Діаспора

ДІА́СПОРА У зх. історіо­графії термін «Д.» (від грец. — роз­сія­н­ня) найчастіше за­стосовують до євр. етносу, пред­ставники якого в 6 ст. до н. е. були виселені з тер. Палестини; у сучас. укр. науці — до етніч. груп, що мешкають поза межами своєї етніч. тер. і мають різний ступ. самоорганізації. Іноді роз­різняють поня­т­тя «еміграція», «ім­міграція» та «Д.», враховуючи від­сутність або наявність громадянства країни поселе­н­ня. Найбільші Д. у світі — євр., вірм., китай., грец., укр., рос. та ін. Різноманітні тлумаче­н­ня поня­т­тя «укр. Д.» можна узагальнити у досить широких ви­значе­н­нях: «українці (особи укр. походже­н­ня), які проживають за межами України» або «зарубіжні (закордон­ні) українці». Кількість українців чи осіб укр. походже­н­ня поза Україною нині становить від 12-ти до 20-ти млн осіб. Цифра при­близна через низку причин, гол. серед яких — способи обрахунку в різних країнах під час пере­писів насел. і значна кількість нелегал. емі­грантів. У різні істор. періоди кількість українців поза Україною змінювалася. Зокрема, за даними ЕУ, 1932 поза межами укр. нац. тер. знаходилися 6 млн українців (13,5 % заг. кількості). До них від­несено насел. укр. етніч. земель у складі Польщі (Галичина, Холмщина, Під­ляш­шя), Угорщини (Закарпа­т­тя), Румунії (Буковина, Бес­сарабія, До­бруджа, Молдова) та українців, які мешкали поза етніч. землями — у Югославії (в Бачці та Словенії від 18 ст., Боснії від кін. 19 ст.), Франції та Чехії (від кін. 1-ї світової війни). Укр. Д. поділяють на зх. і сх. (термін вперше викори­стано на 1-му Кон­гресі українців 1992), хоча такий поділ викликає заперече­н­ня деяких дослідників. Іноді до Д. від­носять також українців, які мешкають на укр. етніч. землях (або були пере­селені з них у глиб країн), що знаходяться в межах кордонів сусід. з Україною держав — Росії, Білорусі, Молдови, Польщі, Словач­чини, Румунії, Угорщини. Роз­різняють соц.-екон., політ., демогр., реліг., соціокультурні та ін. причини пере­селе­н­ня. Українці виселялися з рідних земель примусово (див. Депортація) і добровільно починаючи від 18 ст.

