Голосіння - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Голосіння

ГОЛОСІ́ННЯ – жанр народної творчостi, художнє вираження туги й горя, болю й розпуки. Г. супроводять такi трагiчнi моменти в життi людини, як смерть близьких, вимушена розлука з родиною та рiдними мiсцями, хвилини вiдчаю. Г. культивувалися й поза обрядом поховання та поминок: голосили з приводу рекрутування, вимуш. еміграції, неврожаю, хвороби, сирiт. долi, примус. замiжжя, одинокої старостi та ін. На укр. етнiч. територiях цей жанр мав мiсц. назви: тужiння, плачi, заводини, приказування, причитування, йойокання. Г. є ключовим жанром для розумiння генезису, поетики й стилю нар. лiрич. пiснi, укр. дум i балад, пісень полонянок тощо. Найпоширенiший рiзновид жанру – поховал. Г. Звичай голосити за померлими вiдомий в усiх народiв. В описах культури найдавнiших цивiлiзацiй зустрiчаємо згадку про голосiльниць. На вiрм. похоронi в дохристиян. добу померлого оплакував хор, що складався з «дочок трауру» на чолi з «матiр’ю оплакування». У римлян оплакування померлих культивувалося навiть у перiод найбільшого розквіту рим. культури. Писемнi джерела 10–12 ст. засвiдчують індивід. виконання Г., водночас у деяких мiсцевостях наймали голосiльниць. Професiйне виконавство сприяло виробленню стiйких форм Г., збагатило їх поетику, надало чiтко окреслених жанр. ознак. Лiричнi мотиви тяжiли до стабiлiзов. форм i переходили з одного твору в iнший без суттєвих змiн. Епiчна частина, маючи усталенi мотиви, iмпровiзувалася. Поминал. Г. вiдрiзнялися за формою i змiстом вiд Г.-iмпровiзацiй. Осмислення подiї з певної вiдстанi надавало таким плачам своєрiд. епіч. форми. Ймовiрнiсть вiдходу Г.-спогадiв вiд обряду збiльшувалася у випадках, коли покiйник займав у життi високе соц. становище, а його смерть набувала соц. резонансу. Такi Г.-спогади О. Веселовський розглядав як суто мист. твори. Згадки про давньорус. Г. знаходимо у вiзант. iсторика Л. Дiалопа, в араб. мандрiвника Iбн-Фадлана. У писем. пам’ятках перiоду Київ. Русi немає згадок про наявнiсть професiй. голосiльниць; покiйника оплакували близькi родичi, а якщо небiжчик займав високе соц. становище, – народ. З часу прийняття християнства церква вела боротьбу з язичниц. обрядами i звичаями, зокрема й з традиц. Г. Звичай оплакувати покiйника не вiдповiдав догматам церкви, яка трактувала смерть як радiсне завершення грiхов. земного життя, як Боже благословення, оплакувати яке – тяжкий грiх. Церква розробила свої обряди й ритуали, зокрема й обряд похорону; старi обряди спiвiснували з новими.

