Гуманітарні науки - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Гуманітарні науки

ГУМАНІТА́РНІ НАУ́КИ – галузі досліджень, предметом яких є людина як суспільна (культурна, моральна, духовна) істота та все нею створене. Штучні життєві середовища – це не тільки знаряддя праці, житла, речі побут. вжитку, мист. витвори, а й уявлення, вірування, ідеї пізнавал. змісту, звичаї та способи життя, сусп. і політ. установи. Натомість терміном «науки про людину» позначають як природничі, так і гуманітарні дослідж., що стосуються людини та її діяльності. Поділ наук на природничі і гуманітарні є предметним (що пізнаємо), а не методологічним (як пізнаємо).

Термін «Г. н.» має особл. смисл. відтінок, джерела якого закорінені в європ. освіт. традиції, яка на перше місце ставила вивчення лат. і давньогрец. мов, літ-ри та мист-ва. Початки цієї традиції сягають античності, але вирішал. роль в її утвердженні відіграли європ. ун-ти, засн. на поч. 13 ст., у яких базову освіту складало оволодіння трійкою наук (лат. trivium) – граматикою, риторикою та діалектикою (уміння вести аргументов. дискусію); від трійки відрізняли четвірку (лат. quadrivium) – геометрія, арифметика, астрономія і музика (ці науки більшою мірою теоретичні, пов’язані з використанням математики). Такий поділ наук містить можливість протиставити природничі та Г. н. не тільки за предметною, а й за методол. ознаками. На методол. відмінностях між природничими і Г. н. на межі 19 ст. – 20 ст. почали наголошувати у неокантіанстві й герменевтиці, вказуючи на провідну роль у Г. н. методу індивідуалізації (на противагу узагальненням), а також інтерпретації та цінностей. В укр. мові, як і в деяких ін. європ. мовах, паралельно використовують два терміни – «Г. н.» та «соц. (сусп.) науки». Попри відмінність у смисл. відтінках, їх часто вживають як синоніми або поєднують – «соціогуманітарні науки». У зх. інтелектуал. традиції назви для Г. н. змінювали залежно від того, що вважали найважливішою ознакою людини і люд. світу – культуру, духовність, мораль. Звідси різні назви для Г. н. – «морал. науки» (Дж.-С. Мілль), «науки про культуру» (нім. Kulturwissenschaften), «науки про духовність» (нім. Geisteswissenschaften). В англ. мові розрізняють «social sciences» (соц. науки) і «the humanities» (гуманістика, гуманітаристика) у давнішому значенні – вивчення лат. і давньогрец. мов, відповід. текстів; у новітньому – дослідж. з літературознавства, мистецтвознавства, культурології, релігієзнавства, філософії.

Натуралістично зорієнтована методологія Г. н. За предметними особливостями можна виокремити три групи наук: 1) природничі (фізика, астрономія, геологія, фіз. географія, хімія, біологія, ботаніка); 2) природн.-гуманітарні (психологія, етологія, медицина, екологія, економгеографія); 3) гуманітарні: класичні – літературознавство й мистецтвознавство, граматика, історія; новочасні і новітні – економіка та політекономія, правознавство, соціологія, соц. психологія, антропологія (соц. і культурна), етнологія (включаючи етнографію та фольклористику) і націологія (об’єднувал. назва для дослідж., які позначають переважно висловом «теорії нації»), правознавство, політологія, релігієзнавство. Філософію варто віднести до гуманістики. Класич. спосіб класифікації ґрунтується на принципі «від простого до складного»: фізика – хімія – біологія – психологія – Г. н. У класифікації наук, де до уваги взято методол. відмінності між науками, їх розрізняють відповідно до співвідношення у них описового (емпірич.) і теор. складників. Класичне розуміння теоретичності зорієнтоване на природн. науки: базувалося на пов’язаності понять і тверджень, засн. на певній логіці. Зразком логічно пов’язаних, систематизов. понять та тверджень є евклідова геометрія: антична математика стала джерелом логіки Аристотеля (логіки класів), зорієнтована