Воєнне мистецтво - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Воєнне мистецтво

ВОЄ́ННЕ МИСТЕ́ЦТВО – теорія і практика підготовки й ведення воєнних дій на геоторії та навколоземному просторі; застосування відповідних сил, засобів і ресурсів для підтримання достатнього рівня воєнної безпеки країни. Складається із 3-х частин: стратегічного, оперативного і тактичного мистецтв, ін. назви – стратегія, велика тактика, тактика.

В. м. – це насамперед відображення певних важливих для ком-рів різних рівнів явищ воєн. дій, що підпорядковані певним принципам, законам й закономірностям зброй. боротьби. В. м. має свою історію, теорію і практику. Історія і теорія В. м. – частина воєнної науки, що об’єднує низку теор. і практ. питань підготовки та ведення зброй. боротьби. Рівень розвитку В. м. визначається кількіс. показниками втрат особового складу ЗС, озброєння і воєн. техніки держави, а також цивіл. населення, рівнем руйнування нар. госп-ва, інфраструктури, збитками, що зазнала її економіка, культура тощо під час воєн. дій. На розвиток В. м. впливають істор. традиції держави, стан економіки, рівень культури, менталітет провід. нації, воєнна доктрина, фіз.-геогр. особливості геоторії, геополіт. положення та геоекон. позиції у регіон., континентал. і глобал. масштабах. Історія розвитку В. м. – це низка яскравих прикладів застосування нових методів ведення бою, зокрема відкриття Епамінондом принципу нерівномір. розподілу військ по фронту з метою зосередження сил для гол. удару на вирішал. ділянці, що було застосовано в бойовищі при Левктрах (371 р. до н. е.); використання Александром Македонським кінноти в якості гол. удар. засобу для розгрому супротивника (334–323 рр. до н. е.); застосування Ганнібалом в бойовищі при Каннах (216 р. до н. е.) одночас. удару на обох флангах, оточенні та розгрому рим. армії меншими силами; Юлієм Цезарем – маневру і резерву на полі бойовища (1 ст. до н. е.) тощо. У війнах епохи Давньої Греції зародились елементи воєнно-мор. мист-ва, яке на той час полягало в умінні зосередити і вишикувати флот гребних кораблів на вибраній позиції, після чого розчленувати й знищити флот противника по частинах за допомогою таран. ударів і абордажу. В епоху раннього феодалізму (5–6 ст.) осн. зброй. силою в Зх. Європі стала важкоозброєна (лицар.) кіннота, а піхота виконувала допоміжну роль. Однак у ЗС Київ. Русі (9–11 ст.), де також були значні кінні дружини, піхота зберегла свою роль – вирішал. силою у війнах було піше нар. ополчення. В. м. київ. князів та їхніх воєвод дозволило розширити кордони держави і перетворити її в могутню імперію. Військо княжої доби боронило великі території і з успіхом діяло на суші й на морі, хоча як і в Зх. Європі тактика вітрил. кораблів не відрізнялася від тактики греб. суден.

Із виникненням великих централізов. держав у 2-й пол. 16 ст. почали створювати постійні наймані армії. Знач. вплив на розвиток В. м. мало впровадження у військах вогнепальної зброї, що зумовило вироблення лінійної тактики, при якій результат бойовища почав залежати не лише від кількості та вправності живої сили, але й від потужності вогню. У 17 ст. стратегічні зусилля воюючих сторін зводились до того, щоб по можливості уникнути бойовища та виграти війну шляхом маневрування на комунікаціях противника, а також за допомогою блокади і захоплення його фортець. Це призвело до виникнення «кордон. стратегії», яку з успіхом застосовували укр. гетьмани під час воєн з Річчю Посполитою та Осман. імперією. У Зх. Європі в той час з’явилися постійні ВМФ, осн. класом кораблів яких стали оснащені артилерією вітрильні лінійні кораблі та фрегати. Гол. способи стратег. дій на морі: ген. бойовище, блокада флоту противника в базах і портах, висадка мор. десантів. Як і в сухопут. військах, формувалася лінійна тактика, яка дозволяла використовувати можливості артилерії, встановленої на кораблях.

