Грабовський Павло Арсенович

ГРАБО́ВСЬКИЙ Павло Арсенович (псевд. і крипт.: Павло Граб, Павло Журба, П. Арсеньєв, Панько, Харько Воля, Харько Вець, Панас Гайда, Українець, г-б, П. та ін.; 30. 08(11. 09). 1864, с. Пушкарне Охтир. пов. Харків. губ., нині Грабовське Краснопіл. р-ну Сум. обл. — 29. 11(12. 12). 1902, м. Тобольськ, Росія) — поет, пере­кладач, публіцист, літературний критик, громадсько-політичний діяч. Батько Б. Грабовського. Навч. в Охтир. бурсі (нині Сум. обл., 1874–79), Харків. духов. семінарії (від 1879). За звʼязок з рев. організацією народників «Чорний пере­діл» 1882 виключений із семінарії, висланий під на­гляд поліції у с. Пушкарне. 1885 повернувся до Харкова, при­званий на військ. службу в рос. армію. 1886 за роз­по­всюдже­н­ня прокламацій проти самодержавства увʼязнений у Харків. тюрмі. Того ж року від­правлений у Бутир. вʼязницю (Москва), звідти 1888 — на засла­н­ня до Сибіру. Під час етапу до Іркут. губ. по­зна­йомився з Н. Сигидою (загинула від тортур 1889), якій присвятив низку лірич. поезій: «Посвята», «Квітка (до Н. К. С.)» та ін. 1889 разом з товаришами написав протест «Рус­скому правительству» проти знущань над засланими, за що опинився в Іркут. вʼязниці (1889–92). Був на примус. поселен­ні у містах Вілюйськ (від 1893), Якутськ (від 1897), Тобольськ (від 1899; усі — Росія). Ві­дірваний від україномов. середовища, не лише зберіг зна­н­ня української мови, а й приділяв велику увагу культурі мови, по­стійно працював над збагаче­н­ням і вдосконале­н­ням своєї лексики, складав для себе словник української мови. В умовах заборони української мови Г. дбав про її існува­н­ня, зміцне­н­ня, роз­по­всюдже­н­ня, викори­ста­н­ня у різних галузях. По­стійно під­тримував звʼязок з Україною, листувався з Б. Грінченком, І. Франком, В. Лукичем, М. Рклицьким, П. Якубовичем та ін. Одержував укр. книжки, газети, часописи. Перша зб. поезій Г. — «Пролісок» (Л., 1894). Осн. мотиви: Україна, нужден­не життя народу, важка доля труд. інтелігенції, особливо сільс. учительок, роль і при­значе­н­ня поезії («Поетам-українцям», «Я не спів­ець чудовної природи...»), боротьба за краще життя народу («Справжні герої», «Наша слава» та ін.), туга за батьківщиною, самотність, душевна втома («Вночі», «Ні словечка нівідкуди...»), бажа­н­ня працювати для людей («Нудьга без краю, серце гасне...»). Зб. «З пів­ночі» (Л., 1896) містить оригін. поезії («Сумні співи») та пере­клади. У ній звучать мотиви журби за рідним краєм, гіркі роз­думи про свою долю та долю народу, про поклика­н­ня поета, заклики до подола­н­ня зневіри, до праці і боротьби «за окутий, пригноблений люд». Вірш «Наперед» (пізніша назва «Уперед») 1924 покладений на музику Л. Ревуцьким. До зб. поезій «Кобза» (Чг., 1898; видав Б. Грінченко) уві­йшли вірші, опубл. у попередніх збірках (деякі зі змінами з огляду на царську цензуру), нові поезії та пере­клади (пере­співи). Г. писав також російською мовою (вірші 1888–90, поема «По Сибири», нариси, стат­ті). Пере­клав окремі твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Некрасова, М. Курочкіна, Афанасія Фета, О. Плещеєва та ін., деякі рос. билини. Пере­кладав і пере­співував українською мовою (з рос. під­рядкового пере­кладу, який робили для нього товариші по заслан­ню) твори В. Шек­спіра, Дж. Байрона, Р. Бернса, В. Скот­та, Г. Лонґфел­ло, Вольтера, В. Гюґо, Ш. Бодлера, Й. Ґете, Г. Гайне, М. Метерлінка, Ш. Петефі, І. Чавчавадзе, М. Конопніцької, І. Вазова, Х. Ботева та ін. Під­готував збірки пере­кладів рос. поета І. Сурикова: «Твори Івана Сурика» (1894), «Доля» (1897; обидві — Львів), «Хвиля» (1899, не друкувалася за життя Г.). Пере­кладав також з укр. на рос. мову, зокрема під­готував до друку збірку-антологію «Песни Украины» (1898), до якої уві­йшли пере­клади творів Т. Шевченка, І. Котляревського, Н. Забіли, П. Гулака-Артемовського, І. Франка, Лесі Українки, М. Шашкевича, І. Манжури та ін., а також пере­клади, здійснені ін. поетами. Автор низки статей: «Сектанти — українці в Сибірі» («Народ», 1892, № 2, 4, 5/6), «Дещо до сві­домості громадської» (Там само, 1894, № 23/24) — про пере­селенців з України до Сибіру; «З далекої пів­ночі» («Зоря», 1894, № 21), «Московські пере­клади творів Шевченкових» (Там само, 1896, № 5; 1897, № 24), «Економічна без­викрутність благословен­ної Полтавщини» («Житє і слово», 1896, т. 5, кн. 5), «Тарас Григорьевич Шевченко» («Сибир. листок», 1900, № 22), «Памяти Т. Г. Шевченко» (Там само, 1901, № 43) та ін. У по­глядах на при­значе­н­ня поезії Г. дотримувався думки про сусп. значущість худож. літ-ри. У ст. «Дещо про творчість поетичну» («Зоря», 1897, № 3) стверджував, що поет — то «проводир громадський», що поезія повин­на бути засобом «боротьби з світовою неправдою, сміливим голосом за всіх пригноблених і скривджених». Письмен­ник об­стоював реалізм, правдивість, актуальність худож. літ-ри, ви­ступав проти «штуки для штуки», тобто проти «чистого», ві­дірваного від реальності мистецтва. Г. — майстер короткого, стислого вірша, сповненого щирого почу­т­тя і глибокої думки. Чітка строфіка, точні, спів­звучні рими, виразні образи, викори­ста­н­ня усіх поет. роз­мірів і по­єд­на­н­ня їх, різностопні рядки, пісен­ність — характерні риси поет. манери Г.

Завантажити статтю