Перша згадка про укр. Г. як вид усної творчостi пов’язується з iменем франц. фольклориста К. Форiєля. Випущений ним зб. «Les chants populaires de la Grece moderne» («Народнi пiснi сучасних грекiв», Париж, 1824; рос. перекл. М. Гнєдича, 1824) викликав зацiкавлення жанром Г. у низці європ. країн. Перекладач зазначав, що Г. сх. слов’ян подiбнi до новогрец. мирологiв. Вивчення Г. мало спорадич. характер. П. Чубинський подав окремi зразки Г. Дослідж. укр. Г. стимулювали «Причитания Северного края» Є. Барсова (Москва, 1872–82). Записи Г. велися переважно з пам’ятi пересiч. виконавцiв, тобто вiдтворювалися типовi мотиви лірич. частини, імпровізац. епічна частина залишалася поза увагою записувачів. У трактуваннi осн. елементiв нар. Г. не було одностайностi. Першим звернув увагу на поезiю нар. Г. та їх зв’язок з нар. лiрикою О. Потебня. Практ. значення звернення до померлих i Г. загалом учений виводив з потреби дати вихiд душев. хвилюванню. Представники мiфол. школи розглядають сучаснi їм Г. як «уламки» колись повноцiн. матерiалу, який складає надбання спiльнослов’янське i йде вiд найдавнiших часiв. У 2-й пол. 19 ст. значну увагу Г. придiлив В. Данилов, розглядаючи питання генезису укр. Г., їхньої худож. природи, простежив їх взаємозв’язки з нар. поезiєю. Основа кожного Г. – перiодично повторюванi оклики, якi поєднуються з думками-висловами голосiльницi про небiжчика. Природ. мiсток вiд лiрич. мотивiв до епiч. оповiдi про померлого творять епiтети. Питання походження та поетики Г. дослiджував Ф. Колесса. З iнiцiативи та на кошти Лесi Українки фольклорист здiйснив експедицiю на Полтавщину та Центр. Поднiпров’я з метою запису та вивчення думового епосу. Опублiкував найповнiшi на той час видання нар. дум, написав низку праць про генезис, поетику дум, їхнє мiсце в системi фольклор. жанрiв, про їх зв’язок із Г. Учений реалiзував на укр. матерiалi концепцiю О. Веселовського про генет. зв’язок похорон. Г. та героїч. епосу. Ф. Колесса доводив вплив Г. на формування поетики думового епосу. Звичай оплакувати померлого зберiгався в Українi до кiн. 19 ст. У часи боротьби укр. народу за волю оплакування полеглих героїв було гол. елементом похорон. обряду. Осн. частину кожного такого Г. складала поет. оповiдь про славнi дiла загиблого. Ф. Колесса вважав Г. мист. явищем з часу, коли вони стали продуктом професiй. виконавцiв. Багаторазове повторення Г. одним виконавцем призводило до усталеностi форми. Iз занепадом цього звичаю, коли в ролi плачок стали виступати рiднi небiжчика (Г. втратили статус обов’язк. обряд. елемента), їх форма почала деградувати. У 20 ст. укр. Г. майже не дослiджувалися. У довоєн. час Ф. Колесса та В. Петров написали роздiли до посiбника з укр. фольклору (не опубл.). Роздiли про Г., вмiщенi у двотом. виданнi «Українська народна поетична творчiсть» (К., 1958, т. 1), мають огляд. характер. Зафiксованi фольклористами Г. є складним, багатокомпонентним, сформованим iсторично явищем, окремi елементи якого належать до рiзних епох, формацiй i вiдображають рiзнi стадiї худож. мислення народу. Вийшовши з мiфол.-магiч. свiтогляду та досягнувши високого рiвня худож. втiлення, Г. вiдiграли значну роль у становленнi нар. лiрики, дум. Кiстяк Г. – визначене коло усталених мотивiв. Найдавнiшi мотиви, пов’язанi з анiмiст. та антропоморф. уявленнями наших предкiв, пiзнiшими нашаруваннями християн. вiрувань про «загробне» життя, не втратили цього зв’язку до нашого часу. У Г. спостерiгаємо органiчне успадкування вiрувань, з яких постали центр. мотиви, разом із високохудож. формою їх втiлення. Осн. мотиви укр. Г. (за М. Грушевським та Ф. Колессою): звернення до покiйника iз закликом пробудитися; прохання не вмирати, повернутися