Гайдеґґер Мартін - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Гайдеґґер Мартін

ГА́ЙДЕҐҐЕР Мартін (Heidegger Martin; 26. 09. 1889, Мескірх, Пд.-Зх. Німеччина – 26. 05. 1976, м. Фрайбурґ, Німеччина) – німецький філософ. Викладав у Фрайбур. ун-ті (від 1916); асист. Е. Гуссерля (від 1918); екстраординар. проф. Марбур. ун-ту (від 1923); кер. каф. філософії (від 1923), ректор (1933–34) Фрайбур. ун-ту. Один із засн. нім. екзистенціалізму. Філософією зацікавився під впливом кн. «Von der manigfachen Bedeutung des Seienden nach Aristoteles» («Про різноманітні значення буття в Аристотеля», Фрайбурґ, 1862) Ф. Брентано, що визначило осн. тему його роздумів – проблема буття. Зазнав впливу твору «Logische Untersuchungen» («Логічні дослідження») Е. Гуссерля. 1913 під кер-вом Г. Риккерта виконав докторат з філософії «Die Lehre vom Urteil im Psychologismus» («Доктрина твердження у психологізмі», Ляйпциґ, 1914), у 1915 написав «Die Kategorien- und Bedeutungslehre des Duns Scotus» («Вчення Дунсa Скотта про категорії і смисл», Тюбінґен, 1916). Читав курси про Аристотеля і схоласт. філософію, вважав себе прихильником катол. світогляду. Після особистого знайомства з Е. Гуссерлем 1916 відмовився від теології католицизму, став прихильником феноменології. Публікація кн. «Sein und Zeit» («Буття і час», Тюбінґен, 1972) принесла йому славу, а сама книга стала одним із найвидатніших філос. творів 20 ст. Г. визнавав, що його філософія була б неможливою без феноменології Е. Гуссерля, одначе твір «Буття і час» містить суттєвий перегляд феноменології Е. Гуссерля, хоч і без прямої її критики. Урахування феноменології Е. Гуссерля полягав в тому, що Г. розглядав буття феноменологічно: поняття «світу» Г. використовує не в його космол., наук.-природн. змісті, а як світ сприймає, переживає та розуміє особа чи спільнота («мій світ», «наш світ»). Але феноменол. підхід, використаний Г., суттєво відрізняється від феноменології Е. Гуссерля. Феноменологія Е. Гуссерля закорінена у філософії свідомості та лежить в межах теор. підходу: вона ґрунтується на припущенні існування певних сутностей (ейдосів), у світлі яких конституюється буття. Тим часом Г. виходив з позиції існування людини в світі та із зацікавленого, практ. ставлення людини до світу. Теор. ставлення до буття він розглядав як один із модусів буття людини в світі. Відмінність між Г. та Е. Гуссерлем можна позначити, сказавши, що феноменологія Г. є герменевтичною та екзистенційною. За цими двома характеристиками стоять два філософи – систематизатор ідей заг. герменевтики В. Дільтей та засн. екзистенціалізму С. К’єркеґор. В. Дільтей у своїй герменевтиці відійшов від традиції суб’єктив. ідеалізму і розглядав свідомість історично та емпірично, досліджуючи різного роду витвори людей, у яких зоб’єктивізована свідомість. Саме цей емпір. підхід став для нього шляхом до характеристики тих «горизонтів» світорозуміння, які визначають світогляд певної цивілізації чи епохи. Цей підхід став джерелом історизму. Г. врахував діалог В. Дільтея з Е. Гуссерлем, діалог герменевтики з феноменологією: унаслідок цього Г. здійснив «прищеплення» герменевтики до феноменології, запропонувавши концепцію герменевт. феноменології (цей напрям мислення пізніше розвинув П. Рікер). Г. прагнув знайти деяку засадничу позицію, початк. принцип, спираючись на який можна пояснити виникнення будь-яких «картин світу», включаючи природничо-наукові. Це дозволило Г. назвати свою онтологію «фундаментальною». Базовим поняттям у герменевтиці В. Дільтея є «життя». Г. вибрав у цій ролі поняття «люд. буття» зі специфіч. відтінком значення, що його містить нім. слово «Dasein» (ним позначають не тільки наявне існування певного конкрет. об’єкта, а й повсякденне існування людини). Найважливіші аспекти люд. буття: а) ситуативність люд. буття, його зумовленість життєвим середовищем; б) екзистенція; в) часовість люд. буття. Ситуативність є наслідком того, що фактом свого народження кожен з нас «вкинутий у світ», який ніхто з нас не вибирав; новонароджена істота може стати людиною тільки у люд. середовищі. Але доки світорозуміння і спосіб життя людини залишається повністю зумовленим оточенням, людина не є автентич. особистістю, адже такою вона може стати тільки шляхом вільного самовизначення.