на природн. науки. У Новий час європ. історії виникла суперечка між раціоналістами (картезіанцями, дедуктивістами) й емпіриками (індуктивістами). Визнання важливості досвідного підтвердження будь-яких розумових гіпотез призвело до розуміння того, що ступінь теоретичності певної науки залежить від можливості одержання емпірично підтверджуваних узагальнень – у вигляді заг. понять (видів, родів, типів) і універсал. тверджень (наук. законів). Досвідне й теоретичне – взаємопов’язані складники пізнання. Емпірич. складник, хоча б у прихов. вигляді, наявний у будь-якій науці: він є мінімальним у чисто формальних (математика чи логіка) і максимальним в описових (мінералогія, геологія, ботаніка, зоологія, географія, демографія, етнографія, лексикографія) науках. В останніх елементи теорії представлені у групуванні фактів та здійсненні класифікацій. У зх. філософії заг. проблеми методології Г. н. представлені розділом під назвою «філософія сусп. наук»: термін «філософія» вказує, що його проблематика виходить за межі пошуку методологій у класич. розумінні методу (т. зв. методологізм). Адже слово «метод» у випадку гуманітаріїв набуває особл. смисл. відтінку – символізує їхню відповідальність за вибір шляху з минулого в майбутнє націями, цивілізаціями і людством загалом. Ця відповідальність полягає у спробах розпізнати й відвернути загрози, які стосуються не лише фіз. виживання люд. роду (напр., екол. криза), а й передбачення тенденцій, що призводять до зниження якості люд. життя. Серед найважливіших заг. проблем методології Г. н. варто виділити такі: а) як можна здійснювати узагальнення у Г. н. на противагу індивідуалізаціям; б) що вважати базовим у дослідж. – окреме, часткове (особа, група) чи ціле (сусп-во, культура); в) якою є роль інтерпретації у Г. н. та як співвідносяться об’єктивне і суб’єктивне в інтерпретаціях; г) яку роль відіграють цінності в методології Г. н. Вражаючий успіх природн. наук у Новий час (особливо в точності передбачень, створенні технологій) спонукав Г. н. наслідувати методологію природн. наук. Припускали методол. єдність усіх наук, але основою для такої єдності була методологія, зорієнтована на особливості природн. наук. Таке розуміння методології Г. н. позначають терміном «натуралізм»: теор. обґрунтування натуралістично зорієнтов. методол. єдності всіх наук представлене передусім позитивізмом та неопозитивізмом. Цей позитивіст. чи модер. ідеал науки можна представити у вигляді певних ознак чи показників науковості: 1) об’єктивність (істинність); 2) здійснення узагальнень та пов’язування заг. понять і тверджень у системи (теоретичність); 3) переведення якіс. характеристик у кількісні (математизація); 4) пояснення, засн. на принципі причинності; 5) передбачення; 6) практ. застосовність наук. знань (технологічність). Він включав також схильність до різних форм редукціонізму: пояснення вищих (складніших) рівнів буття шляхом їх зведення (лат. reductio) до простіших (зокрема до певних засадничих елементів). У Г. н. це виявлялося у прагненні пояснювати сусп. явища чи істор. зміни як зумовлені дією об’єктив. (емпірично спостережуваних) чинників (біол., геогр., економічних). Такий підхід вважали науковим, на противагу суб’єктивно-ідеалістич. та романтич. акцентах на свідомому виборі, на ролі осіб та еліт. Найрадикальніша версія натуралізму представлена механіст. детермінізмом матеріалістів 18 ст. У абсолют. різновидах редукціонізму вислів «бути основою» означає, що певне явище вважають тільки інобуттям (епіфеноменом) основи: воно є тільки проявом основи (напр., «хімічне» – тільки слово, з допомогою якого позначаємо певний прояв фіз. процесів). Звідси випливає, що всі терміни хімії можна переписати у термінах фізики (як терміни біології – у термінах фізики та хімії, а психології – відповідно у біології, Г. н. – у психології).

