Краснов Петро Миколайович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Краснов Петро Миколайович

КРАСНО́В Петро Миколайович (псевд. і крипт.: П. Лидин, П. Николаев, П. Чернов, Гр. А. Д.; 10(22). 09. 1869, С.-Петербург – 16. 01. 1947, Москва) – військовий і полі­тичний діяч, письменник. Брат А. Краснова. Генерал від кавалерії (1918). Закін. Олек­сандрів. кадет. корпус (1887), 1-е Павлів. військ. уч-ще (1889). У 1897 – нач. конвою в рос. місії полковника Л. Артамонова в Абіссинії. 1901 – кор. у Китаї на час остаточ. при­душення іхетуан. повстання 1899–1901. На фронт рос.-япон. війни 1904–05 прибув як військ. кор., брав участь у боях. Від 1910 – ком-р 1-го Сибір. козац. полку; жовтень 1913 – листопад 1914 – ком-р 10-го Донського козац. полку; листопад 1914 – травень 1915 – ком-р бригади у 1-й Донській козац. дивізії; травень–липень 1915 – ком-р бригади у Кавказ. тузем. кінній дивізії; вересень 1915 – квітень 1917 – нач. 2-ї козац. зведеної дивізії; від червня 1917 – нач. 1-ї Кубан. козац. дивізії, від вересня – ком-р 3-го кінного корпусу. За участь у заколоті Л. Корнілова заарешт., однак незабаром звільнений і відновлений на посаді. Після більшов. перевороту 1917 у Петрограді (нині С.-Петербург) К. з частиною сил 3-го кінного корпусу під заг. кер-вом О. Керенського намагався відновити владу Тимчас. уряду. Після короткочас. арешту переховувався у станиці Константиновська (нині м. Константиновськ Ростов. обл., РФ). 3(16) травня 1918 Кругом порятунку Дону обраний Донським отаманом. Дотримувався пронім. орієнтації, що спричиняло конфлікти з білогвардійцями. Противник підпорядкування Донської армії генерал-лейтенанту А. Денікіну, виступав за автономію Дону в складі майбут. Росії. 26 липня (8 серпня) 1918 Українська Дер­жава і Всевелике Військо Донське уклали договір про взаємне визнання кордонів, суверенітету і незалежності; відбувся обмін дипломат. представниками. 20 жовтня (3 листопада) 1918 на ст. Скороходове (нині у складі смт Артемівка Чутів. р-ну Полтав. обл.) відбулася зустріч К. з П. Скоропадським, під час якої гетьман просив отамана виступити посередником між Українською Державою і Добровол. армією. У лютому 1919 склав повноваження отамана, займався пропагандист. діяльніс­тю у штабі Пн.-Зх. армії М. Юде­нича. Від 1921 – у Німеччині. Брав участь у роботі Верхов. монархіч. ради. Один із організаторів й ідеологів «Братства русской правды» (1921–32), спів­ред. ж. «Русская правда» (Берлін, 1922–33). Наприкінці 1920-х рр. переїхав до Франції, 1938 повернувся до Німеччини. Був спів­роб. козац. упр. мін-ва у справах окупов. сх. територій; від бе­­резня 1944 – нач. гол. упр. козац. військ у Німеччині. Виступав проти об’єднання козац. військ зі ЗС Ком-ту визволення народів Росії А. Власова.

Літ. діяльністю почав займатися з 12-ти р. Перші статті опубл. 1891 у г. «Русский инвалид», згодом співпрацював з ін. газетами. Автор документал. кн. «На озере» (1895), «Донцы» (1896), «Атаман­ская памятка» (1900), «По Азии: Очерки Маньчжурии, Д. Востока, Китая, Японии и Индии» (1903); автобіогр. творів про революцію «На внутреннем фронте» (1921), «За чертополохом» (1922), «Всевеликое войско Донское» (1922), «Подвиг» (1932). Особ­ливе місце у його творчості посідає історія Росії, якій присвяч. романи «Единая-неделимая» (1925), «Цесаревна. 1709–1762» (1933), «Екатерина Великая» (1935), «Цареубийцы (1 марта 1881 г.)» (1938) та ін. Світ. славу К. приніс перекладений 12-ма мовами 4-томний роман «От Двуглавого Орла к красному знамени, 1894–1921» (Берлін, 1921–22). У 1921–40 загалом опублікував понад 40 книг, пере­кладених 17-ма мовами. 28 трав­ня 1945 інтернов. британ. військовиками і переданий рад. командуванню. Разом із групою колиш. білогвардійців страчений за вироком Військ. колегії Верхов. суду СРСР. 1997 Військ. колегія Верхов. суду РФ відмовилася реабілітувати К.

Літ.: Шкаренков Л. К. Агония белой эмиграции. Москва, 1986; Краснов Н. Н. Атаман Краснов в руках большевиков // Дон. 1992. № 1/2; Сухих И. Генерал Краснов: пером и шашкой // Нева. 1994. № 3; Скоропадський П. Спогади: (Кінець 1917 – грудень 1918 рр.). К.; Філадельфія, 1995; Венков А. В. Крас­нов // Белые генералы. Ростов-на-Дону, 1998; Марыняк А. В. Генерал-от-кавалерии П. Н. Краснов // Истор. порт­реты. Москва, 2003; Смирнов А. А. Ата­ман Краснов. Москва; С.-Пе­тер­бург, 2003.

А. О. Буравченков

Стаття оновлена: 2014