Д - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Д

Д – шоста літера української абетки. Є в усіх алфавітах, створених на основі слов’ян. кирилич. графіки. Назва літери [де] вживається як іменник серед. роду. Буває велике і мале. За формою накреслення – це видозмінена кирилична літера «Д» («добро»), що походить від греко-візант. «Δ» («дельта»). У староукр. графіці мала варіанти написання, зумовлені типом письма та належністю писаря до писем. школи. Велика кількість графіч. варіантів «Д», що зафіксована в пам’ятках укр. мови, допомагає визначити час і місце їх написання. У 16 ст. з’явилася друкована форма літери. У сучас. укр. мові літерою «Д» позначають шумний зімкнений передньоязиковий приголосний звук, твердий або м’який. Перед глухими в серед. і в кінці слова не втрачає дзвінкості. Має корелята за дзвінкістю/глухістю – звук [т]. Входить до складу диграфів дж та дз. У старослов’ян. кирилич. абетці мала числове значення «чотири». Використовується у класифікац. поділові зі значенням «шостий»: розділ «д», група «Д», пункт «д». При цифр. нумерації вживається як додатк. диференц. ознака, коли низка предметів має однаковий номер: будинок 7д тощо.

М. Г. Железняк

Стаття оновлена: 2007