Абсолют. редукціонізм переважно також означав заперечення методол. автономності науки, яка досліджувала вищий рівень буття. Опозиціонерами до такого абсолют. редукціонізму виступали передусім біологи. Ще у 18 ст. механістич. розумінню живих організмів протиставлено концепцію віталізму (Л. Дюма), яка в оновлених варіантах знайшла продовження у 19 та 20 ст. (Г. Дріш, А. Берґсон). Якщо у механістич. детермінізмі ціле розуміли як суму частин та зв’язків між ними, то у віталізмі припускали наявність в організмах певної нової якості (життєвої сили), унаслідок чого цілісність організму не можна розуміти як звичайну суму частин та зв’язків між ними (див. Голізм). Постало питання, яка з наук має бути засадничою в поясненні сусп. явищ (за аналогією з фізикою у природн. науках). Заперечення механістич. детермінізму підштовхувало до того, щоб за основу Г. н. брати не фізику, а біологію або психологію. Найбільш виправданим здавався погляд, що засадничою для Г. н. має бути психологія, адже люди відрізняються від ін. живих істот духовністю. Але до кін. 19 ст. психологія залишалася інтроспективною (суб’єктивною) та описовою. Ідея засадничої сусп. науки, яка б була об’єктивною (емпірично обґрунтованою), зреалізована О. Контом під назвою «соціологія». Дотримуючись принципу методол. єдності наук, він розташував усі науки по лінії від простішого (і абстрактного) до складнішого (і конкретного): математика – астрономія – фізика – хімія – фізіологія (біологія) – соц. фізика (соціологія). Замінивши «соц. фізику» терміном «соціологія», поділив її на соц. статику та соц. динаміку. Соц. статика – дослідж. орг-ції сусп-ва, його сталих структур: сім’ї, власності, держави, релігії, мови. Соц. динаміка вивчає функціювання цих структур – той зміст, яким вони наповнюються у процесі істор. змін. О. Конт вважав, що осн. сусп. структури є універсальними (властивими для всіх сусп-в) та незмінними (змінюється лише їхня функція). Дж.-С. Мілль також дотримувався ідеї про методол. єдність усіх наук: з його погляду, принцип причинності, поєднання індуктив. і дедуктив. методів дозволяє забезпечити таку єдність. При цьому Дж.-С. Мілль виходив з того, що основою поведінки людей є душевні події. А тому, з його погляду, сусп. науки повинні базуватися на психології, яка дозволяє відкрити закони поведінки людей (науку про поведінку людей він назвав «етологією»). Він використовував термін «сусп. наука» в однині, проте визнавав, що існує низка сусп. наук, серед яких розрізняв часткові і загальні. Часткові ґрунтуються на провід. ролі певного мотиву поведінки. Напр., політекономія як наука стає можливою, якщо люди керуються потягом до збагачення, але не в усіх сусп-вах такий мотив є провідним. Ринк. економіка можлива тільки при наявності у сусп-ві цінніс. орієнтацій на збільшення багатства. Це врахування ролі мотивів (які відрізняються у людей, що належать до різних сусп-в, цивілізацій та епох) загрожувало підважити універсалізм тих узагальнень, що їх здатна робити соціологія. Дж.-С. Мілль також припускав можливість «теор. історії» – індуктив. виведення істор. законів на основі спостереження за послідовністю певних змін, що дозволяє передбачати майбутні істор. зміни. Загалом це відповідає осн. ідеї еволюціонізму, представленого в біології концепцією Ч. Дарвіна, еволюц. соціологією Г. Спенсера, еволюц. антропологією (Л.-Г. Морґан, Е.-Б. Тайлор). Остання ґрунтується на визнанні певних стадій зрілості, крізь які повинні пройти всі сусп-ва. З еволюц. антропологією споріднена марксист. соц. філософія, яка базується на припущенні, що всі сусп-ва проходять крізь однакові стадії розвитку (сусп.-екон. формації). Марксист. філософія історії містить також явні ознаки екон. редукціонізму та есхатології (комунізм як завершення історії клас. боротьби).

