиції концепції людини як образу Божого і роз­винула їх у культурі бароко.

Завантажити статтю