Кравчук Леонід Макарович

Визначення і загальна характеристика

КРАВЧУ́К Леонід Макарович (10. 01. 1934, с. Великий Житин, нині Рів­ненського р-ну Рівненської обл. — 10. 05. 2022, Київ) — державний і політичний діяч. Перший всенародно обраний Президент України (1991–94). Народний депутат України (1990–94, 1994–98, 1998–2002, 2002–06). Герой України (2001). Повний кавалер ордена князя Ярослава Мудрого (1996, 1999, 2004, 2007, 2020). Державні нагороди СРСР. Кандидат економічних наук (1970). Закінчив Київський університет (1958), Академію суспільних наук при ЦК КПРС (Москва, 1970). Працював у Чернівецькому фінансовому технікумі (1958–60); від 1960 — на партійній роботі, зокрема 1980–88 — завідувач відділу пропаганди та агітації, від 1988 — завідувач ідеологічного відділу, 1989–90 — секретар ЦК КПУ з ідеологічної роботи (на цій посаді вів пуб­лічну полеміку з лідерами НРУ про недоцільність його створен­ня), 1990–91 — член політбюро та 2-й секретар ЦК КПУ. Депутат ВР СРСР (1984–89, 1989–91).

У 1990 обраний народним депутатом і головою ВР УРСР. У серпні 1991 під час спроби державного заколоту (див. ГКЧП) спочатку зайняв вичікувальну позицію, однак згодом відмовився виконувати накази нелегітимного ГКЧП і заявив про вихід з партії. Під тиском національно-демо­кратичних сил сприяв проголошенню 24 серпня 1991 державної незалежності України, за що здобув репутацію націоналіста (насамперед у РФ), хоча насправді ним не був. На президентських виборах (балотувався як безпартійний) 1 груд­ня 1991 здобув 61,59 % голосів (19 млн 643 тис. 481 виборець). 7–8 грудня того ж року разом із президентом РФ Б. Єльциним та головою ВР Білорусі С. Шушкевичем на нараді у Біловезькій пущі (Білорусь) ухвалив історичне рі­­шення про ліквідацію СРСР і створення СНД (підписав відповідну угоду від України). За його Президентства сформова­но атрибути державності Укра­їни, багатопартійну систему, започат­ковано процес поділу державної вла­ди.

Протистояння К. і ВР України зумовило створення Державної думи України, яку він очолив, однак її діяльність (лютий–жовтень 1992) виявилася неефективною. Запровадження 1992 інституту представників Президента України значно зміцнило президентську вертикаль, але водночас спричинило конфлікт із голова­ми міських і рай. рад через невизначеність компетенцій. Спро­би Прем’єр-Міністра України Л. Кучми (призначено 1992) підпорядкувати представників собі призвели до його конфронтації з К. Ситуацію ускладнили труднощі в економічному розвитку, падіння життєвого рівня населення, зростан­ня злочинності. Протистояння К. і ВР закінчилося рішенням про обопільне дострокове припинення повноважень і нові вибори. На дострокових виборах 1994 у 1-му турі посів 1-е м. серед 7-ми претендентів (отримав 37,9 % голосів), у 2-му турі поступився Л. Кучмі (набрав 45,9 % голосів). Від 1998 — член політбюро і один із лідерів партії СДПУ(о). У ВР України 2-го скликання — член групи «Конституційний центр», Ко­­місії з питань культури і духов­ності; 3-го — член Комітету у закордон. справах та зв’язках з СНД, фракції СДПУ(о); 4-го — член Комітету у закордон. справах, керівник фрак­ції СДПУ(о). У листопаді 2004 позбавлений звання почесного доктора Національного університету «Києво-Могилянська ака­демія» за «негромадянську позицію під час Помаранчевої революції». 2006 очолював список опозиційного блоку «Не так!» (за підсумками виборів не подолав 3-відсотк. бар’єр), 2006–09 — низку фондів і об’єд­нань. На президент. виборах 2010 був довіреною особою кандидата у Президенти України Ю. Тимо­шен­­ко. 2011 Президент України В. Яну­­кович своїм указом підтримав сформований К. Науково-експертну гру­­пу з організації Конституційної асамблеї, що має на меті підготовку змін до Конституції України.

Завантажити статтю