Перегляд натуралістичної методології Г. н. На межі 19–20 ст. в опозицію до натураліст. розуміння методол. єдності всіх наук виступили гуманітарії, які наполягали на принциповій методол. відмінності Г. н. від природничих. Неокантіанці баден. школи В. Віндельбанд та Г. Ріккерт протиставили дві групи наук за ознакою узагальнення–індивідуалізація: природн. науки спрямовані на відкриття узагальнень (вони «номологічні»), Г. н. – на індивідуалізацію («ідіографічні»). Ін. підхід для доведення методол. відмінності між двома групами наук розвинутий у руслі герменевтики (В. Дильтей, М. Гайдеґґер, Г.-Ґ. Ґадамер). Згідно з герменевт. традицією, різниця між двома групами наук ґрунтується на тому, що гуманітарії мають справу з об’єктами, в яких уже втілено духовність певного діяча (особистого чи колективного): тобто, ці об’єкти вже містять певне значення, яке гуманітарій може «відкрити» шляхом розуміння та інтерпретації. З герменевт. погляду Г. н. – «науки про дух», а індивідуалізація – тільки наслідок цього. Якщо позиція методол. єдності всіх наук закорінена у філософії (світогляді) просвітництва, то герменевт. наголос на внутр. досвіді та духовності – у філософії романтизму чи, вужче, у менталіст. традиції Й.-Ґ. Гердера. Якщо дивитися на зміни в розумінні методології соціогуманітар. наук від кін. 19 ст. та у 20 ст. під кутом зору відходу від орієнтації на природн. науки, їх можна розглядати як перегляд (іноді дуже радикальний) вище названих показників науковості. У процесі цього перегляду гуманітарії були змушені вибирати певну позицію між полюсами, які можна подати у вигляді протиставлень: узагальнення–індивідуалізація, причинне пояснення–інтерпретація, партикуляризм–голізм (мікрорівень– макрорівень), фактичне–ціннісне. Крім того, предметом дискусії стало питання, наскільки можливе передбачення в Г. н., а також осмислення ролі новіт. технологій та практ. діяльності людини загалом. Але було б хибно розуміти «зсуви» у названих бінар. опозиціях зліва направо як лінійні однобічні процеси. Не йдеться про цілковите відкидання узагальнень на користь індивідуалізації, причинного пояснення – на користь інтерпретації, партикуляризму – на користь голізму. Скажімо, причинне пояснення залишається застосовним і важливим у Г. н., доки його використання є виправданим. Головне – усвідомлювати різницю між причинами і мотивами: мотиви – особливі причини, оскільки з ними пов’язаний той чи ін. ступ. усвідомленого вибору дій, способів поведінки: маємо справу не з детермінацією, а самодетермінацією. Зміщення у названих бінар. опозиціях може бути корисним лише для з’ясування певних тенденцій в окремих науках під кутом зору відходу від модер., позитивіст. ідеалу науки. Зміщення у бік індивідуалізації, голізму та посилення ролі методу інтерпретації (у герменевт. значенні терміна) спостерігаємо майже в усіх Г. н. Обмеженість можливості узагальнень у просторі (діахроніч. аспект) та у вигляді універсал. історії (синхроніч. аспект) випливає з наголошення у соціології Дж.-С. Мілля на ролі мотивів. Критика універсаліст. підходів (засн. переважно на європоцентризмі) схиляла гуманітаріїв до вибору таких заг. підходів, які б уможливлювали індивідуалізацію. Відхід від універсалізму до індивідуалізації представлений підкресленням унікальності культур різних етносів, націй, цивілізацій, а також неповтор. особливостей їхньої історії.

