Воєнне мистецтво

ВОЄ́Н­НЕ МИСТЕ́ЦТВО — теорія і практика під­готовки й веде­н­ня воєн­них дій на геоторії та навколоземному просторі; за­стосува­н­ня від­повід­них сил, засобів і ресурсів для під­трима­н­ня до­статнього рівня воєн­ної без­пеки країни. Складається із 3-х частин: стратегічного, оперативного і тактичного мистецтв, ін. назви — стратегія, велика тактика, тактика.

В. м. — це насамперед від­ображе­н­ня певних важливих для командирів різних рівнів явищ воєн. дій, що під­порядковані певним принципам, законам й закономірностям зброй. боротьби. В. м. має свою історію, теорію і практику. Історія і теорія В. м. — частина воєн­ної науки, що обʼ­єд­нує низку теор. і практ. питань під­готовки та веде­н­ня зброй. боротьби. Рівень роз­витку В. м. ви­значається кількіс. показниками втрат особового складу ЗС, озброє­н­ня і воєн. техніки держави, а також цивіл. населе­н­ня, рівнем руйнува­н­ня нар. господарства, інфра­структури, збитками, що за­знала її економіка, культура тощо під час воєн. дій. На роз­виток В. м. впливають істор. традиції держави, стан економіки, рівень культури, менталітет провід. нації, воєн­на доктрина, фіз.-геогр. особливості геоторії, геополіт. положе­н­ня та геоекон. позиції у регіон., континентал. і глобал. мас­штабах. Історія роз­витку В. м. — це низка яскравих прикладів за­стосува­н­ня нових методів веде­н­ня бою, зокрема від­кри­т­тя Епамінондом принципу нерівномір. роз­поділу військ по фронту з метою зосередже­н­ня сил для гол. удару на вирішал. ділянці, що було за­стосовано в бо­йовищі при Левктрах (371 р. до н. е.); викори­ста­н­ня Алексан­дром Македонським кін­ноти в якості гол. удар. засобу для роз­грому су­противника (334–323 рр. до н. е.); за­стосува­н­ня Ган­нібалом в бо­йовищі при Кан­нах (216 р. до н. е.) одночас. удару на обох флангах, оточен­ні та роз­грому рим. армії меншими силами; Юлієм Цезарем — маневру і резерву на полі бо­йовища (1 ст. до н. е.) тощо. У війнах епохи Давньої Греції зародились елементи воєн­но-мор. мистецтва, яке на той час полягало в умін­ні зосередити і вишикувати флот гребних кораблів на ви­браній позиції, після чого роз­членувати й знищити флот противника по частинах за допомогою таран. ударів і абордажу. В епоху ран­нього феодалізму (5–6 ст.) осн. зброй. силою в Зх. Європі стала важко­озброєна (лицар.) кін­нота, а піхота виконувала допоміжну роль. Однак у ЗС Київ. Русі (9–11 ст.), де також були значні кінні дружини, піхота зберегла свою роль — вирішал. силою у війнах було піше нар. ополче­н­ня. В. м. київ. князів та їхніх воєвод до­зволило роз­ширити кордони держави і пере­творити її в могутню імперію. Військо княжої доби боронило великі території і з успіхом діяло на суші й на морі, хоча як і в Зх. Європі тактика вітрил. кораблів не від­різнялася від тактики греб. суден.

Із виникне­н­ням великих централізов. держав у 2-й пол. 16 ст. почали створювати по­стійні на­ймані армії. Знач. вплив на роз­виток В. м. мало впровадже­н­ня у військах вогнепальної зброї, що зумовило виробле­н­ня лінійної тактики, при якій результат бо­йовища почав залежати не лише від кількості та вправності живої сили, але й від потужності вогню. У 17 ст. стратегічні зуси­л­ля воюючих сторін зводились до того, щоб по можливості уникнути бо­йовища та ви­грати війну шляхом маневрува­н­ня на комунікаціях противника, а також за допомогою блокади і захопле­н­ня його фортець. Це при­звело до виникне­н­ня «кордон. стратегії», яку з успіхом за­стосовували укр. геть­мани під час воєн з Річчю Посполитою та Осман. імперією. У Зх. Європі в той час зʼявилися по­стійні ВМФ, осн. класом кораблів яких стали оснащені артилерією вітрильні лінійні кораблі та фрегати. Гол. способи стратег. дій на морі: ген. бо­йовище, блокада флоту противника в базах і портах, висадка мор. десантів. Як і в сухопут. військах, формувалася лінійна тактика, яка до­зволяла використовувати можливості артилерії, встановленої на кораблях.

