Державний центр УНР в екзилі (ДЦ УНР) - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Державний центр УНР в екзилі (ДЦ УНР)

ДЕРЖА́ВНИЙ ЦЕНТР УНР В ЕКЗИ́ЛІ (ДЦ УНР) – сукупність законодавчих і виконавчих українських органів влади, які 1921–92 діяли поза межами України. Підставою для їх діяльності стали IV Універсал УЦР (22 січня 1918), акти Трудового конгресу України (22 січня 1919), Директорії та Ради нар. міністрів УНР (21 травня і 12 листопада 1920). Структура ДЦ УНР: виконавчі органи – президент (1921–44 – гол. отаман), РМ (1921–92); законодавчі (передпарламенти) – Рада Респ. (1921–22, гол. отаман І. Фещенко-Чопівський), Укр. нац. рада (УНРада; 1948–92).

Президенти: С. Петлюра – 1921–26 (гол. отаман); А. Лівицький – 1926–54 (до 1944 – гол. отаман); С. Витвицький – 1954–65; І. Багряний (в. о.) – 1965–67; М. Лівицький – 1967–89; М. Плав’юк – 1989–92.

Сесії УНРади: 1-а – 1948 (м. Авґсбурґ, Німеччина), 2-а – 1950, 3-я – 1954, 4-а – 1957, 5-а – 1962, 6-а – 1967 (усі – Мюнхен), 7-а – 1972 (Лондон), 8-а – 1979 (Мюнхен), 9-а – 1984 (Торонто), 10-а – 1989 (м-ко Бавнд Брук, шт. Нью-Джерсі, США). Надзвич. сесія 10-го скликання проведена 1992 у Бавнд Бруці.

Голови УНРади: І. Багряний – 1948–52, 1957–61 (голова), 1952–54 (в. о.); О. Бойдуник – 1961–65 (голова), 1954–55 (в. о.); Є. Ґловінський – 1955–57 (в. о.); С. Довгаль – 1972–75 (голова), 1966–67 (в. о.); Я. Маковецький – 1967–71; о. П. Белеєв – 1971–72 (в. о.); І. Кедрин-Рудницький – 1976–78 (в. о.); В. Біляїв – 1979–84; П. Лимаренко – 1984–89; М. Воскобійник – 1989–92.

Голови уряду УНР: А. Лівицький – 1920, 1922–26, 1957–66; П. Пилипчук – 1921–22; В. Прокопович – 1926–39, 1940–42; О. Шульгин – 1939–40; А. Яковлів – 1944–45; К. Паньківський – 1945–48; І. Мазепа – 1948–52; С. Баран – 1952–53; С. Довгаль – 1954, 1966–67, 1969–72; С. Созонтів – 1954–57; А. Фіґоль – 1967–69; В. Федорончук – 1972–74; І. Кедрин-Рудницький – 1976–78; Т. Леонтій – 1974–76, 1978–80; Я.-Б. Рудницький – 1980–89; І. Самійленко – 1989–92.

Місця розташування кер. органів ДЦ УНР: м. Тарнув (Польща) – 1921–23; Париж – 1924–26; Варшава – 1926–39; Франція – 1940–44; міста Ваймар і Кісінґен – 1944–46, Мюнхен (усі – Німеччина) – 1946–76; Філадельфія (США) – 1976–92.