У соціології М. Вебера обрано помірков. варіант узагальнення: введення поняття «ідеал. типів» означало, що узагальнення чинні тільки стосовно споріднених сусп-в. Соціологія Т. Парсонса ґрунтується на врахуванні домінуючих у певному сусп-ві чи цивілізації систем цінностей. Ту ж тенденцію маємо в антропології (прикладом може бути культуроцентрична антропологія Ф. Боаса та його школи). Обмежену можливість здійснювати узагальнення, які б стосувалися усіх сусп-в, націй, цивілізацій поєднували з критикою поняття «універсал. історії». Адже культурна відмінність між сусп-вами, націями та цивілізаціями – наслідок відмінностей в їхній історії. Цю тенденцію представлено в антропології 20 ст.: критика еволюц. антропології з боку «дифузіоністів», які відкидали прогресивізм, наголошуючи на ролі «впливів» (проникнення елементів однієї культури в іншу), на наявності в сучасному елементів минулого, хай навіть у видозміненому вигляді (циклічність), а це уможливлює різні форми сусп. деградації (комунізм, фашизм тощо). Оскільки віра в універсал. істор. закономірності залишалася впливовою навіть у 1-й пол. 20 ст. (напр., у марксизмі), К. Поппер у пр. «The Poverty of Historicism» (London, 1945, vol. 1–2; укр. перекл. – «Злиденність історицизму», К., 1994) звернувся до аналізу поняття «істор. закономірності», протиставивши його поняттю «істор. тенденції». Істор. тенденція тільки нагадує дію істор. закономірності, але насправді вона триває внаслідок інертності сусп-в, яким бракує усвідомлення свободи вибору чи волі, щоб здійснювати істор. вибір. Більшість видат. істориків 20 ст. уже не пояснювали хід історії дією універсал. істор. закономірностей, а зосереджували увагу на «біографіях» певних сусп. цілостей (напр., кн. А.-Дж. Тойнбі «A Study of History» – «Дослідження історії», Оксфорд, 1934–61, т. 1–12). При цьому самі «цілості» розуміли як динам. утворення, які включають елементи внутр. різнорідності та суперечливі тенденції. Спроби поєднати деякі заг. підходи з урахуванням принципових відмінностей різних типів систем наявні у заг. теорії систем, основи якої у 40–50-х рр. заклав віден. біолог Л. фон Берталанфі. Розвиток теорії систем у застосуванні до людини і люд. сусп-ва призвів до розуміння того, що соц. системам властива самореференція, самодетермінація і самоструктурування (Н. Луман, Г.-Р. Матурана): цю ознаку стали позначати терміном «аутопоезис». Теорію систем використовували у теоріях орг-ції, упр. та вироблення рішень, політ. теоріях. Зміщення в бік голізму представлене у психології критикою поелемент. (асоціаніст.) психології прихильниками ґештальтпсихології, а також критикою «глибинної» психології (психоаналізу) з боку прихильників «вершинної» психології (В.-Е. Франкл). У мовознавстві та літературознавстві альтернативу до поелемент. підходу запропонував структуралізм. Наголошення на ролі герменевт. підходів (інтерпретації) маємо у соціології (від М. Вебера до П. Бурдьє), в істор. герменевтиці Р.-Дж. Коллінґвуда, а також у літературознавстві, мистецтвознавстві та культурології. Сучасна ситуація у філософії та методології Г. н. стала наслідком критики неопозитивіст. філософії науки, представленої в радикал. версії філософами Віден. гуртка. Критику цієї філософії науки ще у 30-х рр. розпочав К. Поппер. Хоча він був прихильником позиції методол. єдності всіх наук, але вважав, що таку єдність можна успішно обґрунтувати тільки шляхом перегляду концепції логіч. позитивізму, що спирається на принцип емпірич. верифікації. Значно радикальнішу критику традиц. епістемол. підходів запропонував П. Вінч у кн. «The Idea of Social Science and its Relation to Philosophy» («Ідея соціальної науки і її відношення до філософії», Лондон, 1958), наголосивши на герменевт. значенні терміна «розуміння» у застосуванні до Г. н. та на різниці між поняттями причин і мотивів. Але найбільшу роль у підважуванні панів. уявлення про наук. діяльність відіграло дослідж. «The Structure of Scientific Revolutions» («Структура наукових революцій», Чикаґо, 1962) Т.-С. Куна. Нову філософію науки стали позначати як постпозитивізм, постемпіризм, постмодернізм. Це змінило підхід до традиц. проблеми співвідношення методів природничих та Г. н.

