Депортація - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Депортація

ДЕПОРТА́ЦІЯ (франц. deportation, від лат. deportatio – вигнання, заслання) – примусове виселення з місця постійного проживання особи, групи осіб або народу. Як засіб кримінал. чи адм. покарання відомий з часів Київ. Русі: вигнання поза межі громади або краю за «Руською правдою» було складовою частиною покарання за тяжкі злочини (у Великому князівстві Литовському застосовувався його різновид – «виволання»). У період Гетьманщини за вказівкою цар. уряду депортовано багатьох укр. політ. діячів, зокрема гетьманів Д. Многогрішного, П. Дорошенка, І. Самойловича. Перші масові Д. з України за нац. ознакою мали місце на поч. 18 ст., коли за наказом рос. царя Петра І тисячі українців були насильно вивезені на роботи у Росію (буд-во С.-Петербурга, Ладоз. каналу та ін.). У ході рос.-турец. воєн 18–19 ст. Д. зазнали ногай. татари. 1778–79 під гаслом порятунку православ. єдиновірців від мусульман. гніту відбулося насильниц. переселення християн. насел. Крим. ханства до Пн. Приазов’я. Д. насел. з укр. земель відбувалася і в роки 1-ї світ. війни. З метою «нейтралізації нім. нац. елементу» військ. відомство Рос. імперії впродовж 1915–16 депортувало до Поволжя, Приуралля, Кавказу та Сибіру 150 тис. нім. колоністів, що проживали у Волин. губ. (майже 500 волин. колоній припинили своє існування). У смузі дії Пд.-Зх. фронту підлягали виселенню чехи, поляки, євреї, яких Ставка Верхов. головнокомандувача вважала потенцій. ворогами Рос. імперії. В ході бойових дій та у період окупації Сх. Галичини рос. війська здійснювали масові Д. укр. насел. (упродовж 1914–15 з тер. регіону в глиб Росії виселено 13 тис. осіб, серед них і митрополита УГКЦ А. Шептицького та ректора Львів. духов. семінарії Й. Боцяна). Масові Д. укр. насел. з тер. Галичини та Буковини у часи військ. конфлікту практикував і уряд Австро-Угорщини.

Особл. масштабів Д. в Україні набули у роки становлення та функціонування комуніст. тоталітар. режиму і гітлерів. окупації. З утвердженням рад. влади відповідно до рішення біль-шов. уряду виселенню підлягали представники держ. установ та орг-цій царської Росії, урядів УНР і гетьмана П. Скоропадського, чл. різних політ. партій (меншовики, есери, анархісти та ін.). Упродовж 1930–52 набула поширення практика виселення знач. мас людей і навіть цілих народів. Репресивні заходи підкріплювалися відповід. законодав. актами та наказами, на базі яких силові структури УРСР тільки 1936–52 депортували на спецпоселення за межі респ. понад 552 тис. громадян. Під час колективізації с. госп-ва 1930–31 на основі рішень вищих органів влади та держ. упр. СРСР на заслання до Уралу, Сх. і Зх. Сибіру, Далекого Сходу, Якутії примусово відправлено з УРСР 63 817 сімей замож. селян. На підставі Постанови ЦК КП(б)У від 20 грудня 1934 «Про переселення з прикордонних районів німецького та польського населення» до Сибіру в січні 1935 депортовано 9470 госп-в (бл. 40-а тис. осіб). Згодом, відповідно до постанови РНК СРСР від 28 квітня 1936, з прикордон. р-нів УРСР виселені особи польс. і нім. національностей, яких зарахували до категорії «неблагонадій. елементів» (усього 23 519 осіб). Після приєднання до СРСР зх.-укр. земель згідно з постановами РНК від 5 грудня 1939 та 2 березня 1940 адм. переселенню підлягали службовці колиш. держ. установ, органів суду, поліції, армії, комерсанти, польс. осадники, поміщики, власники з-дів і ф-к та їх родини. Під час 2-ї світ. війни рад. спецоргани виселяли з України осіб нім. національності (1941), а гітлерівці, відступаючи, провели масову Д. насел. України до нацист. Німеччини (1943–44). У 1944 за звинуваченням у зраді й співроб-ві з гітлерів. адміністрацією до Серед. Азії вивезено 191 тис. крим. татар, 16 тис. греків, понад 9,8 тис. вірмен, 12,6 тис. болгар. Д. за нац. ознакою здійснювали у позасуд. порядку за рішенням держ. органів. За своїм статусом більшість депортованих належала до категорії спецпереселенців, частину з них (українці, німці, крим. татари) поселяли у спецтаборах. За домовленостями між СРСР та Польщею (договори від 9 вересня 1944 та 15 лютого 1951 про обмін ділянками держ. тер.) за весь час переселен. акції польс. уряду вдалося насильно виселити до УРСР 482 661 особу (див. також Акція «Вісла»). Наприкінці та по завершенні 2-ї світ. війни протягом 1944–52 із тер. Зх. України вислано на спецпоселення у віддалені р-ни СРСР 203 662 особи, серед них представників родин чл. ОУН і вояків УПА та їх симпатиків – 182 543 особи, «куркулів» і чл. їх родин – 12 135 осіб. У післявоєн. період відповідно до Указів Президії ВР СРСР від 21 лютого та 2 червня 1948 з тер. УРСР (окрім зх. обл.) виселялися терміном на 8 р. особи, звинувачені у зліс. ухиленні від труд. діяльності в с. госп-ві та веденні антигромадян. способу життя. У березні 1951 згідно з рішенням особл. наради при Мін-ві держ. безпеки СРСР із зх. обл. України у віддалені р-ни РРФСР депортовано чл. реліг. громади свідків Єгови разом із сім’ями.

