Граматика - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Граматика

ГРАМА́ТИКА (грец. γραμματικὴ, від γράμμα – літера, написання) – будова мови з властивими їй морфологічними одиницями, категоріями і формами, синтаксичними одиницями і категоріями, словотвірними одиницями та способами словотворення; галузь мовознавства, що вивчає граматичну будову мови. Г. як будова мови являє собою сукупність підсистем, якими є морфологія, синтаксис і словотвір. До морфології належать явища, пов’яз. з формами слів, їхніми грамат. значеннями і лексико-грамат. розрядами слів. У морфол. підсистемі мови функціонують також морфеми, тобто мінім. значеннєві одиниці мови, за допомогою яких утворюються слова або словоформи. Словозмінні й словотворчі морфеми, їхнє утворення та функціонування досліджує морфеміка, яку традиційно розглядають у морфології (словозмінна морфеміка) і словотворі (словотвірна морфеміка). Синтаксис поширюється на явища, пов’яз. з функціонуванням слова в реченні, синтакс. зв’язками та відношеннями речень, словосполучень і членів речення, правилами побудови простого і складного речень тощо. До синтаксису нерідко зараховують різні текст. утворення. Словотвір охоплює творення похід. слів за допомогою афіксації та ін. формал. засобів. Останнім часом словотвір виділяють в окрему підсистему мови, поза Г.

Центр. поняттями Г. є грамат. одиниці, грамат. значення, грамат. категорія, грамат. форма. До грамат. одиниць належать морфема (мінім. одиниця), слово (як частина мови і як член речення), словосполучення і речення (як носії узагал. грамат. властивостей). Грамат. значення – узагал., абстрактне значення грамат. (морфол., синтакс., словотвір.) одиниці, яка має в мові регулярне вираження. Грамат. категорія – найбільш заг. грамат. поняття, що об’єднує ряд співвіднос. грамат. значень (грамем), вираж. певною системою грамат. форм. Грамат. категорії щодо грамем є поняттями заг., родовими, а грамеми щодо грамат. категорій – поняттями частк., видовими. Грамат. категорія охоплює 2 і більше грамеми. Зокрема, в сучас. укр. мові категорія числа, яка вказує на заг. кількісне відношення предметів і явищ, реалізується у співвіднос. і протиставлюв. грамемах однини і множини, а дієслівна категорія часу об’єднує грамеми теперіш., минулого і майбут. часів. Грамат. форма – засіб вираження грамат. значення. В укр. мові засобами вираження грамат. значень звичайно виступають служб. морфеми (морфологія) і синтакс. зв’язки слів і речень (синтаксис). Грамат. форма стосується зовн. орг-ції грамат. одиниць, тоді як грамат. значення відбиває їхню внутр. орг-цію.

Слово і речення є осн. грамат. одиницями мови і разом із грамат. категоріями конденсують у собі характер грамат. будови певної мови. Грамат. категорії поділяють на категорії, властиві слову, і категорії, властиві реченню. Слово – центр. одиниця Г., яка пронизує всі її підсистеми, пов’язана систем. відношеннями з усіма ін. одиницями мови. Зокрема, статус фонеми як мінім. одиниці мови виявляється в змістовій і формал. диференціаціях слів, морфеми як мінім. значеннєвої одиниці – в конструюванні слова, речення як найвищої одиниці мови – у формуванні за допомогою слів складників його семант. структури. У слові з’єднано 3 сутності: звук. орг-цію, лексичне і грамат. значення. Сукупність його грамат. значень формують: значення частини мови (іменника, прикметника, дієслова, прислівника та ін.) як вершинне в ієрархії значень; заг. і частк. грамат. значення слова (напр., грамат. категорія відмінка укр. іменника як заг. грамат. значення членують відповідно на частк. грамат. значення: грамеми називного, родового, давального, знахідного, орудного, місцевого і кличного відмінків, категорія числа – на грамеми однини і множини, категорія роду – на грамеми чол., жін. і серед. родів, дієслівна категорія часу – на грамеми теперіш., минулого і майбут. часів). Слово вказує також на грамат. особливості, що виявляються в його семантико-синтакс. сполучувал. можливостях (валентності).