Методологічний плюралізм. Заг. тенденція змін у філософії та методології Г. н. у 20 ст. полягає у тому, що в остан. третині 20 ст. науковці вважали виправданою практику методол. плюралізму замість намагання відкрити якусь одну об’єднувал. парадигму Г. н. Це відповідало аналогіч. змінам у методології природн. наук (концепція конкуренції теорій К. Поппера, методол. «анархізм» П.-К. Феєрабенда та ін.). У 19 – 1-й пол. 20 ст. робили спроби подолати наявні ознаки розходжень та суперечок на основі деякої засадничої парадигми, на яку б спиралися соціогуманітарні науки. У 20 ст. певні методології набули статусу парадигм у межах кількох наук чи навіть для всіх соціогуманітар. наук, зокрема структурно-функціонал. підхід, бігевіоризм, семіотика, феноменологія, герменевтика, фройдизм (і фройдо-марксизм), автопоетич. систем. підхід, структуралізм. Певний метод виникав у межах однієї науки, потім поширювався на інші: бігевіоризм – у психології (Дж. Вотсон, Б.-Ф. Скіннер), далі у помірков. формі використовували в семіотиці (Ч.-В. Моррис), у мовознавстві (Б.-Л. Ворф, Е. Сепір), політ. науці. Структуралізм з’явився спочатку в лінгвістиці (Ф. де Соссюр), поширився на літературознавство (Праз. школа), на антропологію (К. Леві-Строс). Те ж саме можна сказати про систем. підхід. Існували також територ. відмінності у використанні окремих теорій у певні періоди. В остан. третині 20 ст. у природн. та сусп. науках почали визнавати виправданість конкуренції, доповнюваності та поєднання різних методологій. Учасник обговорення стану методології в політ. науці на 16-му світ. конгресі 1994 Міжнар. асоц. політ. науковців (IPSA – International Political Science Association) Ґ. Альмонд висловив думку, що існує плюралізм у методах та підходах, але він є радше еклектичним і синергетичним, ніж ізоляціоністським. Тобто йдеться не про мех. співіснування різних теорій та методологій, а про їх взаємодоповнюваність. У підручнику «А New Handbook of Political Science» («Новий підручник політичної науки», Оксфорд, 1996) К. фон Бейме пропонує емпірич. політ. теорії розташувати у чотирьох площинах, утворених прямокут. перетином осей. Лівий полюс горизонт. осі позначає зростання систем. підходу, правий – підходу під кутом зору діяча (особи, держави, нації). Вертикал. вісь позначає розташування теорій за виміром макрорівень (рух угору) – мікрорівень (рух униз). Кожну з сучас. теорій чи методологій розміщено в одній із чотирьох площин відповідно до названих вимірів. Ситуація методол. плюралізму, зафіксована в політ. науці, знач. мірою стосується усіх Г. н. Але цей методол. плюралізм поєднано з протилеж. тенденцією: замість ізольованого співіснування окремих теорій чи претензій однієї з теорій виступати об’єднувал. парадигмою в остан. третині 20 ст. у наук. діяльності набувало все більшої ваги прагнення науковців до зіставлень своїх концепцій з концепціями ін. науковців. У філософії ця тенденція представлена як долання відгородженості зх. філос. традиції від ін. філос. традицій (китай., індій.) та появу компаратив. філософії. Загалом цю тенденцію можна позначити як прагнення до «єдності розуму в різноманітності його голосів» (за формулюванням Ю. Габермаса).