до осиротiлої родини; випитування про причини гнiву покiйного на присутнiх; докори за те, що небiжчик, покинувши цей свiт, осиротив родину; докори померлим предкам, якi «переманили» небiжчика до себе; величання покiйника епiтетами, перерахування його добрих справ; вiдчай батькiв, які втратили дiтей; зображення поховання парубка чи дiвчини як весiлля; прохання i доручення, якi небiжчик має передати померлим родичам; звертання до покiйника із запитаннями, коли його чекати, звiдки виглядати. Усi Г. пройнятi вiдчуттям жалю, скорботи i болю з приводу смертi близької людини. Поступово зникає багато важл. моментiв, що визначали суть жанру в його класич. формах. Сакрал. мотиви як домiнанти в перiод розквiту жанру нiвелювалися, втратили обряд. характер. Переважають другоряднi мотиви, що вiдображають безпосеред. бiль втрати, почуття любовi й пошани до покiйника, вiдчуття влас. сирiтства. Особливо високохудожнi в цьому планi Г. матерi за дитиною, жiнки за чоловiком, дочки за матiр’ю. Найдавнiшi описи похоронів, у яких згадується звичай Г., фіксують їх дiалогiчнiсть. Звичай розмови з померлим вiдображають i найновiшi записи Г., якi складаються із запитань до небiжчика, а подекуди й вiдповiдей вiд його iменi. Така форма Г. є рудиментом прадав. обряду, в якому до небiжчика зверталися, як до живого, i вели з ним розмову, або ж хор голосiльниць дiлився на двi партiї, одна з яких представляла покiйника, друга – родину. Полiгамна родина сприймала смерть члена свого колективу як форму переходу в iн. свiт, тому під час прощання з ним у розмову включався весь колектив. У пiзнішому, канонiзов. обрядi похорон небiжчика репрезентував хор плакальниць. Центр. мiсце серед пров. мотивiв Г. займає осмислення смертi. Анiмiзм та антропоморфiзм наших предкiв вiдображено в ритуалах, якi зі втратою магiч. функцiї склали основу худож. системи. У новочас. Г. цей момент набув худож. втiлення за допомогою ритор. формул апострофи. Передавання поклону померлим родичам через покiйника, пряме звертання до померлих – давнiй i стiйкий, поетично досконалий мотив укр. Г. Похороннi Г. зберегли стабiл. формули можливостi посмерт. персонiфiкацiї небiжчика. Становлення iндивiд. форми Г. розпочалося зi втратою ними магiч. функцiї. На осн. територiї розселення сх. слов’ян цей процес був пов’язаний iз розпадом первiснообщин. сусп. вiдносин i становленням моногам. сiм’ї як осн. ланки сусп-ва. Тепер уже не весь колектив (рiд) проводив покiйника в «далеку дорогу», видiляючи для виконання голосiл. частини обряду виконавцiв-професiоналiв; поховання ставало напiвприват. справою сiм’ї, а присутнi були лише спiвчуваючими спостерiгачами. На чiльне мiсце виходили мотиви жалю i розпачу, соц. мотиви, хоча й зi збереженням розроблених професiй. голосiльницями форм i пров. мотивiв. Форма Г. стала вiльною, розкутою, що давало пiдстави дослiдникам наголошувати на їх iмпровiзац. характерi загалом. Імпровiзаційнiсть Г. є їх характер. ознакою, обумовленою побутом. Обряд похорону-весiлля виник в епоху, коли всi складовi поховання ґрунтувалися на мiфол. уявленнях. Iз вiдкрiпленням Г. вiд обряду та втратою магiч. функцiї мотив «смертi-весiлля» трансформувався в худож. образ. Бiльшiсть Г. за дитиною, неодруженим сином чи дочкою побудованi з перевагою лiрич. елемента. Характер. ознакою цих Г. є розгорнутi порiвняння, властивi нар. лiрицi загалом, нанизування однорiд. iменник. чи дiєслiв. закiнчень, що сприяють утворенню куплетiв-тирад. Характер Г., спiввiдношення у ньому лiрич. й епiч. начал залежить не лише вiд об’єкта оплакування, творчих нахилiв голосiльницi, а й вiд того, наскiльки час запису Г. вiддалений вiд трагiч. подiї. Бiльшiсть Г. записанi на знач. вiддалi