На межі 1980–90-х рр. прийнято низку законодав. актів, спрямованих на відновлення порушених прав депортов. народів: Декларацію ВР СРСР «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів щодо народів, які піддано примусовому переселенню, і забезпечення їх прав» (1989), Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», Закон РРФСР «Про реабілітацію репресованих народів» (обидва – 1991). У жовтні 1992 в Бішкеку представники країн СНД підписали «Угоду про відновлення прав депортованих осіб, національних меншин та народів» (ратифікована ВР України 1993), згідно з якою кожна країна взяла на себе зобов’язання забезпечити депортов. особам, що добровіл. повертаються у місця свого проживання на момент Д., рівні з постійно проживаючими там громадянами політ. й екон. права та умови для облаштування, працевлаштування, освіти, нац., культур. і духов. розвитку. Відповідно до Закону «Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про громадянство України”» (1997) особи, які зазнали Д., та їхні нащадки, котрі повертаються на батьківщину і не мають ін. громадянства, отримують громадянство України. Проблемами повернення, облаштування й відновлення прав депортов. крим. татар, болгар, вірмен, греків, німців опікується Держ. ком-т України у справах національностей та міграції, низка міжнар. орг-цій, зокрема Упр. Верхов. комісара ООН у справах біженців і у справах нац. меншин.

О. Г. Бажан

Депортації українців Д. українців здійснювали переважно як засіб покарання й ізоляції одиниць чи верств насел., визнаних владою неблагонадій., а також для використання депортованих як напівдармової робочої сили, однак часто й з метою досягнення моноетнічності держави, регулювання демогр. показників. У 20 ст. вони часто відбувалися під виглядом примус. переселення, заслання, розкуркулення. Перші дві каральні акції успішно використовував як царський, так і рад. уряд. Особл. масштабів Д. набули під час 1-ї світ. війни, коли депортували не лише інтелігенцію, а масово вивозили в глиб Росії укр. насел. Холмщини, Волині, Зх. Білорусі та Галичини. Примусовому виселенню передовсім підлягали чоловіки віком від 18-ти до 50-ти р., яких використовували на буд-ві військ. укріплень. Загалом упродовж 1914–15 рр. із зх.-укр. тер. в глиб Росії депортовано бл. 13-ти тис. осіб. Українці – піддані Австро-Угорщини – зазнали Д. з боку обох воюючих сторін. Численні Д. українців відбувалася під час Визвольних змагань 1917–21, коли одним із осн. покарань стало заслання у пн. р-ни РФ та до Сибіру.