Поширення представниц. демократії, прав людини, ринк. економіки та універсалізація соц. стандартів суттєво збільшили спільність норматив. передумов. В обговоренні проблем сусп. наук – економіки, права, політології – спільність цих передумов збільшила можливості порозуміння та використання спіл. систем. підходів. Цю універсалізацію цінностей гуманітарії не мислять як наслідок дії об’єктив. істор. закономірності, бо поцінування прав людини (демократія) чи ринк. економіки залежить від вибору людей. Більше того, спільнотам, які прагнуть зберігати традиц. способи життя, має бути забезпечено таке право, хоча його здійснення є нелегким у світі, в якому зростає взаємопов’язаність і мобільність – інтеграція, міграція людей та ідей. Ця універсалізація цінностей (глобалізація) не обов’язково має вести до знищення культур. різноманітності світу та ін. негатив. наслідків глобалізації. Традиц. проблеми узагальнення–індивідуалізації, універсалізму–релятивізму одержують нову перспективу розв’язання: мається на увазі не лише об’єднання зусиль для подолання глобал. проблем (напр., екологічних), а й визнання засадничих цінностей як універсальних шляхом міжкультур. та міжцивілізац. полілогів. У мист-ві спостерігаємо протилежні процеси. У 20 ст. у зх. культур. традиції домінування певних напрямів і стилів стає все більш короткочасним, нормативні теорії в літ-рі, живописі, музиці (засн. на певних естет. канонах) втрачають свою силу. Літературознавство та мистецтвознавство виявляють найвиразніші ознаки гуманістики: поєднуються мінімальні теор. передумови (їх джерелом є переважно семіотика та герменевтика) з інтерпретаціями, де провідну роль відіграє особиста інтуїтивна чутливість інтерпретатора до смислів, що їх містить певний твір. До використаних вимірів К. фон Бейме щодо політ. теорій слід додати виміри під кутом зору ролі інтерпретації (у герменевт. значенні терміна) та ролі цінностей. Настанова герменевтики, що своє світорозуміння й ціннісні орієнтації дослідник має «брати в дужки», прагнучи зрозуміти чужі життєві світи, спрямована на досягнення об’єктивності інтерпретацій. Але ситуація ускладнюється у випадку твор. інтерпретації, яку можна поділити на два види (що часто поєднуються): а) виокремлення та розвиток окремих ідей твору, хай навіть самим автором сформульованих неясно, у вигляді натяків; б) запропонувати цілісне «бачення» певного твору, творчості, дії чи діяльності особи, світорозуміння певної епохи. Творчу інтерпретацію писем. текстів можна пояснити як вилучення тексту з його прив’язаності до певної істор. ситуації (деконтекстуалізація) і вписування його в сучасну істор. ситуацію (реконтекстуалізація). З’ясування цього знаходимо в герменевтиці П. Рікьора: з його погляду словес. текст (а поняття тексту у даному разі можна поширити на ін. види мист-ва) містить в собі аспекти, які дозволяють розуміти текст як «послання у вічність». Важливо розрізняти два відмінні завдання, які ставить перед собою інтерпретатор, – пояснення тексту у його влас. контексті і здійснення твор. інтерпретації. Творчі інтерпретації містять ознаки перспектив. інтерпретації, оскільки виявляють цінність минулих культур. здобутків для сучасного та майбутнього. Роль цінностей у Г. н. принципово відрізняється від їх ролі у природн. науках. Природознавець може відчувати відповідальність за сусп. наслідки свого відкриття. Але ситуація гуманітарія інша: він має розрізняти, у яких аспектах його дослідж. є ціннісно нейтральним, а коли він створює ціннісно навантажені ідеї, поняття, теорії. Гуманітарії змушені брати на себе відповідальність у виправданні цінніс. орієнтацій під кутом зору обґрунтування кращих цінніс. орієнтацій та відповід. життєвих перспектив осіб, націй, цивілізацій і людства загалом. Тому вони прагнуть розвивати свідоме ставлення до вибору цінніс. орієнтацій на противагу інерції бездум. слідування стереотипам, джерелом яких часто буває злоякісна ідеологія (фашизм, комунізм, імперіалізм). Звідси націленість гуманітар. знання на обґрунтування та захист як тих засадничих цінностей, що мають перспективу стати вселюдськими (універсальними), так і тих, що є важливими для збереження самобут. культур, культур. різноманітності людства.