Стосовно зх.-укр. Д. заг.-ви­знаним є поня­т­тя «хвиль» укр. масової еміграції, яких загалом нараховують чотири. Перша — від кін. 19 ст. до 1-ї світової війни, коли пере­селенці пере­важно з тер. Закарпа­т­тя, Буковини, Галичини та не­значна кількість українців з під­рос. України у пошуках кращого життя ви­їжджали до Канади, США, Арґентини й ін. країн. 1891–1914 та з поч. 1-ї світової війни з укр. земель виїхало від 800 тис. до 1 млн пере­селенців. Друга «хвиля» масової еміграції роз­почалась після заверше­н­ня 1-ї світової війни. Більшість емі­грантів, серед яких пере­важали учасники Визв. змагань 1917–21, ви­їжджали до країн Європи — у Чехо-Словач­чину, Францію, Німеч­чину, Італію, Польщу тощо. У країнах поселе­н­ня вони організували політ. організації та культурні осередки, що включали наук. установи, навч. заклади, видавництва, друк. органи, музеї та ін. Одночасно в 1920-х рр. від­бувалося пере­селе­н­ня частини селян із зх.-укр. земель до Канади, Арґентини, Бразилії, Уруґваю, Параґваю. У цей період до країн Європи та Америки виїхало бл. 1,7–1,8 млн українців. Третя «хвиля» масової еміграції на Захід під час і після 2-ї світової війни зумовлена пере­важно політ. причинами. Від 1945 до поч. 1950-х рр. бл. 250 тис. укр. емі­грантів пере­бували у т. зв. таборах для пере­міщених осіб, створених в амер., велико­британ. і франц. окупац. зонах Німеч­чини та на тер. Австрії. На поч. 1950-х рр. почалося пере­селе­н­ня більшості їх мешканців до США, Канади, Австралії, Арґентини, Бельгії, Франції, Великої Британії та ін. країн. Національно сві­домі пред­ставники цієї «хвилі» у країнах поселе­н­ня створили політ. і громад. організації, наук. установи, товариства й навч. заклади, систему україно­знав. серед. освіти (суботні та недільні школи україно­знавства), музеї, архіви, видавництва тощо, а також заснували організац. надбудови — КУК, УККА, Світ. кон­грес українців та ін. Четверта «хвиля» еміграції на Захід, яка роз­почалася у серед. 1980-х рр., триває донині. Її поява повʼязана у першу чергу зі склад. соц.-екон. ситуацією в Україні, від­критістю укр. кордонів. Заг. кількість пред­ставників — від 2-х до 7-ми млн. Частина пред­ставників четвертої «хвилі» пере­буває у країнах поселе­н­ня нелегально або планує поверне­н­ня на батьківщину. Вони оселилися у Пд. (Португалія, Греція, Іспанія, Італія), Центр. (Чехія, Словач­чина, Польща), Зх. (Німеч­чина, Велика Британія, Нідерланди) Європі, Канаді, США. Українці працюють навіть у Китаї, Лаосі та Вʼєтнамі. На від­міну від попередніх, у четвертій «хвилі» більшість складають жінки (особливо серед нелегалів); значна частина у побуті російськомовна, має високий рівень освіти. У цьому середовищі існують організації (напр., Союзи українців Греції, Португалії, Іспанії), свої період. вид., радіо- та телевізійні про­грами. Частина її пред­ставників вливається до існуючих громад., церк., жін., освіт. й ін. організацій, наук. установ, створених поперед. «хвилею», а також діє у влас. організаціях, зокрема «Четверта хвиля». Зх. Д. у силу різних причин неоднорідна — її пред­ставники належать до різних реліг. конфесій, політ. партій і організацій, різних генерацій як через природну зміну поколінь, так і внаслідок на­пливу нових ім­мі­грантів.

Формува­н­ня сх. Д., що також від­бувалося протягом тривалого періоду, повʼязане з добровіл. і примус. пере­селе­н­нями, а також з прожива­н­ням українців на своїх етніч. землях (Курщина, Воронежчина, Берестейщина та ін.). В остан. третині 19 — на поч. 20 ст. до Сх. Росії виїхало бл. 2 млн українців. На поч. 1890-х рр. це були пере­селенці зі Сх. Галичини та Буковини, під час Столипін. реформи — з Над­дні­прянщини. Значну кількість українців пере­селено на Далекий Схід, у Сибір, Поволжя та ін. регіони Росії в 1920-х рр. (понад 140 тис. осіб). Продовжилися пере­селе­н­ня внаслідок колективізації та голодомору в 2-й пол. 1920-х — 1-й пол. 1930-х рр. (бл. 2,9 млн осіб осіли у Поволжі та на Уралі). Частина насел. України виселена з політ. причин напередодні й після закін. 2-ї світової війни. У 1950–70-х рр. під час освоє­н­ня цілини частина насел. пере­селилася на тер. Казах­стану. За даними пере­пису насел. 1989, поза Україною на тер. СРСР мешкало до 7-ми млн українців. Однак ці дані не можна вважати точними, оскільки у деяких регіонах українців змушували змінювати національність (Берестейщина), або зміна національності була викликана ін. причинами. Процеси асиміляції продовжуються і в сучас. Росії, де за пере­писом 2002 мешкало лише 2,9 млн українців, що свідчить про сві­дому зміну національності частиною осіб (за пере­писом 1989 — 4 млн 363 тис. українців). Станом на 2008 найбільше українців мешкає на тер. Росії (від бл. 3-х до 5-ти млн), Казах­стану (від 896-ти тис. до 2,4 млн), Молдови й Придністровʼя (600–650 тис.), Білорусі (290–500 тис.) та ін. пострад. країн. Тут діють укр. нац. обʼ­єд­на­н­ня, зокрема у Росії — Обʼ­єд­на­н­ня українців і Федерал. нац.-культурна автономія «Українці Росії». Сх. Д. нині потребує знач. держ. під­тримки від України в організації укр. освіти, преси та ін. засобів інформації, наук. життя, громад. організацій.