Діяльність ДЦ УНР за напрямами, змістом і формою поділяють на два періоди: 1921–44 – спрямування зусиль на визнання ДЦ УНР державами світу, надання ними матеріал., морал., військ. підтримки у підготовці й проведенні на тер. України пропагандист., розвідувал. і військ. акцій з метою визволення від рад. режиму; 1945–92 – консолідація світ. українства, його політ. і громад. об’єднань на ґрунті ідей УНР, визнання укр. народу єдиною силою, здатною радикально змінити внутр. сусп.-політ. становище в Україні, надання йому допомоги у викритті тоталітар. режиму в СРСР; інформування міжнар. громадськості про антидемократ. дії органів рад. влади щодо українців; мобілізація зусиль урядів, міждерж. урядових і міжнар. громад. орг-цій на демократизацію сусп.-політ. ладу в УРСР. Існування ДЦ УНР символізувало продовження боротьби укр. народу за свою нац. незалежність. Центр всюди і за будь-яких обставин відстоював інтереси укр. народу, проводив активну політ. і дипломат. роботу, спрямовану на упорядкування внутр. життя українців на чужині, формував нац. свідомість співвітчизників в Україні та поза її межами, координував нац., політ., наук., освітню, культурну діяльність укр. осередків у світі. Його діяльність звертала увагу цивілізов. світу на підневіл. стан укр. народу в СРСР і підтримувала у співгромадян віру в перемогу та рішучість у боротьбі. У 1920–30-і рр. ДЦ УНР успішно співпрацював із Лігою Націй, докладав багато зусиль для збереження на світ. рівні нац. імені «українці», демонстрував нац. самобутність та етнічну самодостатність українців, рішуче виступав проти теорії орган. єдності українців і росіян, організовував масові протести проти терору й насильниц. колективізації с. госп-ва, що були розгорнуті кер-вом УРСР, і депортацій. Декларація уряду УНР 1930 підтверджувала право укр. громадян на земел. власність. ДЦ УНР виступав проти прийняття СРСР до Ліги Націй; підготував проект про визнання уряду УНР на еміграції, який декілька сенаторів на чолі з Д. Копеляном запропонували на розгляд вищому законодав. органові США; взаємодіяв із представниками визв. рухів Азербайджану, Білорусі, Грузії, Кубані, Туркестану; підтримував тісні контакти з панєвроп. рухом, пропагуючи ідею відновлення незалежності України серед європ. спільноти; засудив політику Німеччини, Франції, Італії і Великої Британії щодо вирішення проблеми Карпат. України. У вересні 1939 уряд УНР на чолі з В. Прокоповичем у Парижі задекларував свою солідарність із зх. демократ. державами і засудив тоталітарні режими у нацист. Німеччині та СРСР. Були започатковані культ.-осв. інституції ДЦ УНР та укр. еміграції, створені вид-ва і вид. («Тризуб», «Український вісник»), політ., громад., наук., пед. орг-ції та осередки. У Варшаві (О. Лотоцький) та Берліні (Д. Дорошенко) почали діяти Укр. наук. ін-ти, у Парижі – Б-ка ім. С. Петлюри, у Празі – Укр. нац. архів-музей, реорганізований у Музей визв. боротьби України. Відновила роботу Укр. Могилянсько-Мазепин. АН, відкриті відділ. НТШ, які згодом утворили УВАН. У роки 2-ї світ. війни гол. отаман А. Лівицький санкціонував заснування Т. Бульбою нац. зброй. формувань «Поліська січ», незабаром перетворених в УПА. Повоєнна діяльність ДЦ УНР зосереджена на координації дій усіх нац. сил за кордоном, інформуванні діаспори про політ., екон., соц. процеси в Україні, участі у гельсинк. русі, міжнар. акціях на підтримку прав людини у країнах «соціаліст. табору», забезпеченні діяльності системи інформування про порушення прав людини в Україні та наданні дієвої допомоги проявам непокори існуючому в ній ладу.

Після оприлюднення результатів референдуму 1 грудня 1991, що засвідчили прагнення укр. народу до розбудови самост. держави, розпочалися переговори глави ДЦ УНР з Президентом України про передачу повноважень легітим. держ. органам влади України. 14–15 березня 1992 надзвич. сесія УНРади 10-го скликання визнала правонаступником УНР новоствор. державу – Україну – й ухвалила рішення про передачу повноважень і атрибутів держ. влади УНР (прапор, держ. печатка та президент. клейноди) новообраному Президентові України. Акт передачі здійснено 22 серпня 1992 у Маріїн. палаці – резиденції Президента України.

Літ.: Шульгін О. Без території: Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині. Париж, 1934; Лівицький М. ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 роками. Мюнхен; Філадельфія, 1984; Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі. Філадельфія; К.; Вашинґтон, 1993; Рудницький Я. ДЦ УНР в екзилі між 1940 і 1991/2 роками. Оттава, 1995; Недужко Ю. Державний центр УНР в екзилі: боротьба за демократію та незалежність України // Укр. вимір. Ніжин, 2005. Вип. 4, кн. 1.

М. В. Плав’юк

Стаття оновлена: 2007