Речення як осн. грамат. одиниця мови являє собою побудов. за відповід. синтакс. зразком одиницю повідомлення, що існує в мові в різноманіт. формах і модифікаціях, реалізується в мовленні з тією чи ін. комунікат. метою та потрібним інтонац. оформленням. Реченню властиві: найабстрактніша серед реченнєвих категорія предикативності (включає категорію об’єктив. модальності з грамемами реальності й ірреальності, категорію синтакс. часу з грамемами теперіш., минулого та майбут. часів); категорії семант. структури (зокрема предиката, суб’єкта, об’єкта, адресата та ін.); пов’яз. із мовленнєвою реалізацією речення категорії актуал. членування речення (тема і рема). Прості речення утворюють різні типи складних сполучник. і безсполучник. речень. Різновиди простого або складного речень функціонують як складники тексту.

Грамат. будова мови, крім внутр. взаємодії її підсистем, тісно пов’яз. також із лексич. (закономірності наповнення грамат. одиниць, структури їхніх лексико-грамат. угруповань тощо) і звук. (грамат. одиниці утворюють за допомогою звук. засобів мови: звуків, наголосу, інтонації) системами мови.

Грамат. будова мови перебуває в стані динаміч. рівноваги (наявні властивості стабіл. системи та динаміки) і підлягає заг. законам розвитку мови. Грамат. будові сучас. укр. мови властиві: наявність кличного відмінка іменника (велете, кобзарю, мамо, доле); закінчення -ові, -еві в давальному відмінку однини іменника чол. роду (татові, ясенові, розвиткові, учителеві); широке вживання закінчення -у в родовому відмінку однини іменників чол. роду (журналу, роману, футболу, вітру, Дону); 2 форми знахідного відмінка іменника чол. роду однини від назв неістот (напр.: Ми посадили берест і Ми посадили береста); безособ. речення з невідмінюв. дієслів. формою на -но, -то (напр.: Листа написано, Козаченька вбито) та ін.

Г. як наука має давні традиції: бере початок у працях давньоіндій. філологів (найвидатніша з них – «Восьмикнижжя» Паніні, 5 ст. до н. е.), давніх греків (Аристотель, 4 ст. до н. е.; александрій. школа в період її розквіту, 2 ст. до н. е. – 2 ст. н. е. та ін.). Грец. грамат. традиції продовжували й розвивали вчені Риму (Варрон, 1 ст. до н. е.; Донат, 4 ст. н. е.). В Україні перші граматики з’явилися наприкінці 16 – на поч. 17 ст. («Адельфотес. Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка», 1591; «Грамматіка словенска» Л. Зизанія, 1596; «Грамматіки славєнски правилноє Сγнтаґма» М. Смотрицького, 1619), об’єктом вивчення яких була старослов’ян. (церк.-слов’ян.) мова слов’яноукр. редакції. «Грамматыка словенская...» І. Ужевича (рукопис лат. мовою, 1643; опубл. 1970) є дослідж. системи укр. мови 17 ст. Першою граматикою народнорозмов. укр. мови слід вважати «Грамматику малороссійскаго нарҍчія» О. Павловського (1818). У дослідження грамат. будови укр. мови великий внесок зробили О. Потебня, А. Кримський, Є. Тимченко, О. Синявський, І. Огієнко, Л. Булаховський, Ю. Шевельов, О. Мельничук та ін. В історії світ. грамат. думки виявлено 2 осн. підходи до вивчення Г.: дослідж. або формал. орг-ції мови, або її зміст. структури. У 2-й пол. 20 ст. формал. підхід репрезентовано мовознавчими студіями, у яких синтаксис розглядають як Г. мови в цілому і зосереджують увагу на формал. перетвореннях синтакс. конструкцій. Сучасною Г. формал. спрямування є генеративна (породжувальна) Г., що виникла у США під впливом ідей Н. Хомського у 50–60-х рр. 20 ст. Спочатку генеративісти досліджували синтакс. конструкції конкрет. мови абстраговано від мовної семантики і контекстуал. особливостей функціонування речення, у 70-х рр. – в єдності формал. і семантич. аспектів вивчення грамат. явищ. Зміст. напрями спрямов. на дослідж.: семантич. орг-ції грамат. одиниць (студії Ф. Данеша, Г. Беличової-Кржижкової, Я. Корженського, А. Вежбицької про семант. структуру речення), відмінкової Г. в інтерпретації Ч. Філлмора, прагматич. плану висловлень тощо.