Терор супроти інтелігенції супроводжувала Д. у віддалені регіони діячів науки і культури, зокрема у сибір. табори та на Соловки були вислані письменники М. Куліш, Остап Вишня, М. Зеров, Г. Епік, Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник, історики М. Слабченко та М. Яворський, географ С. Рудницький, громад.-політ. діяч В. Чехівський. Під час першої хвилі розкуркулення у 1929–30-х рр. депортовано 10 945 (за ін. даними – 75 тис.) сімей замож. селян, 1931 розкуркулено і депортовано ще 28,5 тис. сімей. Поч. 2-ї світ. війни та окупація Зх. України зробили заручниками рад. системи ще сотні тисяч українців. Розглядаючи зх.-укр. землі як майбут. тил у планованій експансії в країни Зх. Європи, органи рад. влади взяли за мету «очистити» цю тер. від неблагонадій., з їх погляду, соц.-політ. елементу. Впродовж вересня 1939 – червня 1941 із цих земель та Зх. Білорусі, де також проживало багато українців, вивезено у віддалені регіони СРСР до 1 млн 250 тис. осіб (бл. 10 % насел.). Адм. Д. здійснювали без суду та слідства, а отже незаконно. Цей процес охопив усі соц. верстви укр. насел. та представників нац. меншостей і був безперервним, однак насамперед масову Д. застосовано до біженців. Згідно з постановою політбюро ЦК ВКП(б) від 10 листопада 1939 і рад.-нім. домовленістю бл. 48-ми тис. осіб, які, рятуючись від репресій, спішно емігрували, силою повернуто до окупов. Німеччиною Польщі. Частину цих людей, серед яких більшість становили саме українці, передано в руки нацист. карал. органів, решту – розселено в 11-ти обл. України й скеровано на роботу переважно на вугіл. шахти Донбасу. У зв’язку із відведенням тер. під військ. полігон, буд-во якого розпочато на Львівщині наприкінці 1939, з Яворів. р-ну виселено у довоєнні і особливо повоєнні роки понад 150 тис. мешканців; ліквідовано 128 сіл та хуторів. Значну частину цих селян переселено у Бессарабію. У рамках операції очищення 800-метр. прикордон. смуги у зх. р-нах УРСР від «неблагонадій. елементу» впродовж червня–липня 1940 у Комі, Марій., Якут. АР, Новосибір., Вологод., Свердлов. та ін. далекосх. обл. РФ вивезено 83 207 осіб, серед яких – біженці, чл. родин військовополонених, запідозрені у співпраці з ОУН, колишні офіцери польс. армії, комерсанти, працівники держ. апарату, суду, прокуратури тощо. На поч. 1941 Д. із зх.-укр. обл. стали ще масовішими. До червня 1941 звідси депортовано і розпорошено між неслов’ян. насел. 528 тис. осіб. Навесні 1941 режим депортував навіть тих, хто був запідозрений у ворожих намірах, мав родичів за кордоном або за доносами. Найбільш упосліджену категорію депортов. становили в’язні укр. тюрем, які тисячами гинули у непристосов. для перевезення людей вагонах без їжі та води (загалом у червні 1941 евакуйовано понад 56 тис. в’язнів). За часів нім. окупації репресивно-депортац. акції стосовно укр. насел. тривали. 