Глибокі зміни у В. м. від­булися у ході Великої франц. революції і нац.-визв. воєн кін. 18 — поч. 19 ст. Пере­ваги армії, створеної під час революції у Франції, повністю викори­став Наполеон І, який від­мовився від «кордон. стратегії» і намагався роз­громити противника у ген. бо­йовищі. Натомість рос. фельдмаршал М. Кутузов досягав стратег. цілі шляхом системи вимотуючих, послідов. бо­йовищ і боїв, уникаючи ген. бо­йовища. Тактика базувалася на сміливому і глибокому маневрі колон піхоти та кавалерії, виділен­ні сильних резервів. Новий крок у роз­витку воєн­но-мор. мистецтва зробили рос. флотоводці Ф. Ушаков і Г. Спиридов, які від­мовились від ліній. тактики і з успіхом за­стосували більш гнучку маневрову.

Подальші зміни В. м. у 19 ст. повʼязані з будівництвом залізниць, винаходами електр. теле­графу, без­дим. пороху, масовим впровадже­н­ням у війська вогнепал. наріз. зброї, що до­зволило при­скорити зосередже­н­ня і роз­горта­н­ня армій, вдосконалити їх по­стача­н­ня. Зріс рівень оператив. керівництва військами, посилилась ефективність вогню, що й зумовили від­мову від тактики колон і пере­хід до тактики роз­стрільні (стрілец. цепів). 1870– 71 вагомішою стала роль Ген­штабу, що проявилося під час франко-прус­ської війни. Тоді ж започатковано операції обʼ­єд­нань, що зумовило роз­виток важливої складової В. м. — оператив. мистецтва (великої тактики). Флоти пере­оснащувались паровими кораблями, які мали більшу швидкість, маневреність і захищеність, внаслідок чого докорін. змін за­знало воєн­но-мор. мистецтво. Хоч значно раніше, ще на поч. 17 ст., мистец. маневрува­н­ня козац. війська під проводом геть­мана П. Конашевича-Сагайдачного на суші й на морі несло в собі елементи операції. Класич. приклад за­стосува­н­ня цих дій козаків призвів до успіху під час штурму м. Кафа. Після пере­моги під Корсунем (травень 1648) геть­ман Б. Хмельницький вирушив на Фастів, Він­ницю і Білу Церкву з метою встановити контроль над Пере­метовим полем (р-н Обухів–Фастів–Біла Церква), на якому зближалися Чорний і Волин. шляхи. У той же час група полковника І. Ганжі блокувала Кучман. шлях і прикрила гол. базу армії — Запорож­жя та Крим, Ф. Джеджалій вирушив у напрямі Чернігова, де роз­горнув ще одне козац. угрупова­н­ня і прикрив Лів­обереж­жя з Пн. Таким чином Б. Хмельницький вів воєн­ні дії на тер. роз­міром 500 × 700 км, що набагато пере­вищувало показники тогочас. битв і бо­йовищ.

У ході рос.-япон. війни (1904–05) набувають подальшого роз­витку армій. операції, зароджуються фронт. операції та мор. тактика у великих мор. бо­йовищах. Було за­стосовано на практиці принципи взаємодії у мор. бою нових класів кораблів (броненосців, броненос. крейсерів, есмінців тощо), протимін. і протичовнової оборони, нові бо­йові порядки кораблів. Під час 1-ї світової війни ЗС отримали можливість поповнювати втрати за рахунок резервів, у ході воєн. дій вперше було за­стосовано літаки, танки, автомобілі та хімічну зброю — отруйні гази. Війна набула позиц. характеру, що вимагало вдосконале­н­ня мистецтва прориву оборони; оперативне мистецтво отримало новий роз­виток у ході проведе­н­ня фронт. операцій. Тактика від­реагувала виникне­н­ням нового бо­йового порядку — хвилі цепів. На­прикінці війни бій став заг.-військ. а тактика загальною, оскільки бо­йові зав­да­н­ня вирішувались спільними діями піхоти, кін­ноти, артилерії, авіації, танків й інж. військ. Тоді ж роз­роблено тактику дій під­вод. човнів і боротьби з ними, а також нову форму воєн. діяльності флоту — мор. операцію; закладено основи В. м. ВПС, зокрема способи роз­відки і бо­йового впливу на противника з повітря, веде­н­ня повітр. бою.

