Детермінізм - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Детермінізм

ДЕТЕРМІНІ́ЗМ (від лат. determino – визначаю) – найдавніше філософське вчення про Всесвіт як універсум тотальної взаємозумовленості природних, соціальних і духовних процесів, як грандіозний ланцюг причин і наслідків, як зв’язок усього з усім. Традиц. Д., поданий у працях Геракліта, Демокрита, Епікура, Ґ. Ґалілея, Ф. Бекона, Т. Гоббса, Р. Декарта, Б. Спінози, стверджує: навколиш. Всесвіт, органічною частиною якого є буття антропності, – єдина і єдино можлива форма універсал. причинно-наслідкового взаємозв’язку матеріал. та духов. процесів. Окрім цієї форми взаємозв’язку у навколиш. Всесвіті немає і не може бути ніяких ін. У межах традиц. Д. Всесвіт – замкнута система. Якщо закони її динаміки та початк. умови такої системи є попередньо заданими, то й еволюц. траєкторію (принаймні, у принципі) можна простежити й однозначно передбачити безмежно далеко як у майбутнє, так і в минуле. Називаючи випадковим або можливим лише те, необхідну причину чого не можна розглянути, прихильники традиц. Д. переконані, що у природі речей немає нічого випадкового. Тому вони шукають у навколиш. Всесвіті не цілі, а діючі причини; істинне знання є знання за допомогою буття причин. Традиц. Д. характеризується визнанням пріоритету: а) жорсткої монокаузал. детермінації; б) строго однознач. взаємозв’язку абсолютно всіх залежностей Всесвіту; в) редукції тотал. цілісності природ. і соц. світів до їхніх елементів; г) елімінації будь-яких випадковостей з універсуму причинно-наслідкових відношень. Звідси і його гол. епістемол. висновок: якби існував розум, обізнаний у дану мить про всі сили природи в точках їх прикладання, то не залишилося б нічого такого, що було б для нього недостовірним, і майбутнє, так само як і минуле, постало б перед його поглядом. Традиц. Д. зіграв величезну роль у становленні науки Нового часу. Він лежить в основі методол. культури наук. мислення Модерну. Не тільки механіка І. Ньютона, а й навіть такі післяньютонів. фундам. теорії природознавства, як спец. теорія відносності, заг. теорія відносності, єдині теорії поля А. Айнштайна, базуються на його принципах.

На відміну від традиційного, сучас. Д., який культивують у методології наук про складність (нерівноваж. термодинаміки, синергетики, хаосології, неліній. динаміки, теорії катастроф, теорії особливостей і біфуркацій, теорії фракталів, якіс. теорії нерівноваж. фазових переходів та ін.), припускає наявність різноманіт. типів універсал. причинно-наслідкової взаємозумовленості явищ, яка тотально охоплює Всесвіт. Такі типи не можуть бути редукованими до традиц. форми причинності, яку припускали ортодоксал. детерміністи. Серед розмаїтості таких типів можна вказати на детермінацію поведінки індивідів і співтовариств реліг. вірою, морал. ідеалом, великою метою, ґранднаративами, соціокультур. проектами (напр., «Проектом Просвітництва»). До таких типів детермінації відносять і просторово-часові кореляції, функціонал. залежності, співвідношення симетрії. Звичайно їх формулюють мовою статист. розподілів та статист. закономірностей. Визнання пріоритету подіб. роду імовірніс. детермінацій означає не нігіліст. заперечення принципу причинності, а його сучасне узагальнення. Імовірнісні типи детермінації не суперечать положенню про те, що усі форми реал. взаємозв’язків явищ у природ. і соц. світах існують на основі загальнодіючої причинності, поза якою не існує жодне явище дійсності, зокрема й такі події (називані випадковими), у сукупності яких виявляють статист. закономірності. Сучас. Д. відхиляє не причинність у повноті всіх її проявів у світі; він ставить під сумнів лише претензію традиц. Д. на статус єдино правил. інтерпретатора причинності. Роз’яснюючи цю обставину, Дж. Лайтгілл писав, що упродовж трьох сторіч освічену публіку вводили в оману апологією Д., засн. на системі І. Ньютона, тоді як можна вважати доведеним, принаймні від 1960, що цей Д. є помилковою позицією. Вступаючи в нетривіал. відношення зі свободою вибору можливих еволюц. траєкторій, сучас. Д. відхиляє інтерпретацію причинності як заліз. необхідності, що нібито тотально й однозначно визначає розгортання фіз.-косміч., хім., біол. соц.-істор. еволюцій. Він припускає багатоваріантність еволюц. траєкторій природ. і соц. систем, дозволяє говорити про внутр. для кожної з них тенденції, переваги, схильності, про наявність у них іманент. їм виміру. Людина, яка пізнала згадані внутр. тенденції даної системи, її власні механізми самоорганізації, знаходить можливість змінювати напрям її еволюції. Але аж ніяк не куди завгодно. Свобода вибору у людини є. Проте цей вибір завжди обмежений можливостями самої системи, що еволюціонує; така система – не пасив. ньюто- нів. об’єкт, а система зі своїми внутр. схильностями, влас. свободою волі. Визнаючи штучність і необґрунтованість привілеїзації жорсткої детермінації, однознач. взаємозв’язку абсолютно всіх залежностей світу, редукції цілісності природ. і соц. світів до їхніх елементів, елімінації будь-яких випадковостей з універсуму причинно-наслідкових відношень, сучас. Д. акцентує увагу на вирішал. значенні цілісності природ. та соц. систем; на пріоритеті тих типів детермінації, котрі здійснюють цією цілісністю стосовно поведінки своїх елементів; на особливій ролі випадковості у формуванні процесів навколиш. Всесвіту; на виявленні тих форм детермінації, що виражаються у статист.-імовірнос. розподілах. Інтегруючи принципи систем. детермінації, сучас. Д. особливо підкреслює роль цілісності динам. систем, їхньої ієрарх. орг-ції, наявності у них множини різноманіт. рівнів складності, процесів самоорганізації, трансмутації, самозбереження. Отже, сучас. Д. дозволяє не тільки науково осмислити походження, вік, фіз.-космічну еволюцію нашого нестабіл. Всесвіту, а й оцінити екзистенц. становище людини в парадоксал. світі прийдешнього – у світі нестійкості і необоротності, нелінійності та зворот. зв’язків, еволюції і катастроф, хаосу та найскладніших структур, дисипації і самоорганізації, у світі складностей, що еволюціонують.

Літ.: Лаплас П. Опыт философии теории вероятностей / Пер. с франц. Москва, 1908; Гоббс Т. Избранные сочинения / Пер. с англ. Москва; Ленинград, 1926; Аскин Я. Ф. Философский детерминизм и научное познание. Москва, 1977; J. Lightill. Proceedings of the Royal Society. London, 1986.

В. С. Лук’янець

Стаття оновлена: 2007