1941–44 з тер. України вивезено понад 2,2 млн осіб на роботу до Німеччини, де їх використовували як дешеву робочу силу у с. госп-ві та на воєн. з-дах. Водночас нацисти розглядали можливість повного очищення дистрикту «Галичина», що входив до Ген. губернії, від ненадій. з політ. погляду укр. елементу та його Д. до центр. і сх. регіонів України, однак поразки на фронтах відвернули увагу А. Гітлера від цього задуму. У повоєн. період репресивно-депортац. акції на тер. України рад. влада використовувала як важливий засіб зміцнення окупац. режиму. Наймасовішими репресивно-депортац. акції були у Зх. Україні, насел. якої під час 2-ї світ. війни активно боролося проти тоталітар. системи за створення незалеж. і собор. України. Вже 5 квітня 1944 на підставі розпорядження НКВС СРСР опрацьовано схему арештів і Д. чл. ОУН–УПА, т. зв. бандпосібників, тих, хто перебував на нелегал. становищі або співпрацював з нім. окупац. владою тощо. Влітку того ж року вивезено понад 17 000 осіб в Краснояр. край, Іркут., Новосибір. та Омську обл. РФ (їх спрямовували передусім на буд-во підпр-в гірничодобув. пром-сті). Відповідно до постанови Держ. ком-ту оборони СРСР від 29 жовтня 1944 з України на лісорозробки у Комі АРСР, Архангел., Молотов. (нині Перм.) і Кіров. обл. РФ до січня 1945 депортовано бл. 30-ти тис. спецпоселенців, а до кінця цього ж року, у зв’язку із розширенням військ.-чекіст. операцій, – ще 6127 сімей учасників ОУН–УПА (бл. 20-ти тис. осіб). Загалом, відповідно до звіт. документів рад. парт. і карал. органів, від 1944 до жовтня 1947 із зх. обл. УРСР вивезено 26 682 сім’ї, що становить 76 192 особи. Під час остан. масового вивозу 19–21 жовтня 1947 за непов. підрахунками із Львів., Станіслав. (нині Івано-Фр.), Терноп., Дрогоб., Чернів., Рівнен. і Волин. обл. вивезено бл. 150-ти тис. українців (найбільше жінок, дітей та людей похилого віку). Депортовані набували статусу спецпоселенців без права повернення у місця поперед. проживання. Переселення з теренів, де діяли ОУН і УПА, здійснювали і пізніше, але у менших масштабах. Чимало мешканців зх.-укр. обл. вивезено у Сибір впродовж 1949–50-х рр. під час проведення насильниц. колективізації (загалом у післявоєн. період – від 600 до 800 тис. осіб). Визначення кордону між СРСР і Польщею по т. зв. лінії Керзона не вичерпувало проблему укр.-польс. стосунків та пов’язаних із нею питань держ. безпеки обох сторін. Польща, що намагалася побудувати моноетнічну державу, розглядала закерзон. українців як небажаний елемент та потенц. джерело майбут. держ.-територ. претензій. Водночас рад. кер-во прагнуло ліквідувати скупчення діаспор. українців у безпосеред. близькості до своїх зх. кордонів. Відповідно до угоди від 9 вересня 1944 між укр. та польс. сторонами досягнуто домовленості про добровіл. т. зв. обмін населенням. Акцію виселення, яка швидко набула примус. характеру, розпочато 15 жовтня 1944. До 5 липня 1946 в УРСР евакуйовано 122 622 родини (482 880 осіб). Акція проходила в обстановці жорсткого протистояння відділів УПА, що намагалися захистити інтереси укр. насел., та рад.-польс. військ. формувань і відділів Армії Крайової, які допомагали реалізовувати наміри польс. сторони. За побажанням переселенців 67 % депортованих скеровано у зх. обл. України і тільки 32 % – у сх. У зв’язку зі складними клімат. умовами та небажанням працювати у колгоспах більшість депортованих у сх. обл. лемків, холмщаків та підляшуків до 1 квітня 1947 самовільно повернулися у Зх. Україну. Продовженням укр.-польс. депортац. процесів стала військ.-політ. Акція «Вісла», що мала на меті розпорошити по тер. Польщі рештки закерзон. українців, які уникли вивозу до СРСР, з метою їх повної асиміляції.

