Грецька мова

Визначення і загальна характеристика

ГРЕ́ЦЬКА МО́ВА  — мова, що утворює окрему групу в складі індоєвропейської сім’ї мов. Держ. мова Греції і (одночасно з турец.) Кіпру. Розповсюдж. на Пд. Балкан. п-ова і прилеглих о-вів Іоній. та Егей. морів (Крит, Евбея, Лесбос, Родос, Кіпр), у Пд. Албанії, Єгипті, Пд. Італії і країнах колиш. СРСР. Заг. кількість носіїв — бл. 12,2 млн осіб, зокрема у Греції — 9,5 млн, на Кіпрі — 530 тис. осіб. Г. м. генетично спорідн. з давньомакедон. мовою. У історії Г. м. виділяють 3 осн. періоди: давньогрец. (14 ст. до н. е. — 4 ст. н. е.), середньогрец. (5–15 ст.), новогрец. (від 15 ст.). У давньогрец. період виокремились діалекти, представлені зразками грец. класич. літ-ри: іонійський (Гесіод, Геродот), аттичний (був літ. мовою Греції у кін. 5 ст. до н. е.; Есхіл, Софокл, Еврипід, Аристофан, Платон, Аристотель, Фукідід, Ксенофонт, Демосфен), еолійський (Алкей, Сапфо), протоіонійсько-еолійський (Піндар) та ін. На основі аттич. та іоній. діалектів сформувалося заг.-грец. койне у літ. і розмов. різновидах (4–1 ст. до н. е.). Фонет. рівень давньогрец. мови представлений 5-ма голосними (поділялися на довгі і короткі) та 17-ма приголосними (зімкн. дзвінкі [b], [d], [g] та глухі [p], [t], [k]; придихові [ph], [th], [ch]; носові [m], [n]; плавні [r], [l]; африкати [dz], [ks], [ps]; спіранти [s]). Особливістю грец. відображення індоєвроп. фонем є перехід r, 1, m, n > ra, ar; 1a, al; a, am; a, an; *bh > ph, *dh > th; *ḱ, *ǵ, *ǵh > k, g, ch. Давньогрец. морфологія характеризується наявністю 3-х родів, 3-х чисел (однина, множина, двоїна), 5-ти відмінків (наз., род., дав., знахід., клич.) та 3-х типів відмінювання (з основою на -а; на -о; на ін. голосні та приголосні). Розрізняють 2 групи часів: головні (презенс, футурум, перфект) та історичні (аорист, імперфект, плюсквамперфект). Синтаксису властивий вільний порядок слів. Важл. роль відігравали частки й прийменники. Система словотворчих засобів включає префікси, суфікси і словоскладання. Багата лексична система Г. м. є джерелом запозичень для ін. мов, зокрема й укр. Серед грецизмів (слова, звороти, запозич. з грец. мови або утвор. за її зразком) виділяють найдавніші (засвоєні мовою Київ. Русі ще до прийняття християнства — кипарис, корабель, огірок), запозичені після прийняття християнства через переклади старослов’ян. реліг. літ-ри (ангел, Біблія, псалом) та власні імена (Андрій, Василь, Софія). В укр. мові утворилися також кальки грец. лексем (благовіст, благословенний, Віра, Любов, Надія), є фразеологізми грец. походження (пізнай самого себе; яблуко розбрату; або зі щитом, або на щиті). Основна сфера побутування грецизмів — наук. і наук.-тех. термінологія (перейшли у інтернаціоналізми): економія, історія, мелодія, музика, строфа, філософія та ін. Суттєві зміни, що відбулися у Г. м. упродовж давньогрец. і середньогрец. періодів (перехід в [і] деяких голосних та дифтонгів [ē], [еі]; втрата придиховості та ін.), сприяли утворенню на базі пд. діалектів новогрец. койне (18–19 ст.). Найдавніші писемні пам’ятки Г. м. (14–12 ст. до н. е.) написані силабіч. крито-мікен. письмом, від 8 ст. до н. е. використовували алфавітне монументальне (на камені, металі, кераміці), від 4 ст. до н. е. — унціальне на папірусі, від 2 ст. н. е. — на пергаменті, від 3 ст. — курсивне, від 15 ст. — друковане.

