Воєнна стратегія

Визначення і загальна характеристика

ВОЄ́Н­НА СТРАТЕ́ГІЯ — складова воєн­ного мистецтва, що ви­вчає характер сучасних воєн­них конфліктів і шляхи їх попередже­н­ня, під­готовку держави та збройних сил до від­би­т­тя можливої агресії, форми й способи веде­н­ня війни в цілому та воєн­них дій стратегічного мас­штабу. В. с. є галуз­зю практич. діяльності вищого воєн­но-політ. керівництва держави щодо попередже­н­ня воєн. конфліктів, під­готовки ЗС до можливої війни і керівництва ними під час веде­н­ня війни (воєн. дій).

Зміст В. с. залежить від вимог воєн­ної доктрини, стану воєн­но-політ. і воєн­но-стратег. об­становки, політ. мети, екон. й оборон. можливостей держави, рівня роз­витку озброєнь і конкрет. зав­дань ЗС. Осн. теор. положе­н­ня і зав­да­н­ня В. с., об­ґрунтов. воєн­ною наукою, не є по­стійними. Вони змінюються разом зі змінами, які від­буваються у соц.-політ., екон. і воєн. галузях всередині країни та у світі загалом, зокрема із впровадже­н­ням у ЗС якісно нових засобів зброй. боротьби окремі положе­н­ня стратегії втрачають своє значе­н­ня або набувають ін. змісту. Звʼязок стратегії і політики об­умовлений сутністю війни. Політика ви­значає порядок під­готовки до можливої війни, зумовлює форми і способи її веде­н­ня, забезпечує високий рівень морал.-політ. стану народу, створює сприятливі внутр. та зовн.-політ. умови для В. с. У свою чергу, воєн­но-політ. керівництво держави використовує результати стратег. дослідж. для виріше­н­ня питань військ. будівництва, під­готовки і веде­н­ня війни. Особливо рельєфно вплив В. с. на політику проявляється у ході війни: успіхи, досягнуті ЗС, створюють сприятливі умови для подальшого проведе­н­ня політики; воєн­ні поразки та провали стратег. планів — ускладнюють об­становку, в якій доводиться діяти політ. кер-ву, а в окремих випадках навіть призводять до зміни політ. курсу.

Тісний звʼязок В. с. і воєн. доктрини зумовлений тим, що роз­виток теорії стратегії ведеться з урахува­н­ням вимог воєн. доктрини, у якій від­ображені й закріплені певні по­гляди на сутність, характер, способи під­готовки та веде­н­ня війни державою і її ЗС. Роз­роблені стратегією висновки і рекомендації можуть при­йматись вищими законодав. органами держави як офіц. положе­н­ня й ставати складовою частиною воєн. доктрини.

Не менш тісні звʼязки існують між В. с. і економікою. Озброє­н­ня, склад, організація, форми та способи за­стосува­н­ня військ залежать від досягнутого ступеня роз­витку виробництва. Економіка об­умовлює кількісний і якісний склад ЗС, впливає на характер воєн. дій і ви­значає роз­мах, напруженість та ін. характерні риси війни. Реалізуючи досягне­н­ня НТП, економіка створює сприятливі умови для роз­витку стратегії та у своєму роз­витку враховує потреби ЗС і вимоги, які висуває стратегія. В. с. належить провід­на роль у ви­значен­ні вимог до воєн. економіки, обсягів і структури оборон. продукції. Вона ви­значає матеріал. потреби ЗС на мирний і воєн. час, ставить вимоги до роз­міще­н­ня обʼєктів економіки в інтересах забезпече­н­ня їх стійкості у ході війни, ви­значає заходи щодо обладна­н­ня тер. країни, впливає на роз­поділ люд. ресурсів. Війна, її причини та джерела, хід і наслідки під­порядковуються обʼєктив. законам, які виявляють її залежність від політ. цілей, спів­від­ноше­н­ня екон., воєн­но-екон. і наук.-тех. потенціалів держав (коаліцій держав), що воюють. Перший осн. закон війни встановлює залежність характеру війни від її політ. цілей, другий — ходу і результатів війни від воєн­но-екон. потенціалів ворогуючих сторін. Часткові закони війни встановлюють залежність ходу і результатів зброй. боротьби від спів­від­ноше­н­ня наук.-технол. потенціалів, морал.-психол. стану особового складу, воєн. потенціалів протидіючих сторін.

