Кравчук Леонід Макарович

КРАВЧУ́К Леонід Макарович (10. 01. 1934, с. Великий Житин, нині Рів­ненського р-ну Рівненської обл. — 10. 05. 2022, Київ) — державний і політичний діяч. Перший всенародно обраний Президент України (1991–94). Народний депутат України (1990–94, 1994–98, 1998–2002, 2002–06). Герой України (2001). Повний кавалер ордена князя Ярослава Мудрого (1996, 1999, 2004, 2007, 2020). Державні нагороди СРСР. Кандидат економічних наук (1970). Закінчив Київський університет (1958), Академію су­спільних наук при ЦК КПРС (Москва, 1970). Працював у Чернівецькому фінансовому технікумі (1958–60); від 1960 — на партійній роботі, зокрема 1980–88 — завідувач від­ділу пропаганди та агітації, від 1988 — завідувач ідеологічного від­ділу, 1989–90 — секретар ЦК КПУ з ідеологічної роботи (на цій посаді вів пуб­лічну полеміку з лідерами НРУ про недоцільність його створен­ня), 1990–91 — член політбюро та 2-й секретар ЦК КПУ. Депутат ВР СРСР (1984–89, 1989–91).

У 1990 обраний народним депутатом і головою ВР УРСР. У серпні 1991 під час спроби державного заколоту (див. ГКЧП) спочатку зайняв вичікувальну позицію, однак згодом від­мовився виконувати накази нелегітимного ГКЧП і заявив про вихід з партії. Під тиском національно-демо­кратичних сил сприяв проголошен­ню 24 серпня 1991 державної незалежності України, за що здобув репутацію націоналіста (насамперед у РФ), хоча на­справді ним не був. На президентських виборах (балотувався як без­партійний) 1 груд­ня 1991 здобув 61,59 % голосів (19 млн 643 тис. 481 виборець). 7–8 грудня того ж року разом із президентом РФ Б. Єльциним та головою ВР Білорусі С. Шушкевичем на нараді у Біловезькій пущі (Білорусь) ухвалив історичне рі­­ше­н­ня про ліквідацію СРСР і створе­н­ня СНД (під­писав від­повід­ну угоду від України). За його Президентства сформова­но атрибути державності Укра­їни, багатопартійну систему, започат­ковано процес поділу державної вла­ди.

Проти­стоя­н­ня К. і ВР України зумовило створе­н­ня Державної думи України, яку він очолив, однак її діяльність (лютий–жовтень 1992) виявилася неефективною. За­провадже­н­ня 1992 ін­ституту пред­ставників Президента України значно зміцнило президентську вертикаль, але водночас спричинило конфлікт із голова­ми міських і рай. рад через неви­значеність компетенцій. Спро­би Премʼєр-Міністра України Л. Кучми (при­значено 1992) під­порядкувати пред­ставників собі при­звели до його конфронтації з К. Ситуацію ускладнили труднощі в економічному роз­витку, паді­н­ня жит­тєвого рівня населе­н­ня, зро­стан­ня злочин­ності. Проти­стоя­н­ня К. і ВР закінчилося ріше­н­ням про обопільне до­строкове припине­н­ня повноважень і нові вибори. На до­строкових виборах 1994 у 1-му турі посів 1-е м. серед 7-ми претендентів (отримав 37,9 % голосів), у 2-му турі по­ступився Л. Кучмі (набрав 45,9 % голосів). Від 1998 — член політбюро і один із лідерів партії СДПУ(о). У ВР України 2-го склика­н­ня — член групи «Кон­ституційний центр», Ко­­місії з питань культури і духов­ності; 3-го — член Комітету у закордон. справах та звʼязках з СНД, фракції СДПУ(о); 4-го — член Комітету у закордон. справах, керівник фрак­ції СДПУ(о). У листопаді 2004 по­збавлений зва­н­ня почесного доктора Національного університету «Києво-Могилянська ака­демія» за «не­громадянську позицію під час Помаранчевої революції». 2006 очолював список опозиційного блоку «Не так!» (за під­сумками виборів не подолав 3-від­сотк. барʼєр), 2006–09 — низку фондів і обʼєд­нань. На президент. виборах 2010 був довіреною особою кандидата у Президенти України Ю. Тимо­шен­­ко. 2011 Президент України В. Яну­­кович своїм указом під­тримав сформований К. Науково-екс­пертну гру­­пу з організації Кон­ституційної асамблеї, що має на меті під­готовку змін до Кон­ституції України.

Завантажити статтю