О. Й. Стасюк

Депортація громадян німецької національності з території УРСР 1941–42 Після нападу Німеччини на СРСР протягом 17–20 серпня 1941 за звинуваченням у посібництві гітлерів. загарбникам 50 тис. осіб нім. національності депортовано з Криму до Орджонікідзев. краю (нині Ставроп. край, РФ), а звідти – у Середню Азію та Сибір (загалом із Крим. АРСР переселено бл. 65-ти тис. німців). 22 вересня 1941 Держ. ком-т оборони СРСР прийняв постанову «Про переселення німців із Запорізької, Сталінської і Ворошиловградської областей», згідно з якою депортовано до Казахстану 31 320 німців із Запоріз. обл. (із них 30 720 – в Актюбин. обл.) і 2590 – із Ворошиловгр. (нині Луган.) обл. (в Кустанай. обл.). Решта – 11 898 осіб – відправлені на Сх. 21 червня 1942. У першу чергу переселяли чоловіків віком від 16-ти до 60-ти р. Станом на 10 жовтня 1941 із Сталін. (нині Донец.) обл. вислано 28 743 особи (в обл. на той час проживало 36 880, за ін. даними – 35 925 німців). 1941–42, відповідно до постанов Держ. ком-ту оборони СРСР і військ. рад фронтів, переселено 9200 громадян нім. національності з Одес. (5950 осіб) і Дніпроп. (3250 осіб) обл. до Алтай. краю (РФ). На підставі постанов військ. рад фронтів і наказу НКВС УРСР від 20 березня 1942 до Кустанай. обл. депортовано 1500 німців з Харків. обл. 21 червня 1942 відправлено на Сх. 11 898 громадян нім. національності з Донец. і Ворошиловгр. обл. Загалом понад 100 тис. німців з тер. УРСР насильно переселили у Казахстан, Киргизстан, Таджикистан. Багато переселенців загинули в дорозі під час бомбардувань евакуац. потягів нім. авіацією, внаслідок жорстоких методів Д., а також важких побут. умов у місцях їх поселення. Д. німців з тер. України тривали й після завершення 2-ї світ. війни. Так, за розпорядженням НКВС СРСР від 15 січня 1946 були виселені німці із Закарп. України (1969 осіб). 1955 зняті обмеження у правовому стані німців і чл. їх сімей, які знаходилися на спец. поселенні, але без надання права повернення на місця поперед. проживання; 1964 – необґрунтов. звинувачення всього нім. народу; 1972 – ін. обмеження. За даними всеукр. перепису насел. 2001, заг. кількість жителів нім. національності становила 33 302 особи. З них вважають рідною мову своєї національності – 12,2 %, укр. – 22,1 %, рос. – 64,7 %.

Т. С. Першина

Депортація кримських татар Проведена за постановою Держ. ком-ту оборони СРСР «Про кримських татар» від 11 травня 1944, у якій крим. татари були звинувачені у зраді Батьківщині під час 2-ї світ. війни, утисках нетатар. насел. і підготовці насил. відриву Криму від СРСР за допомогою нім. ЗС. Відповідно до першого пункту директив. частини згаданої постанови Наркомати внутр. справ (Л. Берія) і шляхів сполучення (Л. Каганович) були зобов’язані виселити усіх татар з тер. Криму до 1 червня 1944. Для здійснення Д. залучено 23 тис. солдатів та офіцерів НКВС, 9 тис. оперативників НКВС і Нар. комісаріату держ. безпеки, 100 легкових, 250 вантаж. автомобілів, 67 ешелонів. Її хід інспектували два заст. наркома внутр. справ – Б. Кобулов та І. Сєров. Виселення проводилося надзвичайно швидко і з особл. брутальністю. На світанку 18 травня 1944 депортованим оголосили, що вони покарані висилкою за зраду Батьківщині, та надали лічені хвилини на збори. Згідно з постановою, кожна сім’я могла взяти з собою до 500 кг вантажу, а вартість залишеного і конфісков. майна компенсовувалася на місцях поселення в Узбекистані. Фактично ж виселенці їхали майже з порожніми руками, без харчів і достат. одягу. Станом на 8-му год. ранку 18 травня 1944 у 25 ешелонів зігнано 90 тис. крим. татар, причому 48 400 осіб у 17-ти ешелонах вже відправлені до Узбекистану. Наступ. дня кількість зібраних для відправки становила 165 515 осіб, з яких 136 412 осіб уже перебували в дорозі. 20 травня 1944 Д. фактично завершено, за підрахунками НКВС виселено 180 014 крим. татар. До 4 липня 1944 кількість депортованих зросла за рахунок вивезених з віддалених сіл і склала 185 155 осіб. Окрім того, 11 тис. юнаків відправлено на примусову працю: 6 тис. – до буд. батальйонів рад. армії, решта – у розпорядження Моск. вугіл. тресту. Загалом із Криму виселено 194 155 крим. татар, з яких 151 064 направлені до Узбекистану, решта – до Марій. АРСР, Горьков. (нині Нижньогород.), Іванов., Костром., Молотов. (нині Перм.), Свердлов. і Ярослав. обл. РФ. Дослідники оцінюють кількість крим. татар, які померли у дорозі до місць поселення, у 7–7,9 тис. осіб. За зведенням відділу спец. поселень НКВС, лише в Узбекистані від 1 липня 1944 до 1 липня 1945 померло 22 355 крим. татар. Д. кримськотатар. народу є актом геноциду, демогр., екон. і соціогуманітарні наслідки якого повністю не подолані донині.