Широке розуміння об’єкта Г. передбачає врахування формал. і семант. ознак грамат. явищ та складної взаємодії грамат. одиниць і категорій з ін. системами мови. Наприкінці 20 ст. лінгвісти спрямували зусилля на розв’язання проблем функціонал. Г., об’єктом вивчення якої є функції мови і функції грамат. одиниць. Функціонал. Г. спирається на розрізнення Г. мовця (активної Г.) і Г. слухача (формал., пасивної Г.) як об’єктив. чинника в мовленнєвій діяльності. Одним із гол. завдань сучас. укр. мовознавства є створення різнотип. функціонал. Г., які б глибше висвітлювали сукупність функцій грамат. одиниць й особливості грамат. ладу укр. мови.

Залежно від аспекту й мети дослідж. Г. бувають наукові (побудовані на обґрунтов. витлумаченні грамат. явищ і на широкому фактич. матеріалі), описові (містять послідовну і повну характеристику грамат. структури мови) і нормативні (подають рекомендації стосовно правил. використання грамат. одиниць). Об’єктом наук. Г. може бути опис грамат. будови сучас. мови чи ін. моменту її розвитку (синхроніч. підхід) або розвиток грамат. будови мови, істор. картина її формування (діахроніч. підхід). До наук. Г. належать: теор. Г. (присвяч. складним і нерозв’яз. проблемам грамат. науки на ґрунті оригінал. концепції), порівнял.-істор. Г. (вивчає формування грамат. будови спорідн. мов) і зіставна Г. (розглядає спіл. і відмінні риси у грамат. будові спорідн. і неспорідн. мов на сучас. чи ін. стадії їхнього функціонування). Г. можуть розрізнятися повнотою (грамат. система мови в цілому) і неповнотою (характеристика окремих підсистем або ін. явищ грамат. системи) опису.

Вирізняють також шкіл. Г., що подає осн. грамат. відомості разом з орфограф. і пунктуац. правилами. Нині шкіл. Г. має орієнтуватися на ті здобутки наук. Г., які апробов. і достатньо обґрунт., а також сприяють глибшому розумінню мови та практич. її опануванню.

Літ.: Потебня А. А. Из записок по русской грамматике: В 4 т. Т. 1–3. Х., 1874–99; Т. 4. Москва; Ленинград, 1941 (перевид. у Москві: т. 1–2 – 1958, т. 3 – 1968, т. 4 у 2-х ч. – 1977 та 1985); Огієнко І. Українська граматична термінольоґія: Істор. словник укр. грамат. термінольоґії з передмовою про історію розвитку її. К., 1908; Курс сучасної української літературної мови: В 2 т. К., 1951; Есперсен О. Философия грамматики / Пер. с англ. Москва, 1958; Матезиус В. О системном грамматическом анализе // Пражский лингвист. кружок. Москва, 1967; Исследования по общей теории грамматики. Москва, 1968; Единицы разных уровней грамматического строя языка и их взаимодействие. Москва, 1969; Сучасна українська літературна мова: Морфологія. К., 1969; Сучасна українська літературна мова: Синтаксис. К., 1972; Словотвір сучасної української літературної мови. К., 1979; Бондарко А. В. Функциональная грамматика. Ленинград, 1984; Німчук В. В. Мовознавство на Україні в ХІV–ХVII ст. К., 1985; Теньер Л. Основы структурного синтаксиса / Пер. с франц. Москва, 1988; Вихованець І. Р. Граматика української мови: Синтаксис. К., 1993; Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови: Морфологія. Д., 1996; Його ж. Теоретична граматика української мови: Синтаксис. Д., 2001.

І. Р. Вихованець

Стаття оновлена: 2006