Осн. принципи В. с.: під­трима­н­ня по­стій. готовності військ (сил) до викона­н­ня зав­дань; рішучість і активність дій; прагне­н­ня до захопле­н­ня та утрима­н­ня стратег. ініціативи; комплексне за­стосува­н­ня військ, сил і засобів; зосередже­н­ня зусиль у вирішал. момент на найважливіших напрямках для виріше­н­ня гол. зав­дань; одночасне ураже­н­ня противника на всю глибину побудови його оборони; раптовість дій; своєчасне нарощува­н­ня зусиль для досягне­н­ня успіху; створе­н­ня, від­новле­н­ня і викори­ста­н­ня стратег. резервів; закріпле­н­ня досягнутого успіху; своєчасне від­новле­н­ня боє­здатності військ (сил); всебічне забезпече­н­ня воєн. дій; врахува­н­ня і викори­ста­н­ня морал.-психол. фактора; чітке й без­перервне упр. військами і силами.

В. с. виникла разом із зародже­н­ням держави і роз­вивалась як практична діяльність її вищого воєн­но-політ. кер-ва. Виділяють 4 періоди у роз­витку В. с.: стратегія стародав. світу, середньовіч­чя, нової історії та 20 ст.

1-й період — від 1496 до н. е. (під­писа­н­ня Амфіктіон. договору між общинами Середньої Греції та Фесалії) до 476 н. е. (паді­н­ня Зх. Рим. імперії). Осн. здобутки В. с. цього періоду: роз­робка питань під­готовки армії та способів веде­н­ня генеральних битв; організація воєн. походів; за­вчасне планува­н­ня війни; ви­значе­н­ня послідовності досягне­н­ня воєн­но-політ. цілей. Від­булося формува­н­ня і роз­виток «стратегії точки», за якою доля війни вирішувалась в одній гол. битві. У греко-перських війнах (500–499 рр. до н. е.), походах Александра Македонського (334–323 рр. до н. е.), Пуніч. війнах (246–146 рр. до н. е.), ґал­льських походах Юлія Цезаря (58–51 рр. до н. е.) та ін. конфліктах того часу вдосконалювались форми й способи стратег. дій: раптовий напад, облога і штурм фортець, морська блокада, контрна­ступ. Ви­значилось прагне­н­ня до обʼ­єд­на­н­ня держ. і військ. керівництва на воєн. період, набула пошире­н­ня та вдосконалювалась за­вчасна під­готовка тер. до війни (будівництво Великої китай. стіни, рим. валів тощо). В цей період зʼявляються перші теор. праці, у яких досліджувались пита­н­ня В. с., серед них — «Трактат про воєн­не мистецтво» китай. полководця Сунь Цзи (6–5 ст. до н. е.); твори Юлія Цезаря (1 ст. до н. е.); рим. істориків Фронтина (1 ст. н. е.), Веґеція (кін. 4 — поч. 5 ст. н. е.).

2-й період — від 476 до 1640 (англ. буржуазно-демократ. революція). У цей час велись в основному між­усобні війни з обмеженими воєн­но-політ. цілями, оскільки нові малочисел. держави, що утворились внаслідок роз­паду імперій, не володіли до­статніми можливостями для веде­н­ня широкомас­штаб. воєн. Хоча до поч. епохи Від­родже­н­ня В. с. пере­бувала фактично у застої, однак під час араб. завоювань (7–8 ст.) в стратегії вперше були по­єд­нані на­ступал. і оборон­ні дії, воєн­ні походи здійснювалися на сотні й тисячі кілометрів, а їхня тривалість зросла до 2–3-х р.

Після створе­н­ня (12 ст.) і широкого впровадже­н­ня у військах (15–17 ст.) вогнепальної зброї, докорін­но міняється і В. с., яка від­тоді полягала в зосереджен­ні зусиль на вирішал. напрямках, без­перервності дій, боротьбі за стратег. ініціативу.