У період між 1-ю і 2-ю світ. війнами виникли теорії про досягне­н­ня пере­моги обмеж. силами (малих армій), за допомогою авіації (повітр. війни) або танків (танк. війни). У СРСР було роз­роблено теорію глибокої операції і спільних операцій з ін. видами ЗС на примор. напрямах; отримала роз­виток тактика дій різнорід. сил флоту і основи взаємодії між ними та взаємодії флоту із сухопут. військами; у В. м. ВПС — способи веде­н­ня повітр. роз­відки, знище­н­ня живої сили і обʼєктів противника, боротьби з його авіацією, корегува­н­ня артилер. вогню тощо, основи оператив. мистецтва ВПС і тактики родів авіації, викона­н­ня самост. оператив. зав­дань авіац. бригадами, корпусами та бомбардувал. авіацією далекої дії.

Важливим етапом роз­витку В. м. стала 2-а світова війна, під час якої роз­роблена й реалізована нова форма стратег. дій — операції груп фронтів і груп польових армій. Оборон­ні операції проводились на великих територіях, з глибоким ешелонува­н­ням війська та активними контр­ударами. Най­складнішою формою на­ступал. операцій був контрна­ступ. Успішно вирішувалася про­блема стратег., оператив. і тактич. резервів. Мистецтво під­готовки й веде­н­ня операцій і боїв роз­вивалось по лінії нарощува­н­ня сили ударів, зро­ста­н­ня глибини одночас. ураже­н­ня, під­вище­н­ня темпів прориву глибокоешелонов. оборони противника та роз­виток на­ступу за рахунок викори­ста­н­ня корпус., армій. і фронт. рухомих груп і других ешелонів, веде­н­ня зу­стріч. бо­йовищ і боїв, форсува­н­ня вод. пере­шкод з ходу, бо­йових дій вночі. Отримало роз­виток мистецтво під­готовки й веде­н­ня повітр. (мор.) десант. операцій. Воєн­но-мор. мистецтво роз­вивалось під час під­готовки і проведе­н­ня самост. операцій, сприя­н­ня на­ступу (обороні) сухопут. військ, бо­йових дій на комунікаціях, проведе­н­ня конвоїв тощо; тактика й оперативне мистецтво ВПС — під час проведе­н­ня повітр. операцій та боїв, у ході яких виникла нова форма викори­ста­н­ня авіації — авіац. на­ступ. Серед гол. зав­дань ВПС — завоюва­н­ня панува­н­ня у повітрі, вплив на стратег. і оперативні резерви, ізоляція р-нів бо­йових дій тощо.

Післявоєн. роз­виток В. м. об­умовлений виникне­н­ням принципово нових видів і типів озброєнь, якими оснащувались ЗС, зокрема впровадже­н­ня ракетно-ядер. зброї при­звело до збільше­н­ня просторових показників операцій та боїв, дало можливість командувачам одночасно й у короткі терміни вражати оперативні та стратег. угрупова­н­ня військ противника без стратег. і оператив. роз­горта­н­ня власних ЗС. Протягом 20–30-ти р. ядер. зброєю оснащувались військ. округи, армії, армій. корпуси, дивізії, бригади і навіть баталь­йони. Від­повід­но коригувались оперативно-тактичні нормативи у бік збільше­н­ня ширини й глибини ділянок та смуг в обороні, бо­йових і оператив. зав­дань у на­ступі. Глобал. вплив такої зброї зумовлював ураже­н­ня не тільки всіх воюючих, але й нейтрал. держав, і міг при­звести до знище­н­ня всього життя на землі. Задля уникне­н­ня цього було вина­йдено високоточну зброю, яка до­зволяє досягати мети операцій і боїв вибірковими, точними ударами звичай. зброї з космосу, повітря, землі та моря. Протягом остан­ніх 100 р. В. м. демонструвало спіралеподібну траєкторію роз­витку: теорія танк. війни практично втілена у ході 2-ї світової війни та протягом 2-ї пол. 20 ст.; теорія повітр. війни за­стосовувалась під час воєн в Югославії та Іраку; теорія малих армій впроваджується у життя всіма роз­винутими країнами, які інтенсивно скорочують ЗС; теорія глибокої операції залишається в основі сучас. повітр.-косм.-назем. операцій.

Завантажити статтю