Гуманізм - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Гуманізм

ГУМАНІ́ЗМ (від лат. humanus – людяний, людський) – явище культури епохи Відродження, що полягало в новому ставленні до феномену людини; культурна і соціально-політична орієнтація на вищу цінність людини, особистості. У центрі уваги італ. письменників цієї епохи опинилося поняття «людськість» (humanitas), вживане ще Ціцероном. У давніх римлян humanitas протиставлялося barbaritas як римське – варварському; у реліг. свідомості середньовіччя humanitas протиставлялося божественному (divinitas) як вищому і принципово відмінному від людського. Уявлення, опрацьовані в епоху патристики, виходили з категорій істини та благодаті: згідно з ними, язичники не знають ні того, ні іншого; юдеям доступна істина чи закон, дані Мойсеєм, але недосяжний їх сенс; християнам дані у вірі істина (закон) і благодать. Гуманісти співставляли божественну благодать з людським і людяним незважаючи на гріховність людини, оскільки людина по-новому трактувалася ними як образ Божий. У проголошенні ідеологами ренесанс. гуманізму людини гол. цінністю тварного світу бачимо і вивищення люд. особистості, і життєрадісний індивідуалізм, нерідко з нестрим. егоїзмом, але завжди орієнтований на неминучість самост. рішень та повної за них відповідальності. Ще А. Данте ввів жанр автобіографії. У культурі Відродження місце анонім. творів зайняла творчість авторська. Особливою повагою користувалися вчені і митці – «універсал. люди». Це знаходило вияв навіть у модах епохи – професій. одяг вченого, плащ, схожий на тогу, був поширеним серед світської еліти, монархів. Письменники-гуманісти трактували humanitas як ученість, схильність до шляхет. мист-в та доброзичливість щодо інших. У Л. Бруні humanitas розуміється як культура і протиставиться, з одного боку, відсутності освіти – варварству (barbaritas), з іншого – відсутності моральності і благородства, тобто дикості (feritas). М. Фічіно дав платоніст. обґрунтування небес. походження людяності, виходячи з поняття людини як «родової ідеї»; поєднання люд. та божествен. природи призвело до перевороту в філос. та теол. розумінні тварного й божественного. Гуманісти визнавали, що люд. світ брудний і гріховний, рахувалися з гріхов. природою людини, що влаштовувало і рим. церк. ідеологію, оскільки катол. Церква-держава була політично заангажована й часто діяла гріхов. засобами. Не пориваючи з ідеологією католицизму, гуманісти епохи Відродження радикально змінили уявлення про способи єднання смертного і тварного індивіда з трансцендент., надіндивідуал. світом духовності («небесним світом») та світом Божого буття. Зникла принципова відділеність тварного люд. світу від духовного і Божого. Мист-во більше не натякало символ. засобами на світ неземних об’єктів, – воно прагнуло показати в образах люд. світу те особливе світло, яке робить тварне буття частиною Божествен. цілого. Бог-отець на полотнах майстрів має вигляд могутнього старця, а Мадонна вражає красою. Божественна історія світу стає люд. історією, розкриває те, що релігія побожно називала Божим задумом. Філософія Г. розвинулася в ідеологів Реформації, але їй залишено місце і в офіц. ідеології катол. Церкви. Письменник-гуманіст пізнього Відродження Е. Роттердамський був підтриманий у Ватикані і отримав звання д-ра теології. Розвиток протестантизму поставив перед катол. Церквою проблему визнання співіснування світських культур. форм із суто церковними. Усупереч консерваторам, які обстоювали необхідність повернення до середньовіч. аскези, контрреформація після Тридент. собору зберегла осн. позиції концепції людини як образу Божого і розвинула їх у культурі бароко.

М. В. Попович

Стаття оновлена: 2006