3-й період — від 1640 до 1899 (остаточ. пере­хід до машин. виробництва). У цей період виникають на­ймані армії із централіз. упр. і всебіч. забезпече­н­ням; замість важкої лицар. кін­ноти осн. родом військ стає піхота; формується і знаходить широке за­стосува­н­ня артилерія. З огляду на не­спроможність на­йманих армій вирішувати значні стратег. зав­да­н­ня, обʼєктом стратег. дій стає не армія противника, а його тер. Вищими досягне­н­нями В. с. того періоду вважались захопле­н­ня тер. ворожої держави без великих битв і вмі­н­ня змусити армію противника від­ступати під за­грозою виходу на його комунікації та знище­н­ня матеріал. бази. Для протидії маневрам військ противника й оборони тер. зводились потужні фортеці, війська роз­ташовувались рівномірно по опор. пунктах вздовж кордону із зав­да­н­ням прикрити всі можливі напрямки нападу. Така стратегія отримала назву кордон­ної, її основоположники — Г. Ллойд і А. Бюлов. Рівень роз­витку науки і техніки у 18–19 ст. об­умовив пере­хід до досягне­н­ня стратег. цілей рішучим на­ступом, боротьбою за ініціативу, зосередже­н­ням сил на вирішал. напрямках, широким маневром, раптовим за­стосува­н­ням сил і засобів, спільними діями сухопут. військ та флоту. Глибокі зміни у по­глядах на способи веде­н­ня війни від­булися в ході воєн. кампаній рос. армії (1700–99), окремі з яких від­бувались на території України із залуче­н­ням її ресурсів; наполеон. воєн (1804–14); громадян. війни в США (1861– 65); австро-прус­ської війни (1866); франко-прус­ської війни (1877– 78); іспано-амер. війни (1898), під час яких почали зароджуватись елементи армій. операцій.

4-й період — від 1900 до нашого часу. На поч. цього періоду (зокрема під час рос.-япон. війни 1904–05) отримала роз­виток теорія і практика під­готовки та веде­н­ня армій. операцій, почали зароджуватись елементи фронт. операцій. Гол. зав­да­н­ням стратегії був рішучий роз­гром противника, а гол. способом стратег. дій — оточе­н­ня і на­ступ по внутр. операц. лініях з метою роз­грому ЗС противника по частинах. Велика Британія та США роз­вивали стратегію захопле­н­ня і утрима­н­ня панува­н­ня на морі.

На поч. 1-ї світової війни, під час якої вперше в історії за­стосовувались багатоміль­йон­ні армії, засоби повітр. нападу (дирижаблі, літаки), танки, хім. зброя, всі армії прагнули вирішувати зав­да­н­ня шляхом стратег. на­ступу, однак на­прикінці війни отримали роз­виток стратег. оборона на суціл. позицій. фронтах великої протяжності; прорив позицій. оборони; створе­н­ня стратег. резервів; організація стратег. взаємодії сухопут. військ і флоту; стратег. взаємодія союз. армій. У ході воєн. дій 1918–20 в Росії мало місце масоване зосередже­н­ня сил і засобів для нанесе­н­ня гол. ударів по стратег. угрупова­н­нях противника, роз­гром яких різко змінював воєн­но-стратег. об­становку. Під час 2-ї світової війни отримала роз­виток на практиці теорія глибокої на­ступал. операції, роз­роблена у між­воєн. період. Стратег. оборона стала глибшою за рахунок збільше­н­ня кількості смуг оборони; воєн­ні дії велись у формі фронт. (флот.) операцій і операцій груп фронтів (груп армій) з масованим за­стосува­н­ням різнорід. сил та засобів. У період від 1946 до 1990 рев. вплив на роз­виток В. с. мало створе­н­ня та впровадже­н­ня ракетно-ядер. зброї. Воєн­но-політ. об­становка того часу характеризується гонкою озброєнь, воєн­но-стратег. — знач. кількістю локал. воєн і зброй. конфліктів (загалом бл. 300). Стратег. концепції за­стосува­н­ня зброї масового ураже­н­ня змінилися від необмеженого її за­стосува­н­ня до стримува­н­ня війни військ.-тех. засобами.

