Депресія

ДЕПРЕ́СІЯ (лат. depressio, від deprimo — придушую, пригнічую) — психофізіологічний стан людини, що характеризується втратою моральних сил, зниже­н­ням психічної активності, пригніченим на­строєм. Належить до класу емоц., афектив. роз­ладів. У стані клін. Д. туга, песимізм, схильність до самозвинувачень можуть досягати крайньої межі, коли людина не­здатна само­стійно побороти душевну кризу, повернутися до нормал. життя. Осн. симптомами Д. є дратівливість, гнівливість, під­вищений рівень тривожності, а також загальмованість рухів, вольових й інтелектуал. процесів, соматовегетативні поруше­н­ня (втрата апетиту, запори, без­со­н­ня, колива­н­ня артеріал. тиску, зниже­н­ня потенції у чоловіків тощо). Де­прес. людина не­здатна продукувати позитивні емоції, вона впевнена, що оточуючі не­приязно до неї ставляться, песимістично спри­ймає майбутнє. При тяжких формах зʼявляються думки про смерть і самогубство. Пере­жива­н­ня Д. має індивід. характер, тому роз­різняють декілька її типів. Найпоширенішими є ендоген­на Д., виникне­н­ня якої не повʼязане з зовн. причинами, і екзоген­на (ре­активна) Д., зумовлена зовн. подіями або об­ставинами. Ендоген­ну Д. іноді називають меланхолією. Вона може бути типовою, або про­стою, й атиповою. Першу су­проводжує глибоке рівномірне пригніче­н­ня усіх сфер псих. діяльності — афектив., ідеатор. (мислин­нєвої), психомотор. (т. зв. де­прес. тріада). Пацієнти скаржаться на без­причин­ну тугу з одночас. байдужістю до оточе­н­ня (т. зв. псих. хвороблива анестезія), на загальмованість і бідність думок, погірше­н­ня памʼяті; вони страждають від почу­т­тя вини, гріховності, у тяжких випадках від­мовляються від права на подальше життя. Атипові Д. від­різняються нерівномірністю проявів компонентів де­прес. тріади. Зокрема тривож. Д. властива пере­вага напруженого очікува­н­ня неминучої ката­строфи, при якому людина ходить з кутка в куток, рве на собі волос­ся й одяг, просить допомогти або вбити її тощо. Іноді Д. проявляється як тілесне або неврол. захворюва­н­ня, су­проводжується боліс. від­чу­т­тями в різних частинах тіла, пі­дозрою наявності невиліковної хвороби (іпохондрична Д.), функціон. поруше­н­нями фізіол. систем. Ці роз­лади не лише хворі, а й лікарі можуть спри­ймати як обʼєктивні симптоми соматич. захворювань. Екзоген­на Д. від нормал. психол. реакції на нещастя від­різняється над­звич. гостротою прояву і знач. тривалістю. За «Діагностичними й статистичними керівництвами при ро­зумових роз­ладах» (багатоосьова нозол. система, прийнята у США, за якою при формуван­ні діа­гнозу враховують наявність під­силювал. психосоц. чин­ників), роз­різняють дистимію (довготривала Д. мʼякої форми) та глибоку Д. (короткотривала Д. чітко вираж. форми). По­єд­нуючись, вони можуть утворювати по­двійну Д. Виникне­н­ня Д. пояснюють соц., біол. та психол. чин­никами. До соц. причин від­носять не­сприятл. та стрес. події у житті: втрату роботи, смерть близької людини тощо. Як негативні події можуть спричиняти Д., так і Д. може по­глиблювати негативні пере­жива­н­ня. Для боротьби з Д. соц. походже­н­ня важливою є від­сутність негатив. реакцій з боку людей, які є джерелом душев. під­тримки для де­прес. людини. Деякі види Д. є наслідком біол. порушень в організмі у періоди пере­будови його функціонува­н­ня, напр., у жінок після народже­н­ня дитини або під час менопаузи. Механізм Д. при цьому пояснюють дефіцитом нейрохім. речовин, що забезпечують проходже­н­ня сигналів між нейронами. Найпопулярнішим сучас. біол. поясне­н­ням причин Д. є катехоламін. гіпотеза, яка полягає у недо­статності норадр­енергіч. активності у важливих для під­трима­н­ня належного рівня мотивації та гедонізму зонах ЦНС. На цій та споріднених з нею біол. гіпотезах виникне­н­ня Д. ґрунтується за­стосува­н­ня антиде­пресант. речовин. Генет. чин­ники ві­ді­грають певну роль у роз­витку Д., але ступінь їхнього впливу є неодно­знач. і залежить від багатьох умов. Серед психол. трактувань походже­н­ня Д. — теорія т. зв. на­вченої без­порадності М. Селіґмена, когнітивна модель А. Бека та теорія диференц. активації Дж. Тісдейла. Суть явища «на­вченої без­порадності» полягає у тому, що у людей після стресу, який вони не в змозі побороти, формуються пригніч. стан, дефіцит мотивації і не­здатність до сприйня­т­тя позитив. можливостей виходу з не­сприятл. ситуації. За моде­л­лю А. Бека, Д. знач. мірою повʼязана не лише з поруше­н­нями на­строю, а й мисле­н­ня. Негативіст. мисле­н­ня є стійкою характеристикою особистості й може стати причиною Д. як роз­ладу. Дж. Тісдейл стверджував, що помірно пригніч. на­стрій виникає часто, але швидко минає, нормал. роз­виток подій — ремісія (зменше­н­ня, ослабле­н­ня) або видужа­н­ня. Вирішал. у пере­творен­ні такої нормал. флуктації на­строю у де­прес. стан є зміст пі­знав. процесів людини на тій стадії, коли вона ще пере­буває у помірно пригніч. на­строї. Якщо домінують самозвинуваче­н­ня, песимізм і без­порадність, то пригніченість не зникає. Таким чином, пі­знав. діяльність набуває ролі чин­ника, який не обовʼязково ініціює пригніч. на­стрій, але по­глиблює Д. На Д. частіше страждають жінки, люди низького соц.-екон. статусу та роз­лучені. Лікують медикаментоз. та психол. методами. Психол. методи здебільшого орієнтовані на роз­кри­т­тя суті й причин виникне­н­ня про­блем людини у минулому або концентруються на поточному досвіді. Існують також терапевт. моделі, що акцентують увагу на важливості ролі соціуму у виникнен­ні та пере­бігу Д. В Україні про­блеми Д. ви­вчають С. Болтівець та М.-Л. Чепа.

Завантажити статтю