Гуцули

ГУЦУ́ЛИ — назва гірських українців, які народилися у селах і містечках Гуцульщини. Роз­мовляють гуцул. діалектом української мови, у якому простежуються прадавні мовні форми, споріднені з мовою пд. словʼян (хорватів, сербів, болгарів), а також привнесеними словами волоської (румун.) мови. 1997 у Львові опубл. короткий словник «Гуцульські говірки», львів. науковці працюють над кількатом. словником гуцул. діалекту. Уперше назву «Гуцул» як імʼя зафіксовано у грамоті молд. воєводи Штефана слугам своїм Михайлові та його братові Гуцулу на володі­н­ня половиною села Керненці (11 березня 1494, м. Сучава, нині Румунія). В Україні вперше слово «Гуцул» як прі­звище згадується 1745 в інвентар. книгах с. Спас (нині Коломий. р-ну Івано-Фр. обл.); а як заг. назва слово «гуцул» зафіксовано 1754 в Язловец. актах, де йдеться про жінку-гуцулку, яка під­палювала будинки й фільварки польс. панів. Слово «гуцул», як і етногр. група гірських українців, над­звичайно давнє і корі­н­ням сягає праукр. часів. Існує чимало версій, гіпотез і припущень щодо походже­н­ня назви «гуцул», серед яких на найбільшу увагу заслуговують дві. Перша — від чол. імені Гуц(ул) у племен білих хорватів, які в дотатар. часи (до 11 ст.) заселяли тер. сучас. Гуцульщини і мали ві­домий рід із коренем «гуц». Друга — від великого роду білих хорватів — гуців, який змішався з племенами уличів, які у 10 ст. під тиском печенігів і половців від­ступили на Прикарпа­т­тя і в Карпати. Цікаво, що колись слово «гуцул» у самих горян вважалося принизливим, і вони казали, що гуцулів слід шукати десь далі, вище в горах. Самі ж себе називали «ирщеними» — охрещеними. Можливо, теперішні гуцули не є нащадками тих давніх гуцулів з білих хорватів, а лише успадкували їхню самона­зву. Можливо, їх так нарекли румуни (волохи), які могли памʼятати давніх во­йовничих сусідів — гуців, додавши при цьому притаман­не їм закінче­н­ня «ул». Із румунської «гуц» — «роз­бійник», тому українці-горяни природно обурювалися, коли їх називали гуцулами. Хоча така версія також небезпід­ставна. Заплутали цю про­блему пере­важно чужоземні історики, письмен­ники, крає­знавці, які, не ви­вчивши достемен­но Гуцульщини, не знаючи гуцул. діалекту укр., румун. й хорват. мов, робили різні висновки і помилкові припуще­н­ня. Мав рацію І. Франко, коли писав: «Досить вже написано про гуцулів, хоч велика частина авторів замість дати нам докладний опис життя, мови, звичаїв і вірувань гуцульських, воліли запускатися в темні лабіринти домислів про їх походже­н­ня, будуючи поверхові замітки». Досі не описано цей укр. субетнос: антропологію, археол. й істор. памʼятки, культурну спадщину, традиції, мікротопоніміку кожного села; не зі­брано прі­звища, прі­звиська й прозиванки, говірки сіл і містечок; науковці слабо вдаються до порівнял. аналізів, боячись вийти за укр. межі цієї про­блеми. Знач. по­ступ у дослідж. Гуцульщини зроблено остан. роками. Зокрема це стосується походже­н­ня самої назви «гуцул». Ві­домо, що 1890 в Галиц. Гуцульщині проживало 60 тис. Г. Крає­знавці й історики називали різну кількість гуцул. сіл і містечок, однак майже ніколи не подавали кількості населе­н­ня Гуцульщини. На Гуцульщині у 2000 проживало понад 420 тис. осіб. Г. уславили себе нац. героями: опришки і нар. провід­ники (І. Пискливий, М. Бойчук, Д. Марусяк, М. Штолюк, О. Довбуш, В. Баюрак, Л. Кобилиця, Ю. Соломійчук та ін.), січові стрільці (Гуцул. сотня УСС, Гуцул. курінь УГА), пов­станці (тактич. від­тинок «Гуцульщина» УПА, Гуцул. курінь УПА). На Гуцульщині народилися письмен­ники Ю. Федькович, М. Павлик, П. Шекерик-Доників, О. Манчук, Д. Хоровʼюк, Марко Черемшина, М. Матіїв-Мельник, Д. Павличко, В. Герасимʼюк, М. Влад, Р. Іваничук, М. Матіос, Т. Мельничук, В. Портяк, І. Малкович; музиканти й спів­аки — нар. арт. України В. Попадюк, М. Стефʼюк, В. Ватаманюк, Н. Яремчук, О. Гавриш, засл. працівники культури України — І. Арсенич, Д. Біланюк та Р. Кумлик, фольклорист М. Тимофіїв; кіноактор В. Симчич, засл. арт. України О. Затварська і М. Савчук, науковці, спортс­мени, працівники галузей нар. господарства. Гол. осідок — у смт Верховина Івано-Фр. обл. Тут від 1990 виходила газета, а згодом ж. «Гуцульщина», від 1996 — «Гуцульський калєндар». 1993 на Івано-Франківщині від­бувся 1-й світ. кон­грес Г. Від 1991 Г. щороку збираються на Гуцул. фестивалі. Проведено 20 наук.-практ. між­нар. і регіон. конференцій. Наукові дослідже­н­ня Г. здійснюють: філія НДІ україно­знавства Міністерства освіти і науки України (смт Верховина Івано-Фр. обл.), Гуцул. освітян. рада, Косів. ін­ститут приклад. і декор. мистецтва. Всеукр. обʼ­єд­нане товариство «Гуцульщина» має осередки у Львові, Києві, Івано-Франківську, Тернополі, Коломиї, Вижниці, Путилі, Косові, На­двірні, Рахові, Яремчі. Велику роботу задля збереже­н­ня гуцул. самобутності та пошире­н­ня слави про Г. проводять вихідці з Гуцульщини на еміграції. Створ. товариства: 1953 — ім. О. Довбуша (м. Буф­фало, США), 1964 — «Черемош» у Філядельфії (США), 1965 — Гуцул. осередок у Чикаґо, Св. Юрія Пере­можця у Торонто, «Прут» у Гамільтоні (Канада), «Верховина» у Нью-Йорку, «Гуцульщина» у м. Волтгем Еббі (Велика Британія). 1975 у США проведено Всегуцул. зʼїзд і створ. Укр. світ. обʼ­єдн. гуцулів (1975–93). Згодом утвор. Обʼ­єдн. гуцулів Зх. діаспори (1993–2001). Від­булося 12 Всегуцул. зʼ­їздів. Г.-емі­гранти у Торонто видали 64 числа часопису «Гуцульщина» (1985– 2001); Г.-емі­гранти видавали у м. Волтгем Еббі часопис «Трембіта» (1969–73); від 1967 у Чикаґо виходить ж. «Гуцулія». Г. з діаспори на чолі з М. Домашевським подарували читачам перші три томи «Історії Гуцульщини»; перші дві книжки «Гуцульські бібліотеки», платівку «Гуцульщина в пісні й музиці» (Філадельфія, 1963), фотоальбом «Гуцульщина» (Філадельфія, 1998). У Румунії культурно-просвітн. життя серед українців-Г. організовують Сучав. і Марамуреш. повітові від­діл. Союзу українців Румунії, громад. організація «Гуцули» (голова — Д. Коренюк), які проводять свята й фестивалі, від­значають памʼятні події, опираються румунізації по­братимів.

Завантажити статтю