Державна мова - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Державна мова

ДЕРЖА́ВНА МО́ВА – мова спілкування держави з громадянами, застосовувана в усіх сферах суспільного життя – в офіційно-ділових документах, науці, культурі, освіті, юриспруденції, виробництві, інформації, війську тощо. Д. м. є обов’язковою для вивчення в усіх держ. та недерж. навч. закладах. Володіння й користування Д. м. обов’язкове для всіх службових осіб. У країнах з поліетніч. складом насел. Д. м. вживана також як мова міжнац. спілкування. У світ. практиці роль Д. м. виконує мова корінної нації (в однонац. держ. утвореннях), мова панівної нації (в державах імпер. типу) або мова колиш. метрополії (в знач. частині постколоніал. країн). Під однонац. держ. утвореннями слід розуміти країни, в яких переважну більшість становить один корінний етнос, який не має ін. батьківщини. До таких держав належать Німеччина (де, крім німців, на сх. теренах живуть два нечисленні корінні слов’ян. народи – верхні й нижні лужичани) або Україна (де другий корінний народ – крим. татари – компактно проживає лише в Криму). Держав 2-го типу майже немає, бо наприкінці 20 ст. всі імперії розпалися. До держав 3-го типу належать Індія, де статус Д. м. мають гінді та (тимчасово) англійська, Ірландія з ірланд. та англ. Д. м., країни Лат. Америки та більшість країн Африки, де функції Д. м. виконують іспан., португал., франц. й ін. мови колиш. метрополій. Крім названих 3-х типів, є держави, де кілька Д. м.: 4 у Швейцарії (нім., франц., італ., ретороман.), 3 у Бельгії (франц., нідерланд., нім.), 2 у Фінляндії (фін., швед.). Але у цих країнах живуть представники різних етносів на своїх споконвіч. землях, розділених не тільки мовними, а й адм. кордонами. У конституціях різних країн мова спілкування держави з громадянами виступає під назвами офіційна (найчастіше), державна, національна, мова держави. Отже, між поняттями «Д. м.» й «офіц. мова» істот. відмінності немає. Якщо й розрізняти їх, то тільки в такому плані: Д. м. – мова спілкування держави зі своїми громадянами, а офіц. мова – мова різних міждерж. заходів. Багато країн, особливо тих, які нещодавно були колоніями, надали статусу держ. мовам корінних народів з метою їх відродження та повернення до тих сфер, з яких вони були витіснені мовами метрополій. Наприкінці 1980-х рр. більшість респ. Рад. Союзу оголосили свої мови державними. Укр. мова набула статусу Д. м. на підставі закону, ухваленого ВР УРСР 26 жовтня 1989. Державність укр. мови підтверджено й ст. 10 Конституції України, прийнятої ВР 28 червня 1996. Ці ухвали – акти істор. справедливості, спрямовані на відродження мови, яка упродовж століть зазнавала переслідувань і заборон. Приклад ін. країн свідчить, що відновити права мови можна лише за держ. підтримки. А відродження нац. мови на споконвіч. землі народу – її творця й носія – запорука відродження держави. Найпереконливіший у цьому досвід Ізраїлю, де пощастило відродити до держ. життя іврит – видозміну гебрай. (давньоєвр.) мови, що вийшла з актив. вжитку в серед. 1 тис. до н. е., залишившись на тривалий час мовою релігії. І навпаки – без захисту держави, а часто і з її потурання мови корінних народів Америки зникли з лінгвіст. карти світу або доведені до межі вимирання. Проблеми державності мови часто використовують як засіб дестабілізації міжетніч. стосунків. Ці проблеми слід розв’язувати, виходячи з такої засади: представники жодного народу, який має істор. батьківщину, не можуть нав’язувати як державну свою мову ін. народові, на землі якого вони чи їхні предки оселилися. Конституції демократ. держав гарантують вільний розвиток мов таких нац. меншин, але ніде їхні мови не піднесено до рівня державних. Володіти й користуватися рідною мовою – незаперечне право кожного народу, знати й шанувати мову своєї держави – почес. обов’язок кожного громадянина.

Літ.: W. won Wartburg. La fragmentation linguistique de la Romania. Paris, 1967; Мова державна – мова офіційна. К., 1995.

О. Д. Пономарів

Стаття оновлена: 2007