Для звʼязку із зарубіж. українцями започатк. держ. про­грами «Українська діаспора на період до 2000 року» (затв. КМ України 22 січня 1996), «Закордон­не українство» (діяла до 2005), прийнято закон про зарубіж. українців. В Україні діють Держ. комітет з питань національностей і міграції, Упр. у справах укр. Д., від­діл освіти Д. Міністерства освіти й науки України, Укр. всесвітня ко­ординац. рада, товариство «Україна-Світ». Проходять Всесвітні форуми українців; різні аспекти взаємовід­носин між Д. та Україною обговорюють на засі­да­н­нях Світ. кон­гресу українців, що координує діяльність зх. і частини сх. Д. (комісії та ради кон­гресу включають пред­ставників різних укр. організацій з багатьох країн). Наукові дослідже­н­ня укр. Д. як явища в Україні роз­почалося з набу­т­тям незалежності 1991. До того подібні дослідж. проводили історики та соціологи, які мешкають поза Україною (О. Войценко, Л. Винар, О. Воловина, В. Ісаїв, М. Куропась, В. Маркусь, В. Маруняк, М. Марунчак, М. Мушинка та ін.), а також у діаспор. наук. ін­ституціях та організаціях — УВАН у Канаді й США, Укр. істор. товаристві, Укр. соціол. ін­ституті (Нью-Йорк), Центрі дослідж. еміграц. преси Кент. університету, Центрі дослідж. історії ім­міграції Мін­несот. університету (усі — США), Канад. ін­ституті укр. студій, НТШ та ін. В Україні ви­дані ґрунтовні дослідж. В. Євтуха, К. Кей­данського, Б. Лановика, І. Срібняка, В. Трощинського та ін. Над пита­н­нями ви­вче­н­ня Д. працюють спів­роб. Ін­ституту політ. та етносоц. дослідж. НАНУ й ін. наук. установ і університетів.

Літ.: Бачинський Ю. Українська еміграція в Сполучених Штатах Америки. Л., 1914; К., 1994; Наріжний С. Українська еміграція: Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. Ч. 1. Прага, 1942; Л.; Кент; Острог, 2008; Ч. 2. К., 1999; Українці в Австралії. Матеріяли до історії поселе­н­ня українців в Австралії. Мельборн, 1966; Ukrainians in the United States. New York, 1970; Українці в американському та канадському су­спільствах: Соціол. зб. Джерзі-Сіті, 1976; Ukrainians in North America. A Select Bibliography. St. Paul; Toronto, 1981; M. Marunchak. The Ukrainian Canadians. A History. Winnipeg; Ottawa, 1982; Маруняк В. Українська еміграція у Німеч­чині і Австрії по другій світовій війні. Мюнхен, 1985. Т. 1; К., 1998. Т. 2; M. Kuropas. The Ukrainian Americans. Roots and aspirations. 1884–1954. Toronto; Buffalo; London, 1991; Евтух В. Б. Концепция этносоциального развития США и Канады: типология, традиция, эволюция. К., 1991; Зарубіжні українці. К., 1991; За­ставний Ф. Українська діаспора. Л., 1991; The Refugee Experience: Ukrainian Displaced Persons after World War II. Edmonton, 1992; Вин­ниченко І. Українці в державах колишнього СРСР: історико-геогр. нарис. Ж., 1992; Трощинський В. П. Між­воєн­на українська еміграція в Європі як історичне і су­спільно-політичне явище. К., 1994; Трощинський В., Швачка О., Попок А. Еміграційний потенціал осіб українського походже­н­ня та вихідців з України — жителів Республіки Казах­стан: Аналіт. звіт про проведене соціол. дослідж. К., 1998; Аза Л., Швачка О., Попок А. Українці Румунії: сучасний стан та пер­спективи етнокультурного роз­витку. К.; Р., 1999; Попок А. Українські поселе­н­ня на Далекому Сході: істор.-соціол. нарис. К., 2001; Міграційні рухи з Західної України до Західної Канади: Матеріали спільних конференцій. Едмонтон, 2002; Качараба С. Еміграція з Західної України (1919–1939). Л., 2003.

А. Є. Атаманенко

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю