Гриневичева Катря

Визначення і загальна характеристика

ГРИНЕ́ВИЧЕВА Катря (справж. — Гриневич Катерина Василівна; 19. 11. 1875, м. Вин­ники, нині у складі Львова — 26. 12. 1947, м. Берхтесґаден, Німеч­чина) — письмен­ниця і громадська діячка. Мати В.-Т. Гриневича. Закін. учител. семінарію у Кракові. Від 1895 мешкала у Львові. Перші літ. спроби — польс. мовою. Зна­йомство з В. Стефаником 1894 під­штовхнуло до зацікавле­н­ня укр. худож. словом. Публікації зʼявилися 1898 («Буковина», «Літературно-науковий вісник»). Ви­значну роль у становлен­ні Г. як письмен­ниці ві­ді­грав І. Франко. Зі ст. «Неро­зумін­нє яко доказ» взяла участь у літ. дис­кусії поч. 20 ст. (С. Єфремов, І. Франко, В. Коцовський, Г. Хоткевич). 1909–11 редагувала журнал для дітей «Дзвінок» (Львів). Перед 1-ю світ. війною побувала в Києві та Харкові. Під час війни працювала вчителькою в таборах укр. виселенців Ґмюнд (нині місто в Австрії) та Ґрендінґ. Від 1922 — голова Союзу українок. 1940 під за­грозою арешту пере­їхала до Кракова. В остан­ні роки життя зна­йшла притулок у таборі для пере­міщ. осіб Карлсфельд (Мюнхен). Літ. спадщину складають ліричні поезії, якими вона починала свій твор. шлях (опубл. у періодиці); зб. малої прози — «Легенди і оповіда­н­ня для молодежи» (1906), «По дорозі в Сихем» (1923), «Непоборні» (1926; усі — Львів); істор. повісті «Шеломи в сонці» (1928; опубл. — Л., б. р.; Х., 1929), «Шестикрилець» (Л., 1935; 1936). Частина проз. набутку опубл. лише в часописах, зокрема в «Літературно-науковому віснику» («Мій сумнів», 1898, кн. 6; «Візія стрічі», 1902, кн. 5; «Вікна», 1902, кн. 10; «Куна-праву», 1924, кн. 3–4; «Велика Глуша», 1925, кн. 6), «Світі» («Anima saltans», 1906, № 6), «Меті», «Неділі», «Новій хаті», альманасі «За красою» (Чц., 1903; легенди «Мак», «Як Мати Божа просила о хліб», «Листи», «Шитво»). Рання проза Г. типологічно спів­падає з роз­роблюваними в зх.-європ. літ-рах апокриф., біблій. сюжетами. Рецепція неканоніч. християн. епосу по­значена зверне­н­ням до закоріненої в ментальності українського народу віри в Бога, а також пере­осмисле­н­ням фольклор. джерел. У руслі пошуків укр. філос.-культурол. думки 19–20 ст. авторка звертається до ідеї проти­ставле­н­ня всім негатив. явищам, які формувалися у сфері без­посеред. впливу імпер. культури, етнічно-етно­графічно-соціокультурно чистого села. Характер. рисою творчості Г. ран­нього періоду є тенденція до синтезу в літ. творі здобутків суміж. мистецтв: живопису, музики та пісні, театру, кінемато­графа. Зб. «Непоборні» стала вираже­н­ням жит­тєвої філософії письмен­ниці, насамперед філософії нац. ідеї, зокрема націотворчої функції інтелігенції. Під пером Г. конкретні персонажі, епізоди, події з життя «ви­гнаного народу» (мешканців таборів Ґмюнд і Ґрендінґ) постають як позачасові та поза­просторові художні узагальне­н­ня про сенс люд. буття, жорстокість війни, абсолютні морал. цін­ності. Заг. задум письмен­ниці — від­творити внутр. стан оповід­ачки та подати трагічну картину життя в таборі виселених. Для від­творе­н­ня пере­живань героїні авторка використовує пейзаж, потік вражень, що характерно для поетики ім­пресіонізму. Водночас ін. твори по­значені інтуїтивно-субʼєктив. від­творе­н­ням світу, за­глибле­н­ням у явища життя і смерті, страж­да­н­ня та радості, що ви­значає їх як екс­пресіоністичні. Унаслідок по­єд­на­н­ня принципів обʼєктив. і субʼєктив. зображе­н­ня мала проза зб. «Непоборні» набула своєрід. стильового забарвле­н­ня. В основі істор. повістей «Шестикрилець» та «Шеломи в сонці» — події на Галиц.-Волин. землі у 2-й пол. 12 — на поч. 13 ст., зафіксовані у Київ. та Галиц.-Волин. літописах. Г. сформувала влас. стиль: по­єд­нала неоромант. принципи (культ «краси і сили», уславле­н­ня героя-бунтаря, героя-надлюдини, під­несеної над сірою буденщиною, не­прийня­т­тя старого раб. світу й віра в можливість становле­н­ня світу нового) з бароковими (самоза­глибле­н­ня, шука­н­ня у собі Творця, проповідн. пафос). Художня система втілює елементи давньої міфотворчості, орнаментику, вишуканість, вибагливість бароко, здобутки новіт. худож. письма. Своєрід. колориту повістям надає архаїзація мови за рахунок викори­ста­н­ня старословʼян. та діалект. лексики, народнопісен. образів, неологізмів, стилізов. під старовину. Творчі знахідки Г. роз­раховані на витончене естет. спри­йма­н­ня. Значна частина її прози — приклад елітар. мистецтва: вона випередила рівень худож. роз­витку широких верств публіки, від­мовилася від утилітарності. Літ. спадщина письмен­ниці близька до мист. пошуків її молодших сучасників — пред­ставників праз. школи — глибоким історіософізмом, вольовими імперативами, націотвор. пафосом, цікава пере­осмисле­н­ням елементів поетики бароко, збагаче­н­ням символіки фольклор. джерел. Авторка спогадів про І. Франка, В. Стефаника («В заран­ні» // «Василь Стефаник у критиці та спогадах», К., 1970), О. Кобилянську. Після 2-ї світової війни твори Г. вилучені з б-к УРСР і знищені. Частина архіву письмен­ниці зберігається в Ін­ституті літ-ри НАНУ (Київ) та Львів. ЦДІА.

