Говірка - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Говірка

ГОВІ́РКА – мовно-територіальне утворення, що слугує засобом спілкування мешканцям одного чи кількох сусідніх, зазвичай сільських, населених пунктів. Г. називають «мікромовою», оскільки вона характеризується наявністю власних мовних (фонет., акцентуац., грамат., лексич., семантич.) рівнів і виконує фактично ті ж функції у сусп-ві, що й літ. мова. Генетично споріднені Г., що мають спільні риси на всіх мов. рівнях, об’єднують у групи Г., говори, або діалекти. Залежно від місця побутування Г. у межах ареалу поширення діалекту, до якого вона входить, розрізняють центр. (ядерні), периферійні (окраїнні) та перехідні Г. Останні займають проміжне положення на стикові двох діалект. систем і суміщають характерні особливості кількох Г., що належать до різних діалектів. Окрім того, виділяють острівні Г. – ті, що функціонують в іномов. оточенні або у межах ін. діалект. системи цієї ж мови; їх носіями є переселенці. В ареалогії Г. (найменша одиниця діалект. членування мови) разом з діалектом (говором) та наріччям творять ієрархію діалект. одиниць мови. Сукупність усіх Г. тієї чи ін. мови складає діалектну мову. На відміну від діалекту чи наріччя, Г. – реально існуюча комунікативна одиниця, яка разом з літ. мовленням є основою мовленнєвої діяльності більшості людей. Використання власної Г. у певних життєвих ситуаціях – характерна особливість нинішньої мов. картини багатьох країн світу, де двомовність розуміють як паралельне функціонування Г. та літ. мови. Г. – об’єкт дослідження описової діалектології, прикладом одного з найповніших описів Г. є кн. «Говірка села Машеве Чорнобильського району» (К., 2003, ч. 1–3).

Літ.: Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології української мови. К., 1966; Бевзенко С. П. Українська діалектологія. К., 1980; Атлас української мови: У 3 т. К., 1984–2001; Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори. К., 1990.

М. Г. Железняк

Стаття оновлена: 2006