М. І. Панчук

Депортація німців, болгар, вірмен, греків з Криму Д. німців розпочалася відразу після нападу нацист. Німеччини на СРСР у серпні–вересні 1941 під приводом запобігання можливому шпигунству та диверсіям у зоні, наближеній до фронту. Німців виселяли не тільки з ліквідованої 28 серпня 1941 Автоном. респ. німців Поволжя, а й з ін. регіонів. З Крим. півострова у віддалені р-ни СРСР, передусім до Казахстану, виселено 53 тис. німців (разом із чл. родин від змішаних шлюбів – 61 184 особи). Наприкінці грудня 1941 згідно з постановою Воєн. ради Крим. фронту в Омську обл. (РФ) додатково виселено 2233 німці. Після Д. німців (серпень–вересень 1941) і крим. татар (18–20 травня 1944) Л. Берія 29 травня 1944 подав Й. Сталіну доповідну записку, в якій йшлося про доцільність виселення з Криму болгар, вірмен і греків за звинуваченням у посібництві окупантам. Протягом червня–липня 1944 органи держ. безпеки СРСР депортували з Криму 12 422 болгарина, 15 040 греків, 9621 вірменина, 3652 іноз. підданих (турків, греків, іранців, італійців, румунів, австрійців), а також циган. Греків відправляли на поселення до Узбекистану (4097 осіб), РФ (9253 особи), Казахстану, Таджикистану, Киргизії та Карело-Фінської РСР; болгар – до РФ (10 388 осіб), Казахстану (1868 осіб), Таджикистану, Узбекистану, Киргизії та Карело-Фінської РСР; вірмен – до РФ (7492 особи), Казахстану (575 осіб), Узбекистану (381 особа), Таджикистану та Туркменістану. Переселенців розміщували у спец. поселеннях, споруджених окремо від існуючих насел. пунктів і часто огороджених колючим дротом. Вони не мали права залишати ці поселення і мусили працювати тільки за місцем проживання. Важкі умови побуту, погіршувані незвич. кліматом та інфекц. хворобами, призводили до масових захворювань і смертності депортованих. Лише протягом перших 5-ти р. бл. 1/5 депортованих загинули. За масштабами втрат, Д. з Криму відносять до найтяжчих етніч. чисток 20 ст.

