Деонтологія - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Деонтологія

ДЕОНТОЛО́ГІЯ (від грец. δέον (δέοντος) – потрібне, необхідне і …логія) – вчення про обов’язкове. Уперше термін «Д.» використав англ. філософ І. Бентам як синонім до слова «етика» у 2-том. пр. «Deontology or The Science of morality» («Деонтологія, або наука про мораль», 1834). З часом він набув більш вузького та спец. значення. На відміну від етики добра у сучас. філософії Д. зазвичай трактують як етику обов’язку. Підґрунтям такого розмежування є різні способи декларування морал. позиції – у вигляді імперативів, що виражають обов’язковість чи заборону, та як оцінювання, що означає схвалення чи засудження. Д. заперечує необхідність враховувати мотиви, цілі та наслідки того чи ін. вчинку для кваліфікації його як морал. взагалі, оскільки морал. специфіка вчинку визначається не тим, заради чого він здійснюється, а спонукал. імпульсом, почуттям обов’язку. Цим Д. протиставляється гедонізму та утилітаризму. Виділяють Д. мед. і юридичну.

Деонтологія медична (Д. м.) – сукупність етичних норм виконання лікарями професійних обов’язків. Етичні норми поведінки лікаря, стосунків лікар – пацієнт, лікар – родичі пацієнта, лікар. таємниці зародилися з виникненням медицини, їх регламентували індій. «Веди», твори Гіппократа, Салерн. кодекс здоров’я, «Канон лікарської науки» Авіценни тощо. Звичаєво-морал. засади Д. м. поступово набрали сили юрид. законів, цьому сприяло її включення у контекст біоетики. Розвиток останньої зумовив прийняття низки міжнар. декларацій (1964, 1967, 1975, 1983, 1987, 1989, 1994), заяв (1989, 1994) та конвенцій (1997), які регламентують права пацієнта й обов’язки лікаря. У більшості країн світу існують нац. етичні кодекси лікарів (в Україні – на етапі обговорення проекту), що визначають відносини лікаря і пацієнта та його рідних (опікунів), лікарів (колегіальність), утверджують автономність пацієнта. В етич. кодексі укр. лікаря передбачено заміну традиц. постулату «Не зашкодь» висловом «Чини добро». МОЗ України затвердило текст Присяги укр. лікаря. 49 ст. Конституції України регламентує права громадянина на охорону здоров’я, що також визначають етичні норми діяльності мед. працівників.

Літ.: Лихтенштейн Е. И. Помнить о больном: Пособ. по мед. деонтологии. К., 1974; 1978; Пиріг Л. А. Медицина сьогодні: здобутки і втрати // Київ. 1983. № 6; Назар П. С., Віленський Ю. Г. Основи медичної етики: Підруч. К., 2002; Запорожан В. М., Аряєв М. Л. Біоетика. К., 2005.