Г. н. у сучасній Україні. Розглядаючи новітню історію соціогуманітар. наук в Україні, мусимо зважати на фундам. важливість сусп.-політ. передумов для інтелектуал. діяльності. Більшов. агресія проти УНР і включення більшої частини України до складу комуніст. імперії з її терорист. диктатор. режимом обернулися трагедією для укр. інтелектуалів, особливо літераторів, митців та науковців-гуманітаріїв за період 1920–41. Тільки почасти ці втрати були компенсовані відносно більшим рівнем свободи слова у Зх. Україні 20-х–30-х рр. та дослідженнями українців у діаспорі. Не дивлячись на ці вкрай несприятливі сусп.-політ. передумови, позитивні здобутки Г. н. у Рад. Україні є вагомими. Але ці досягнення мало стосувалися проблем філософії та методології соціогуманітар. наук, оскільки цей напрям дослідж. (включаючи антропологію, етнологію, націологію, філософію історії, релігії, літ-ри і мист-ва) перебував під прискіпливим ідеол. контролем. До рідкіс. винятків належать структуралізм Тартус. школи, генеративні теорії в мовознавстві (включаючи матем. лінгвістику), розробки у соціології. Йдеться про напрями, які розглядали як ціннісно (ідеологічно) нейтральні. Поза тим можна знаходити лише окремі тенденції, переважно приховані або не розвинуті до рівня особливих теорій чи концепцій. Для їх реалізації в Україні з’явилися можливості у 1990-і рр. (долання наслідків ізоляції передусім від зх. інтелектуал. здобутків 20 ст. у цій галузі, включаючи також краще зі створеного українцями в діаспорі). Філос. фондом 2001 засн. серію видань під назвою «Сучасна гуманітарна б-ка» (здійснюють у межах видавн. програми «Сковорода» за підтримки посольства Франції в Україні). У початк. періоді, беручи до уваги потреби вищої освіти, важливим пріоритетом має бути створення антологій, які б концентровано подавали студентам статті та фрагменти творів із заг. і спец. проблем філософії та методології Г. н. Прикладом може бути «Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.» (Л., 2002) за ред. М. Зубрицької. Існує потреба в таких добре структуров. антологіях з семіотики, герменевтики, культур. антропології, перекладах окремих зх. авторів, присвяч. філос.-методол. проблемам Г. н. Видано окремі дослідж. укр. гуманітаріїв з філософії та методології окремих Г. н., які можна вважати початком виходу на належ. якіс. рівень обговорення проблем.

Літ.: W. Dilthey. Der Aufbau der geschichtlichen Welt in den Geisteswissenschaften. Suhrkam Verlag, 1970; Rationality and Relativism. Oxford, 1982; J. Bleicher. Contemporary Hermeneutics. Hermeneutics as Method, Philosophy and Critique. London; New York, 1987; Гадамер Х.-Г. Истина и метод / Пер. с нем. Москва, 1988; J. Hick. An Interpretation of Religion. Hampshire; London, 1989; J. Bohman. New Philosophy of Social Science. Cambridge, 1991; D. Little. Varieties of Social Explanation. Westview, 1991; Ґеллнер Е.-А. Розум і культура / Пер. з англ. К., 1992; Бурдье П. Социология политики / Пер. с франц. Москва, 1993; M. Hollis. The Philosophy of Social Science. Cambridge, 1994; Рикер П. Конфликт интерпретаций / Пер. с франц. Москва, 1995; Коллінґвуд Р.-Дж. Ідея історії / Пер. з англ. К., 1996; Зашкільняк Л. О. Вступ до методології історії. Л., 1996; Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX–XX ст. К., 1996; 2000; W. Adams. The Philosophical Roots of Anthropology. CSLI Publications, 1998; Dialogue and Universalism. Warszawa, 1998. Vol. 8, № 5–6; Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія: Підруч. К., 1999; Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. К., 1999; Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості / Пер. з нім. Л., 2000; Йонас Г. Принцип відповідальності / Пер. з нім. К., 2001; Баландьє Ж. Політична антропологія / Пер. з франц. К., 2002; Слотердайк П. Критика цинічного розуму / Пер. з нім. К., 2002; Павличко С. Теорія літератури. К., 2002; Кузнецов В. І. Філософія права: Історія та сучасність. К., 2003; Блюменберг Г. Світ як книга / Пер. з нім. К., 2005; Проблеми теорії ментальності. К., 2006.

В. С. Лісовий

Стаття оновлена: 2006