Тв.: Над ставом Сільое // Діло. 1926, 2 трав.; Turris eburnea // Нові шляхи. 1929. № 9; Душа — нічия // Ілюстров. вісті. 1941. № 4; З книг ви­гнаного народу // Жовтень. 1989. № 1; Як згасне день. З книг ви­гнаного народу // Укр. новелістика кін. ХІХ — поч. ХХ ст. К., 1989; Шоломи в сонці // Дзвін. 1990. № 2; Шестикрилець. Шоломи в сонці. К., 1990; Пасха красна, пасха господня // ЛУ. 1991, 14 квіт.; Суд квітів. Як лисиця миська пере­хитрила // Срібна книга казок. К., 1994; Непоборні: Повість, оповіда­н­ня, новели. Л., 2004.

Літ.: Державин В. Сучасна історична белетристика // Критика. 1929. № 2; Гнатишак М. Жінки пишуть повісті // Мета. 1936. № 5; Дорошенко В. Катря Гриневичева // ЛНВ. 1948. Кн. 1; Коровицький І. Катря Гриневичева // Арка. Мюнхен, 1948. № 1; Маланюк Є. Памʼяті Катрі Гриневичевої // Там само. № 5; Гармаш Б. «Дзвінок» і Катря Гриневичева // Там само; Грицай О. Володарка слова: Тіням Катрі Гриневичевої // Орлик. 1948. № 3; Ізарський О. Оста­н­ня свіча в моєму храмі // Сучасна Україна. 1952, 3 берез.; Сиротюк М. Українська історична проза за 40 років. К., 1958; Гриневич Я. Катря Гриневичева: Біогр. нарис. Торонто, 1968; Любович У. Катря Гриневичева // Жін. світ. 1975. № 11–12; Ільницький М. Людина в історії: Сучас. укр. істор. роман. К., 1989; Погребен­ник Ф. Катря Гриневичева // Жовтень. 1989. № 1; Горак Р. Покута Катрі Гриневичевої // Дзвін. 1990. № 2; Гальченко С. «Душа моя величить Бога» // ЛУ. 1991, 14 квіт.; Катря Гриневичева // Мишанич О. В. Поверне­н­ня. К., 1993; Погребен­ник Ф. Катря Гриневичева // СіЧ. 1994. № 3; Харлан О. Катря Гриневичева: Життя і творчість. К., 1997; Її ж. Історична проза Катрі Гриневичевої. К., 1997; Її ж. Катря Гриневичева: Літ. порт­рет. К., 2000.

О. Д. Харлан

Завантажити статтю