Новогрец. мова, яка є продовженням давньогрец. і виникла у візант. період, існує у двох різновидах: димотика — нар. розмовна мова, що поступово стала мовою худож. літ-ри, і катаревуса — зархаїзована Г. м., яка була держ. мовою Греції до 1976. У ній утрачено розрізнення довгих і коротких голос. фонем, з’явилися нові приголосні: губно-зубний [ν], міжзубний дзвінкий [δ] і глухий [θ]; наголос став динамічним. Граматика новогрец. мови ґрунтується на аттичному діалекті. У морфології зникла двоїна, скоротилася відмінк. система (наз., род., знахід.; клич. — тільки у чол. роді). У класич. заг.-грец. алфавіті — 27 літер, новогрец. — 24, від останнього походять кириличне, глаголичне, латин. та ін. системи письма. Вживання димотики простежується до 6 ст., однак в епоху Юстиніана, коли гостро постала проблема централізації Візантійської імперії та офіц. стилю мови, література нар. мовою поступово занепадає. ЇЇ останньою значною пам’яткою була хроніка Іоанна Малали. Лише через шість століть в епоху Комнінів поряд з літ-рою, писаною офіц. мовою, зустрічається література, створена нар. розмовною мовою, якій притаманна єдність і близькість до сучас. димотики. Однак ця спільна мова вже не була єдиною для всієї Греції через низку істор. та екон. причин. У 13–15 ст., особливо в період занепаду Візантійської імперії, відбувається диференціація новогрец. мови на діалекти. Екон. та культурна роздробленість Греції у 15–18 ст., відсутність освіти, писем. традиції для нар. мови в часи турец. поневолення збільшили відмінність між діалектами. Лише на Криті, завойований Венецією, аж до 18 ст. спостерігається розквіт літ-ри нар. мовою (критським діалектом, зрозумілим усім грекам). Відомі крит. вірш. роман «Еротокрит» В. Корнароса, драми «Ерофілі» Г. Хортаці та «Жертва Авраама» невідомого автора. В ін. областях Греції нар. мова збідніла, з неї зникли абстрактна та термінол. лексика. Свою виразність вона зберегла лише в димотичних піснях.

Починаючи від 1800, з появою димотичних шкіл у деяких містах Греції, зроблені спроби запровадити нар. мову в шкільну освіту, та цього не дозволили прибічники аттикізму, які наполягали узаконити катаревусу (очищену мову). Після завоювання Грецією незалежності 1830 катаревуса стала її офіц. письм. мовою. У цей час вона переважає і в худож. літературі, хоча й не скрізь. На Іонійських о-вах література розвивалася виключно на основі димотики. ЇЇ найвидатніші представники — Д. Соломос, А. Кальвос, Ю. Типальдос, А. Ласкаратос, А. Валаоритис.

У 19 ст. знову постало питання, якою повинна бути мова нації — димотика чи книжна зархаїзована катаревуса. Питання це давнє і сягає корінням у 1 ст. до н. е., коли на противагу койне, яким розмовляли і писали всі, деякі письменники наслідували письмову й усну мову аттичного діалекту класич. періоду. Між прибічниками димотики та катаревуси почалася гостра дискусія, що досягла апогею в 2-й пол. 19 ст. У 80-і рр.19 ст. виник рух, названий димотикізмом, на чолі з Я. Психарисом, що вплинув на становлення єдиної заг.-нар. і літ. мови. Нормалізації новогрец. літ. мови на нар. основі сприяла творчість К. Паламаса, Я. Психариса, К. Кавафіса, А. Сікіліяноса та ін. Поступово димотика закріпилася в худож. літературі, а катаревуса — в наук.-тех. та офіц.-діловому стилях (нею викладали в г-зіях, ліцеях та університетах). Диглосія двох функціон. різновидів новогорец. мови призвела до того, що ці два стилі впливали один на одного, незважаючи на різні засадничі основи. Прибічники книж. катаревуси оберігали її від іншомов. запозичень та впливів діалектів. Димотика збагачувалася за рахунок місц. діалектів, запозичень з ін. мов, а в наук. та офіц. стилях за рахунок катаревуси. Тривале суперництво між двома різновидами новогрец. мови завершилося перемогою димотики. 1976 її проголошено держ. мовою Грецької Республіки. 1982 прийнято монотонічну систему мови. Існує багата новогрец. література, написана димотикою. Серед її представників — письменник Н. Казандзакіс, твори якого перекладено понад 50-ма мовами світу, лауреати Нобелів. премії — поети О. Елітис та Й. Сеферис. Усі діалекти новогрец. мови виникли на основі еллініст. койне. У 13–15 ст., особливо в період занепаду та загибелі Візантійської імперії, відбулася різка диференціація новогрец. мови на діалекти. Розрізняють 6 наріч — цаконське, понтійське, каппадокійське, південноіталійське, кіпрське та критське, всередині яких виокремлюють групи діалектів — пн. та пд., кикладську, пелопонеську та ін. зі своїми говірками.

Греки, які живуть в Україні, розмовляють говірками кримськорумейського діалекту новогрец. мови, що пошир. на Пд. Сх. України та в Надазов’ї і відомий у двох різновидах — румейський та урумський. Носіїв першого називають еллінофонами, другого — татарофонами. В основі обох цих діалектів лежить димотика. Урумський діалект виник унаслідок значної асиміляції новогрец. мови татарською в Криму. Не існує однознач. відповіді на питання про джерела і час виникнення румейського діалекту. А. Білецький і Т. Чернишова дотримувалися думки, що він сформований в самост. групу, подібну до ін. наріч новогрец. мови (кіпрська, критська тощо), у 18 ст. в Криму, куди переселилися греки з пн. та острівної Греції, а також з Туреччини, які 1778–79 переселилися в Надазов’я. У румейському діалекті виокремлюють 5 говірок: каракубська, малоянісольська, сартанська, стильська, урзуф-ялтинська. Існує література румейським діалектом. Обома діалектами перекладено «Кобзаря» Т. Шевченка.

Завантажити статтю