Л. А. Пиріг

Деонтологія юридична (Д. ю.) – узагальнена система знань про внутрішній імператив службового обов’язку правознавця, кодекс його професійної поведінки. У вузькому розумінні Д. ю. – наука про застосування заг. норм моралі у специфіч. умовах діяльності правознавців-професіоналів; у широкому – наука, що вивчає (поряд із морал.) фахові, психол., політ., етичні й естетичні вимоги, які регламентують ставлення фахівця до об’єкта праці (клієнта) та своїх колег і забезпечують режим найоптимал. поведінки у стані їхньої взаємозалежності. Особливість Д. ю. полягає у тому, що вона характеризує юриспруденцію крізь призму юрид. фаху та діяльності правознавця, який повинен вирішувати (інколи у лічені хвилини) складні проблеми стосовно життя і гідності людей. Прийняття правових рішень потребує від правознавця знач. напруження морал. сил, мобілізації досвіду та знань, глибокого розуміння міри відповідальності перед клієнтом і колективом, у якому він працює, перед сусп-вом загалом, тому він повинен володіти основами психології, політики, етики, естетики, інформатики. Предмет Д. ю. – система правових, політ., психол., етич., естетич., інформ. та ін. норм-вимог, що загалом визначають соц.-правовий режим профес. спілкування правознавця з колегами і клієнтами, а також осн. види юрид. професій та характер юрид. практики у її співвідношенні з наукою та освітою. Розрізняють заг. (містить осн. аспекти характеристики повсякден. поведінки правознавця при виконанні ним служб. функцій), нормативну (обґрунтовує практичні морал. рекомендації та соц. нормативні приписи), спец. (висвітлює специфіч. деонтол. особливості конкрет. фахівця-правника, зокрема адвоката, прокурора, слідчого, нотаріуса) Д. ю. Деонтол. кодекси, етичні положення та правила діють у Франції, Німеччині, Великій Британії, РФ та ін. В Україні «Раритети. Правила адвокатської етики» затв. Вища кваліфікац. комісія адвокатури при КМ 1999, «Етичний кодекс працівника внутрішніх справ» – Колегія МВС 2000, «Основні положення професійної етики юристів України» – 5-й з’їзд Союзу юристів 2001, «Кодекс професійної етики суддів» – 5-й з’їзд суддів 2002, «Кодекс професійної етики нотаріусів України» – конф. Укр. нотаріал. палати 2007. Також ухвалені міжнар.-правові документи, пов’язані з деонтол. кодексом низки юрид. професій, серед яких – «Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського співтовариства» (прийнятий 1988).

В основу Д. ю. покладено низку принципів – незапереч. вимог, що виконують функцію соц. орієнтирів поведінки правознавця у різноманіт. ситуаціях, зокрема пріоритету людини, її прав, гуманності, законності, істинності, плюралізму, профес.-правової активності. Принцип гуманності – поважне ставлення до конкрет. людини з урахуванням її прав, індивід. особливостей, закон. інтересів; уміння оцінити ситуацію з погляду клієнта. Принцип законності вимагає від правознавця при формуванні влас. норм поведінки керуватися засадами чинного законодавства. Поєднаний із справедливістю і сумлінністю, він виключає корисливість, хабарництво. Принцип істинності передбачає встановлення у кожній юрид. справі цілковитої достовірності. Правознавець повинен бути чесним, продумано і зважено здійснювати службово-профес. дії, добирати юрид. факти (при цьому недопустимі недомовки та двозначність). Принцип плюралізму полягає у толерантності до ідеол. уподобань клієнта, його ідейно-політ. (або реліг.) переконань, парт. приналежності, соц. стану. Принцип профес.-правової активності передбачає цілеспрямовану діяльність правознавця у реалізації своєї компетенції в межах правових норм, уміння виявити ініціативу, самостійність, брати відповідальність на себе, здатність швидко і безпомилково прийняти обґрунтов. рішення тощо. У класифікації юрид. наук Д. н. відносять до теор.-істор., оскільки в основі її поглибленого вивчення – правова культура правознавця, його профес.-правова поведінка, гармонійно пов’язана з політ., психол., етич., естетич. та інформ. культурою. Вона містить відомості, необхідні для всебіч. пізнання закономірностей юрид. діяльності слідчого, судді, прокурора, нотаріуса, адвоката та ін.; створює теор. основи для приклад. юрид. наук і навч. дисциплін – судової психології, етики, юрид. конфліктології тощо; завдяки самостійності предмета дослідж. збагачує теор. основи юриспруденції; розвиває нові підходи в юрид. науці та практиці. Мета Д. ю. як навч. дисципліни – дати майбут. правознавцю сучасні уявлення про обрану професію та осн. установки на вивчення юрид. наук.

Літ.: Юридическая деонтология. Х., 1988; Шмоткін О. В. Юридична деонтологія. К., 1995; Сливка С. Юридична деонтологія. Л., 1997; Скакун О. Ф., Овчаренко И. Н. Юридическая деонтология. Х., 1999; Скакун О. Ф. Юридическая деонтология. Х., 2006.

О. Ф. Скакун

Стаття оновлена: 2007