М. І. Панчук

Депортації поляків Д. поляків, які здійснював рад. режим у 1920–40-х рр. з метою ослабити їх спротив більшов. владі та позбутися політично неблагонадій. осіб, були однією з форм етніч., соц. і політ. дискримінації та покарання шляхом примусового виселення на ін. тер. респ. або у віддалені регіони СРСР. Виділяють декілька періодів Д. укр. поляків у рад. часи. У ході 1-ї Д. (1920–23) з тер. України, окупов. більшовиками, вивезено у р-ни Сибіру та виселено до відновленої Польщі тисячі родин польс. підприємців, землевласників, торговців, залізничників, колиш. офіцерів царської армії, активістів непролетар. партій і т. зв. білополяків. За неповними даними тер. УРСР у ці роки покинуло понад 100 тис. осіб польс. національності. Другий період Д. (1927–38) пов’язаний з підготовкою і проведенням насильниц. колективізації с. госп-ва. У 1927–29 з Волині, Київщини та Вінниччини виселені сім’ї власників успадк. земель і майна, поміщиків, осіб, звинувачених у причетності до білопольс. і петлюрів. рухів. Під час кампаній «ліквідації куркулів як класу» й «очищення» прикордон. з Польщею р-нів від «осадників, шпигунів і диверсантів» (1930–34) депортовані десятки тисяч замож. і середняц. родин, а також лісників польс. національності. Насильниц. Д. польс. насел. з України продовжувались і у наступні роки, зокрема 1935 ЦК КП(б)У прийняв постанови про переселення польс. родин з прикордон. смуги Київ. і Вінн. обл. та виселення за межі респ. ще 7 тис. родин; 28 квітня 1936 Раднарком СРСР ухвалив рішення про додатк. переселення «як політично неблагодійних» поляків із УРСР до Казахстану. Загалом 1927–38 у сх. р-ни УРСР і СРСР депортовано та виселено понад 35 тис. польс. родин (бл. 170 тис. осіб). У 3-й період (осінь 1939 – червень 1941) депортовано переважно польс. військовослужбовців і поляків – мешканців Зх. України, що увійшла до складу УРСР і СРСР. 29 грудня 1939 нарком внутр. справ Л. Берія затвердив «Положення про спецпоселення і трудове влаштування осадників, виселених із західних областей УРСР і БРСР» (для його виконання терміново виділено 55 залізнич. вагонів). Д. підлягали поміщики, заможні селяни, осадники, колишні військовослужбовці польс. армії, поліцаї, працівники держ. установ, ксьондзи. 2 березня 1940 РНК СРСР ухвалила постанову про виселення із Зх. України і Білорусі чл. сімей усіх ув’язнених військовополонених і колиш. офіцерів польс. армії, поліцаїв, поміщиків, фабрикантів, чиновників, учасників повстан. і контррев. орг-цій, біженців з р-нів колиш. Польщі, що відійшли до Німеччини, які виявили бажання виїхати з СРСР, але не були прийняті нім. урядом (загалом Д. підлягали 22–25 тис. осіб). У травні–червні 1941 почалося виселення спецпоселенців і чл. їхніх сімей з Прибалтики, Молдови, Зх. України та Білорусі. 21 травня 1941 Л. Берія підписав наказ про поселення на 20 р. у Кустанай. обл. (Казахстан) переселенців із Зх. України та Білорусі, серед яких було багато поляків. Від 39-ти до 48-ми тис. поляків, включаючи 15–20 тис. вояків Армії Крайової, опинилися у рад. фільтрац. таборах і таборах для військовополонених (частина з них отримала статус інтернованих). Четвертий період охоплює Д. й т. зв. обмін насел. між УРСР і Польщею 1944–46 та під час вирівнювання рад.-польс. кордону 1950. Частина поляків потрапила під дію розпорядження Л. Берії від 7 січня 1944, згідно з яким усі особи, звинувачені у співпраці з нацистами на тер. УРСР, мали бути заарешт. з конфіскацією майна і ув’язнені у Чорногор. спец. таборі (Краснояр. край, РФ). Депортац. характер мали примусові мобілізації польс. насел. для роботи у сх. регіонах СРСР (Челябін., Свердлов. та ін. обл. РФ). Тільки з Рівнен. обл. за перше півріччя 1944 до сх. обл. РФ виселено 870 поляків. З місць постій. проживання вивезено бл. 180 тис. поляків, причому більшість – за межі УРСР. Складовою частиною 4-го періоду Д. стало виселення на підставі угоди про взаємне переселення поляків і українців, укладеної (за погодженням із Й. Сталіним) між урядом УРСР (М. Хрущов) і Польс. ком-том нац. визволення (Е. Осубка-Моравський) 9 вересня 1944 в Любліні. Хоч взаємоевакуація мала проводитись добровільно, без будь-якого примусу і насилля на основі усних або письм. заяв, фактично вона набула характеру Д. Переважна більшість польс. насел. України не бажала покидати обжиті місця. Це підтверджують численні документал. свідчення про карально-репресивні заходи рад. режиму до поляків, які відмовлялися від переїзду або проводили відповідну контрагітацію. На поч. січня 1945 органи Нар. комісаріату держ. безпеки заарешт. у Львові 772 поляки, серед яких – 14 професорів, 6 лікарів, 21 інженер, 3 артисти, 5 ксьондзів, що мало залякати ін. і підштовхнути їх до переселення. Внаслідок застосування різних заходів, насамперед силових, і проведення карал. акцій, понад 766 тис. поляків переїхали із Зх. України до Польщі. Часткове виселення тривало й впродовж 1950-х рр., коли вирівнювався рад.-польс. кордон. Д., голодомори та ін. карально-репресивні акції рад. режиму призвели до знач. демогр. втрат і різкого зменшення кількості поляків на тер. УРСР. Якщо за переписом 1926 в УРСР проживало 476,4 тис. поляків, то станом на 1939 їх чисельність зменшилася майже на 120 тис. і становила 357,7 тис. осіб, а 1959 (з урахуванням зх. обл., Буковини та Закарпаття) – 363 тис. осіб.