Теорія стратегії сут­тєво впливає на формува­н­ня форм і способів веде­н­ня зброй. боротьби. На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. у Європі сформувались 2 провід­ні школи воєн. мистецтва світ. рівня: нім. і рос. Видатним пред­ставником нім. школи був К. Клаузевіц, який у своїй праці «Vom Kriege» («Про війну») по­єд­нав філос. ідеї Ґ. Геґеля з положе­н­нями воєн. мистецтва та заклав основи знань про війну і армію. Ві­домими пред­ставниками рос. школи були: О. Свєчин (військ. вчений укр. походже­н­ня), який у своїй роботі «Стратегія» виклав теор. основи під­готовки і веде­н­ня війни, особливо її початк. періоду; В. Триандафілов — основоположник нової методології оцінки характеру воєн майбутнього і теорії глибокої на­ступал. операції, яка отримала під­твердже­н­ня у битвах 2-ї світової війни і нині є непереверш. за глибиною проробки питань стратегії; М. Дробов — автор теорії «малих воєн», який перед­бачав зро­ста­н­ня ролі партизан.-терорист. дій малих армій. Ця теорія стала особливо актуальною після роз­паду СРСР, що об­умовлене загостре­н­ням глобал. про­блем, початком процесу роз­паду федератив., регіон., поліетніч. та поліконфесій. держав. На­громадже­н­ня і вдосконале­н­ня високоточної зброї, засобів радіо­електрон. та інформ. боротьби при­звело до включе­н­ня у сферу зброй. боротьби інформ. простору. Як спосіб досягне­н­ня політ. цілей — створе­н­ня нових держав або зміни кон­ституц. ладу — зароджується і починає роз­виватись стратегія партизан.-терорист. дій. Прагне­н­ня досягнути політ. цілей шляхом за­стосува­н­ня ір­регуляр. формувань стає осн. фактором сучас. воєн­но-стратег. об­становки. Характер, способи і мас­штаби зброй. боротьби ви­значаються рівнем роз­витку засобів ураже­н­ня та їх технологічністю. Осн. змістом воєн 1-го поколі­н­ня (холодна зброя) була «стратегія точки», у якій результат зброй. боротьби вирішувався рукопаш. боєм. У війнах 2-го поколі­н­ня (гладкоствол. зброя) пріоритет був від­даний «кордон. стратегії», оскільки протидіючі сторони отримали можливість вражати противника на знач. від­стані. Війни 3-го поколі­н­ня (нарізна зброя) велись за принципами «ліній. стратегії», а зро­ста­н­ня їх просторов. роз­маху і тривалості при­звели до формува­н­ня концепції «війни на виснаже­н­ня». Подальший роз­виток засобів ураже­н­ня викликав появу концепції «тотал. війни», що отримала роз­виток під час 1-ї та 2-ї світ. воєн, які велись зброєю 4-го поколі­н­ня (моторизов. зброя). Поява зброї 5-го поколі­н­ня (ядер.) надала можливість планувати зброй. боротьбу у глобал. мас­штабах, що могло б при­звести людство до ката­строфи. Пошук альтернатив. засобів ураже­н­ня спричинив вина­йде­н­ня та впровадже­н­ня високотехнологічної зброї 6-го поколі­н­ня та роз­робку стратегії «хірург. ударів» по найбільш важливих обʼєктах противника. Інтенсив. роз­виток біо­технологій, роз­робка нелетальних засобів боротьби 7-го поколі­н­ня дає під­стави вважати, що їх широке впровадже­н­ня у 21 ст. при­зведе до від­мира­н­ня панівної у 20 ст. концепції «тотал. війни» і докорін­но змінить сучасні по­гляди на В. с.

Літ.: Соколовский В. Д. Воен­ная стратегия. Москва, 1963; Кингстон Э. Аспекты стратегии / Пер. с англ. Москва, 1966; Клаузевіц К. Про війну / Пер. з нім. К., 1976; Клокотов А. П. Основы теории стратегии. Москва, 1990; Воєн­на Доктрина України // ГУ. 1993, 29 жовт.

Ю. І. Бут

Завантажити статтю