Глибокі зміни у В. м. відбулися у ході Великої франц. революції і нац.-визв. воєн кін. 18 – поч. 19 ст. Переваги армії, створеної під час революції у Франції, повністю використав Наполеон І, який відмовився від «кордон. стратегії» і намагався розгромити противника у ген. бойовищі. Натомість рос. фельдмаршал М. Кутузов досягав стратег. цілі шляхом системи вимотуючих, послідов. бойовищ і боїв, уникаючи ген. бойовища. Тактика базувалася на сміливому і глибокому маневрі колон піхоти та кавалерії, виділенні сильних резервів. Новий крок у розвитку воєнно-мор. мист-ва зробили рос. флотоводці Ф. Ушаков і Г. Спиридов, які відмовились від ліній. тактики і з успіхом застосували більш гнучку маневрову.

Подальші зміни В. м. у 19 ст. пов’язані з буд-вом залізниць, винаходами електр. телеграфу, бездим. пороху, масовим впровадженням у війська вогнепал. наріз. зброї, що дозволило прискорити зосередження і розгортання армій, вдосконалити їх постачання. Зріс рівень оператив. кер-ва військами, посилилась ефективність вогню, що й зумовили відмову від тактики колон і перехід до тактики розстрільні (стрілец. цепів). 1870– 71 вагомішою стала роль Генштабу, що проявилося під час франко-прусської війни. Тоді ж започатковано операції об’єднань, що зумовило розвиток важливої складової В. м. – оператив. мист-ва (великої тактики). Флоти переоснащувались паровими кораблями, які мали більшу швидкість, маневреність і захищеність, внаслідок чого докорін. змін зазнало воєнно-мор. мист-во. Хоч значно раніше, ще на поч. 17 ст., мистец. маневрування козац. війська під проводом гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного на суші й на морі несло в собі елементи операції. Класич. приклад застосування цих дій козаків призвів до успіху під час штурму м. Кафа. Після перемоги під Корсунем (травень 1648) гетьман Б. Хмельницький вирушив на Фастів, Вінницю і Білу Церкву з метою встановити контроль над Переметовим полем (р-н Обухів–Фастів–Біла Церква), на якому зближалися Чорний і Волин. шляхи. У той же час група полковника І. Ганжі блокувала Кучман. шлях і прикрила гол. базу армії – Запорожжя та Крим, Ф. Джеджалій вирушив у напрямі Чернігова, де розгорнув ще одне козац. угруповання і прикрив Лівобережжя з Пн. Таким чином Б. Хмельницький вів воєнні дії на тер. розміром 500 × 700 км, що набагато перевищувало показники тогочас. битв і бойовищ.

У ході рос.-япон. війни (1904–05) набувають подальшого розвитку армій. операції, зароджуються фронт. операції та мор. тактика у великих мор. бойовищах. Було застосовано на практиці принципи взаємодії у мор. бою нових класів кораблів (броненосців, броненос. крейсерів, есмінців тощо), протимін. і протичовнової оборони, нові бойові порядки кораблів. Під час 1-ї світ. війни ЗС отримали можливість поповнювати втрати за рахунок резервів, у ході воєн. дій вперше було застосовано літаки, танки, автомобілі та хімічну зброю – отруйні гази. Війна набула позиц. характеру, що вимагало вдосконалення мист-ва прориву оборони; оперативне мист-во отримало новий розвиток у ході проведення фронт. операцій. Тактика відреагувала виникненням нового бойового порядку – хвилі цепів. Наприкінці війни бій став заг.-військ. а тактика загальною, оскільки бойові завдання вирішувались спільними діями піхоти, кінноти, артилерії, авіації, танків й інж. військ. Тоді ж розроблено тактику дій підвод. човнів і боротьби з ними, а також нову форму воєн. діяльності флоту – мор. операцію; закладено основи В. м. ВПС, зокрема способи розвідки і бойового впливу на противника з повітря, ведення повітр. бою.