О. Я. Калакура

Літ.: Бугай М. Ф. Депортації населення з України в 30–50-і роки // УІЖ. 1990. № 10–11; Брошеван В. М., Форманчук А. А. Депортации народов из Крыма в годы Великой Отечественной войны // Проблемы истории Крыма. Вып. 2. Сф., 1991; Akcja «Wisla». Dokumenty. Warszawa, 1993; Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953. Кн. 1–2. К., 1994; Брошеван В., Тыглянц П. Изгнание и возвращение. Сф., 1994; Винниченко І. І. Україна 1920–1980-х: Депортації, заслання, вислання. К., 1994; Кримські татари 1944–1994 рр.: Статті, док., свідчення очевидців. К., 1995; Служинська З. Рід людський в Україні. Л., 1995; Repatriacja czy Deportacja. Przyednenie Ukraińców z Polski do USSR 1944–1945. T. 1. Warszawa, 1996; Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр.: Док., мат., спогади. Т. 1–3. Л., 1996–2002; Акція «Вісла»: Док. Л.; Нью-Йорк, 1997; Габриелян О. А., Петров В. П. Крым. Депортированные граждане: обустройство и социальная адаптация. Сф., 1997; Буцко О. В. Украина–Польша: миграционные процессы 40-х годов. К., 1997; Калакура О. Я. Архівні матеріали як джерело дослідження української полонії в 1917–1939 роках // Спец. галузі істор. науки: Зб. наук. пр. К., 1997; Гурьянов А. Э. Польские спецпереселенцы в СССР в 1940–41 гг. // Истор. сб. «Мемориала». Репрессии против поляков и польских граждан. Вып. 1. Москва, 1997; Сергійчук В. І. Депортація поляків з України. Невідомі документи про насильницьке переселення більшовицькою владою польського населення з УРСР у Польщу в 1944–1946 роках. К., 1999; Турчак О. Німецько-фашистська окупація Польщі та колишньої Чехословаччини. УПА. Депортація лемків // Лемківщина: У 2-х т. Т. 1. Л., 1999; S. Ciesielski, W. Materski, A. Paczkowski. Represje sowieckie wobec polaków i obywateli polskich. Warszawa, 2000; Адамовський В. І. Масові депортації українського населення в 1920-х – першій половині 30-х рр. ХХ ст. (за матеріалами вищого політичного керівництва України) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. К., 2002. Вип. 20–21; Його ж. Документи архівів України як джерело вивчення масових депортацій українського населення 1920–1930-х рр. // Студії з архівної справи та документознавства. К., 2003. Т. 10; Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці: Зб. док. (1989–2002). К., 2003; Платонова Н. Законодавчі та відомчі нормативні акти щодо спецпоселенців з України, 20-ті–60-ті роки ХХ ст. (за документами Державного архіву МВС України // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. 2003. № 1; Земсков В. Н. Спецпоселенцы в СССР 1930–1960. Москва, 2003; Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року. К., 2003; Кримські татари: шлях до повернення. Кримськотатарський національний рух (друга половина 1940-х – початок 1990-х років) очима радянських спецслужб: Зб. док. і мат. Ч. 1. К., 2004; Алфьоров М. Депортації українського населення в Донбас 1944–1949 рр. // Схід. 2004. № 3; Крим в етнополітичному вимірі. К., 2005; Україна–Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. Вип. 2. Депортації 1944–1951. Л., 2007; Українці Закерзоння: Мат. Міжнар. наук.-практ. конф. та спогади з нагоди 60-річчя депортації автохтонних українців з Польщі, м. Бучач, 29–30 вересня 2005 р. Л., 2007.

Стаття оновлена: 2007