Володимир - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Володимир

ВОЛОДИ́МИР (Богоявленський Василь Никифорович; 02. 01. 1848, с. Мала Моршка Тамбов. губ., Росія – 25. 01(08. 02). 1918, Київ) – церковний діяч, святий РПЦ. Церк. нагороди. Д-р богослов’я (1915). Закін. Тамбов. духовну семінарію, Київ. духовну академію (1874). Відтоді викладав у Тамбов. духов. семінарії. У січні 1882 висвяч. на священика. Від 1883 – настоятель Троїц. церкви м. Козлов (нині м. Мічурінськ Тамбов. обл.), благочинний місц. церков. У лютому 1886 прийняв постриг у монашество, відтоді архімандрит, настоятель Тамбов. Троїцького та Новгород. Антонієва монастирів. Від травня 1888 – єпископ Староруський, вікарій Новгород. єпархії; від січня 1891 – єпископ Самарський та Ставропольський, від жовтня 1892 – архієпископ Карталійський і Кахетинський, екзарх Грузії та чл. Св. Синоду. Відкрив у Грузії понад 100 храмів і 300 церк.-приход. шкіл, місіонер. духовно-просвітн. братство. Однак на В. було кілька замахів, що пов’язано з його небажанням враховувати нац. специфіку грузин. обряду. В. сповідував консервативні монархічні погляди. Від лютого 1898 – митрополит Московський і Коломенський, священно-архімандрит Троїцько-Сергієвої лаври. 1901 підписав постанову Св. Синоду про відлучення від Церкви Л. Толстого. 1905 з ініціативи В. церквам розіслано повчання «По поводу современной смуты» із закликом до боротьби проти «смутьянов», що викликало скандал у ліберал. пресі, а справа В. розглядалася у Держ. думі, Св. Синоді, уряді і особисто Миколою ІІ. Свою проповідн. діяльність і далі спрямував проти соціал-демократів, ліберал. преси; розпочав широку антиалкогол. кампанію (1911 з його ініціативи відбувся Всерос. протиалкогол. з’їзд). Відкрив лікарню для робітників, спорудив Єпарх. дім з б-кою, залом для проповідей і читань та храм св. Володимира. Особливо опікувався проблемами сім’ї та дитинства (знач. тиражем вийшло «Євангелие детства»). Дії В. породжували різні судження й прямо протилежне ставлення до нього різних груп духовенства й мирян. Від листопада 1912 – митрополит С.-Петербурзький і Ладозький, священно-архімандрит Свято-Троїц. Олександроневської лаври, першоприсутній член Св. Синоду. У листопаді 1915 признач. на Київ. митрополію. За два роки митрополит В. був у Києві лише кілька місяців (виїздив до Петрограда на засідання Св. Синоду та до Москви), однак встиг завоювати авторитет як блискучий проповідник. Фінансував видання багатотомника документів з історії Київ. духов. академії, заснував при ній Богоявлен. братство для нужденних студентів, т-ва тверезості при церквах. 26 березня 1917 на засіданні Київ. відділення православ. Палестин. т-ва закликав усіх присутніх коритися Тимчас. уряду і молитися за нього. 12–18 квітня 1917 у Києві з ініціативи укр. церк. діячів відбувся Єпарх. з’їзд та вибори до Єпарх. ради при єпископі. З’їзд прийняв положення про демократизацію кер-ва єпархією, але, водночас, зберіг канонічну форму його затвердження єпископатом та Св. Синодом, без якого воно не могло вступити в силу. В. не визнав вибори і закликав священиків боротися проти відокремлення УПЦ, що загострило стосунки, а згодом призвело до відкритого протистояння пророс. духовенства з автокефалістами, які вимагали проведення Всеукраїнського Православного Церковного Собору (ВПЦС) для вирішення проблем автокефалії. Наприкінці грудня 1917 В., розуміючи, що втрачає вплив, запропонував консисторії розглянути пропозицію Ген. Секретаріату про читання в церквах універсалів УЦР, дозволив зробити деякі зміни у складі богослужіння в Україні, погодився на скликання Собору. Йдучи на поступки Всеукр. Православ. Церков. Раді, В. прагнув не допустити розколу Церкви, у свою чергу Рада сподівалася на отримання автокефалії. Розстріляний під час наступу більшов. військ Муравйова біля Києво-Печер. лаври. Похов. у Хрестовоздвижен. церкві 29 січня (12 лютого) 1918. Одразу виникло дві версії щодо винуватців смерті В.: діячі укр. автокефал. руху; більшовики-терористи. Внутр. слідство Духов. Собору Києво-Печер. лаври (проводив протоієрей Ф. Титов) встановило повний перебіг подій та відзначило бездіяльність майже тисяч. громади лавр. монахів у порятунку митрополита В. Слідчі комісії ВПЦС та Поміс. Собору РПЦ схилялися до звинувачення у вбивстві В. більшовиків, а остання сесія ВПЦС (осінь 1918) звинуватила в переслідуваннях митрополита діячів Всеукр. Православ. Церков. Ради. Лише слідчі Української Держави П. Скоропадського встановили ім’я одного з убивць (Т. Нетребко, колиш. послушник Києво-Печер. лаври) та наблизилися до розкриття справи. Ліквідація Гетьманату зупинила розслідування. Справа про вбивство митрополита В. залишається до кінця не з’ясованою. Канонізований РПЦ 5 квітня 1992 як священномученик та перепохований у Благовіщенському храмі Дальніх печер. Над місцем вбивства В. відновлено каплицю.

Літ.: Айвазов И. Прощание Высокопреосвященного Владимира с Московскою церковью. Москва, 1912; Венок на могилу Высокопреосвященного митрополита Владимира. К., 1918; 1992; Высокопреосвященный митр. Владимир // Прибавление к «Церковным ведомостям». 1918. № 5; Криваві події у Києві // Андріїв. узвіз. 1990. № 3; Марченко А. Жертва очищения // ЖМП. 1990. № 7; Ульяновський В. Церква в Українській державі 1917–1920 рр. Кн. 1: Доба УЦР; Кн. 2: Доба Гетьманату Павла Скоропадського. К., 1997.

ДА: Послужні списки. Рос. гос. истор. архив в С.-Петербурге. Ф. 796, оп. 439, дело 246.

В. І. Ульяновський

Стаття оновлена: 2006