У період між 1-ю і 2-ю світ. війнами виникли теорії про досягнення перемоги обмеж. силами (малих армій), за допомогою авіації (повітр. війни) або танків (танк. війни). У СРСР було розроблено теорію глибокої операції і спільних операцій з ін. видами ЗС на примор. напрямах; отримала розвиток тактика дій різнорід. сил флоту і основи взаємодії між ними та взаємодії флоту із сухопут. військами; у В. м. ВПС – способи ведення повітр. розвідки, знищення живої сили і об’єктів противника, боротьби з його авіацією, корегування артилер. вогню тощо, основи оператив. мист-ва ВПС і тактики родів авіації, виконання самост. оператив. завдань авіац. бригадами, корпусами та бомбардувал. авіацією далекої дії.

Важливим етапом розвитку В. м. стала 2-а світ. війна, під час якої розроблена й реалізована нова форма стратег. дій – операції груп фронтів і груп польових армій. Оборонні операції проводились на великих територіях, з глибоким ешелонуванням війська та активними контрударами. Найскладнішою формою наступал. операцій був контрнаступ. Успішно вирішувалася проблема стратег., оператив. і тактич. резервів. Мист-во підготовки й ведення операцій і боїв розвивалось по лінії нарощування сили ударів, зростання глибини одночас. ураження, підвищення темпів прориву глибокоешелонов. оборони противника та розвиток наступу за рахунок використання корпус., армій. і фронт. рухомих груп і других ешелонів, ведення зустріч. бойовищ і боїв, форсування вод. перешкод з ходу, бойових дій вночі. Отримало розвиток мист-во підготовки й ведення повітр. (мор.) десант. операцій. Воєнно-мор. мист-во розвивалось під час підготовки і проведення самост. операцій, сприяння наступу (обороні) сухопут. військ, бойових дій на комунікаціях, проведення конвоїв тощо; тактика й оперативне мист-во ВПС – під час проведення повітр. операцій та боїв, у ході яких виникла нова форма використання авіації – авіац. наступ. Серед гол. завдань ВПС – завоювання панування у повітрі, вплив на стратег. і оперативні резерви, ізоляція р-нів бойових дій тощо.

Післявоєн. розвиток В. м. обумовлений виникненням принципово нових видів і типів озброєнь, якими оснащувались ЗС, зокрема впровадження ракетно-ядер. зброї призвело до збільшення просторових показників операцій та боїв, дало можливість командувачам одночасно й у короткі терміни вражати оперативні та стратег. угруповання військ противника без стратег. і оператив. розгортання власних ЗС. Протягом 20–30-ти р. ядер. зброєю оснащувались військ. округи, армії, армій. корпуси, дивізії, бригади і навіть батальйони. Відповідно коригувались оперативно-тактичні нормативи у бік збільшення ширини й глибини ділянок та смуг в обороні, бойових і оператив. завдань у наступі. Глобал. вплив такої зброї зумовлював ураження не тільки всіх воюючих, але й нейтрал. держав, і міг призвести до знищення всього життя на землі. Задля уникнення цього було винайдено високоточну зброю, яка дозволяє досягати мети операцій і боїв вибірковими, точними ударами звичай. зброї з космосу, повітря, землі та моря. Протягом останніх 100 р. В. м. демонструвало спіралеподібну траєкторію розвитку: теорія танк. війни практично втілена у ході 2-ї світ. війни та протягом 2-ї пол. 20 ст.; теорія повітр. війни застосовувалась під час воєн в Югославії та Іраку; теорія малих армій впроваджується у життя всіма розвинутими країнами, які інтенсивно скорочують ЗС; теорія глибокої операції залишається в основі сучас. повітр.-косм.-назем. операцій.

С. П. Корінний

Стаття оновлена: 2006