ГАЙДАМА́КИ У 18 ст. Г. називали пов­станців проти польс. магнатів і шляхти на Прав­обереж. Україні. Після утворе­н­ня УЦР і проголоше­н­ня УНР 22 листопада 1917 ген. секретар у військ. справах С. Петлюра видав наказ про повну українізацію військ Пд.-Зх. і Румун. фронтів, а також запасних полків гарнізонів, роз­таш. на території України, і формува­н­ня з них гайдамац. куренів (із залуче­н­ням добровольців). Перші курені Г. виникли в містах Умань і Олександрівськ (нині Запоріж­жя), коші — в Одесі та м. Катеринослав (нині Дні­пропетровськ). На поч. листопада 1917 укр. старшини і солдати 1-го піхот. Фінлянд. полку створили Гайдамац. курінь під командува­н­ням сотника Пустовіта, до якого згодом при­єд­нались українці з ін. частин Пн. фронту (загалом бл. 2000 осіб). Пробиваючись з боями в Україну через Білорусь, Г. здобули м. Гомель. У січні 1918 рештки куреня ді­йшли до Києва і при­єд­нались до 1-го Укр. козачого полку ім. геть­мана Б. Хмельницького. В грудні 1917 — січні 1918 з окремих гайдамац. частин було сформовано два великі зʼ­єд­на­н­ня — Гайдамацький кіш Слобідської України і Гайдамацький кін­ний полк ім. кошового К. Гордієнка. Закріпившись як власна назва фактично лише за цими під­роз­ділами, термін «Г.» поширився як заг. назва укр. вояків, особливо серед їхніх су­противників. У лютому 1918 гайдамац. частини вві­йшли до складу регуляр. укр. армії.