вiд подiй та на прохання фольклористiв. Такі Г. втрачають чимало елементiв худож. структури. Переважають найтиповiшi мотиви, якi виконавиця може пригадати й вiдтворити, майже втрачається епiчний елемент, оскiльки вiн обов’язково має бути прив’язаний до конкрет. випадку. Талановитi жiнки переважно старшого вiку можуть вiдтворити Г. у всiй його емоц. наснаженостi з багатством мотивiв, епiч. оповiддю про небiжчика. Певне коло мотивiв мають Г. за батьками. Той факт, що голосять представники молодшого поколiння – дiвчата й молодицi, – обумовив бiльшу питому вагу в них усталених клiше, традиц. мотивiв. За рiвнем худож. довершеностi, поетичностi, глибиною емоц. вислову друге мiсце пiсля циклу Г. за дитиною посiдають Г. за чоловiком. Голосять здебiльшого жiнки зi знач. життєвим досвiдом, багатим фольклор. репертуаром; оплакується годувальник, захисник i порадник родини. Обряд прощання, взаємопримирення залишив глибоке корiння в Г. у певних словес. формулах, зверненнях до небiжчика та всiх присутнiх. По-своєму iнтерпретуються традиц. мотиви у Г. за сестрою, братом, дiдом, бабою, дядьком, кумами, сусiдами, товаришами, односельцями та ін. Голосили не лише на похоронах, а й при iн. драм. оказiях. Лихом була вимушена емiграцiя. Тисячi родин із центр. областей України шукали кращої долi в Серед. Азiї, на Далекому Сходi, а із зх. областей – у замор. краях. Бiль розлуки з рiдними мiсцями виливався у високопоетичнi Г., де переважали традиц. мотиви взаємопримирення, прощання. Голосiл. тавтологiя надає особл. емоц. забарвленостi, лiрич. тональностi. У Г. наявнi кiлька типiв повторiв: тавтологiя (однокоренева й синонiмiчна), повторювання одного й того ж слова чи фрази на початку вiрша (анафора) або в кiнцi (епiфора), паралелiзм поет. образiв. Повторення найбiльш мiстких за змiстом та емоц. забарвленням слiв, фраз обумовлює мелодику Г. iз багатими алiтерацiями й асонансами, внутр. та кiнц. римами. Важл. проблемою укр. фольклористики залишається з’ясування мiсця Г. у системi народнопiсен. жанрiв, вивчення генезису поетики нар. пiснi, джерела якої сягають обряду поховання та поезiї, пов’яз. із цим обрядом. Уже в найдавнiших лiтописах перiоду Київ. Русi маємо переспiви нар. Г. Широко використовує поетику нар. Г. нова укр. лiт-ра – вiд детал. опису обряду похорону та дослiв. передачi Г. в його автентич. виглядi до твор. осмислення поетики нар. Г., їхньої естетики у творчостi Т. Шевченка, Лесi Українки, М. Гоголя, I. Франка. По-своєму розробляли мотиви голосінь Г. Квiтка-Основ’яненко, Марко Вовчок, М. Коцюбинський, А. Тесленко та iн. У повоєн. час Г. поступово втрачають свої позицiї у поховал. обрядi, набувають iн. смисл. вiдтiнку.

Літ.: Котляревский А. О погребальных обычаях языческих славян. Москва, 1869; Брайловский С. Малорусская похоронная причеть и мифическое ее значение // КС. 1885. № 9; Данилов В. Древнейшее малорусское причитание // Там само. 1901. № 12; Свєнцицький I. Похоронне голосiння i церковно-релiгiйна поезiя // Зап. НТШ. Л., 1910. Т. 93; Гнатюк В. Похоронні звичаї і обряди // Етногр. зб. Л., 1912. Т. 32; Колесса Ф. Українськi народнi думи у вiдношеннi до пiсень, вiршiв i похоронних голосiнь. Думи i похороннi голосiння // Зап. НТШ. Л., 1922. Т. 132; Веселовский А. Н. Историческая поэтика. Ленинград, 1940; Колесса Ф. Речитативнi форми в українськiй народнiй поезiї // Музикознавчi працi. К., 1970; Кримський А. [До iсторiї вивчення росiйських та українських голосiнь] // НТЕ. 1973. № 3; Коваль В. Про тип голосіння на Рожнятівщині // Народознавчі зошити. Л., 2000. Ч. 4; Мишанич С. Українські народні голосіння // Фольклористичні та літературознавчі праці: У 2 т. Т. 1. Д., 2003.

С. В. Мишанич

Стаття оновлена: 2006