Повсякденні турботи, націлені на безпосередні практ. потреби, відвертають людину від пошуків сенсу свого життя, перетворюють її у «масову» людину. Одначе люд. буття містить також можливість вільного самовизначення. Цей потенц. аспект люд. буття Г. позначив терміном «екзистенція», підхопивши осн. поняття філософії С. К’єркеґора. Це дало підставу філософію Г. розглядати як варіант екзистенціалізму, одначе Г. критично ставився до екзистенціалізму Ж.-П. Сартра як індивідуальноцентричного. Важливим у філософії Г. є наголошення на часовості люд. буття. Усвідомлення і переживання людьми скінченності свого життя, смертності дозволяє людині охоплювати думкою своє життя як щось ціле і ставити питання про смисл цього життя як цілого. І це є однією з важл. спонук до пошуків сенсу життя шляхом вільного самовизначення. Найважливішим шляхом виходу людини за межі зумовленості свого життя у простір свободи є наявність в екзистенції задумів, проекцій, спрямов. у майбутнє. Сучасність як «буття разом з» (з наявним природ. і сусп. оточенням) з одного боку, є наслідком минулого, з другого – сучасне містить спрямованість у майбутнє. Сучасність стає порожньою абстракцією, якщо вона не є постій. рухом між минулим і задумами, спрямованими у майбутнє. Отже, ті засновки (передрозуміння, пресупозиції), які в певну істор. епоху визначають наше розуміння світу, повинні самі стати предметом крит. розумової рефлексії. Це означає, що ставлення до минулого набуває характеру діалогічності. Цей мотив думки Г. був розвинутий Г.-Ґ. Ґадамером. Г. був чл. націонал-соціаліст. партії. Його ректор. промова визнана несумісною з націонал-соціаліст. ідеологією і заборонена для публікації; над Г. було встановлено нагляд ґестапо. Сам факт «загравання» з націонал-соціалізмом став об’єктом гострої критики з боку інтелектуалів. Після 1945 Г. заборонено викладати, усунуто від завідування каф. (до 1949). У 1930-х рр. відбувся поворот у його мисленні. Він звернувся до тлумачення літ. і філос. текстів (особливо досократиків), у 1940– 70-х рр. віддавав перевагу есеїстиці, яка відзначається інтуїтив. проникливістю. Осн. теми його роздумів: філософія культури і мови, філософія історії, буття і мислення. Але він обговорює також більшою мірою практично зорієнтовані проблеми, які стосуються модерності, пов’язаної з наслідками використання технологій. Однак і в цей період проблема смислу буття залишалася центральною у його мисленні: вона служила вихід. позицією під час розгляду ін. проблем. Але тепер у центрі уваги Г. – критика зх. метафіз. традиції, започаткованої Платоном і Аристотелем. Г. критикував зх. метафіз. традицію як «забуття буття»: з його погляду, зх. філософія, основу якої складає метафізика, націлена на таке представлення буття у пізнанні, яке забезпечило б контроль над пізнаними об’єктами. І це стало одним із найважливіших джерел європ. нігілізму, про наступ якого попереджав Ф. Ніцше. У важливій під цим кутом зору пр. «Europeische Nihilismus» («Європейський нігілізм», опубл. у кн. «Nietzsche. 2 Bd.», Pfuffingen, 1961) Г. розвивав цей мотив філософії Ф. Ніцше. Щоб подолати ставлення до буття, націлене на розширення влади над буттям, Г. розвинув поняття «істини» як «алетеї», на противагу концепції істини як відповідності певних тверджень (чи систем тверджень) з реальністю. Грец. словом «алетея» Г. позначив «відкритість буття»: це можна розуміти як відкритість нашої свідомості у ставленні до буття, щоб дозволити буттю являтись у його суверенності. Буття у своїй суверенності не може являтись свідомості, обмеженій деякою конструкцією наперед визначених понять чи принципів («передрозумінь»). Поняття істини як алетеї стало популярним завдяки метафор. вислову, що людина повинна себе мислити не володарем, а «пастухом» буття. Ця критика метафізики Г. стала джерелом для радикал. герменевтики Ж. Дерриди, зокрема для його поняття «деконструкції». Філософію «пізнього» Г. критикують за відступ від аналітичності, властивої для книги «Буття і час», за перехід до інтуїтив. способу мислення. Наприкінці життя спілкувався з інтелектуалами того часу та подорожував.

Пр.: Holzwege. Frankfurt am Mein, 1950; Kant und das Problem der Metaphysik. Frankfurt am Mein, 1951; Erläuterungen zu Hölderlins Dichtung. Frankfurt am Main, 1951; Einführung in die Metaphysik. Tübingen, 1953; Unterwegs zur Sprache. Pfullingen, 1959; Wegmarken. Frankfurt am Mein, 1967; Время и бытие / Пер. с нем. Москва, 1993.

Літ.: O. Poggeler. Der Denkwerk Martin Heideggers. Tübingen, 1963.

В. С. Лісовий

Стаття оновлена: 2006