Гедонізм - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Гедонізм

ГЕДОНІ́ЗМ (від грец. ἡδονή – задоволення) – напрям у етиці, згідно з яким ціннісним критерієм моралі визнається задоволення (насолода) або уникнення страждань. Засн. напряму Г. – давньогрец. філософ, учень Сократа Аристип з Кирени (бл. 435–366 до н. е.). Аристип і його послідовники, киренаїки, виходячи із сократів. настанови на рац. самоопанування люд. індивіда, вбачали сенс такого самоопанування у вибудові лінії поведінки, спрямов. на істинне досягнення насолоди. За осн. вченням киренаїків, усі задоволення рівноцінні; разом з тим належить віддавати перевагу насолодам тілесним перед духовними, наявним у даний момент – перед колишніми і майбутніми, окремим, таким, що фактично переживаються – перед їх сукупністю, яку охоплює заг. уявлення про щастя. Практ. втілення цих гедоніст. настанов спричинилося як до поширення безбожництва (Теодор Безбожник), так і до зневіри в можливості досягнення щастя і до проповіді самогубства (Гегесій Смертепроповідник). Досвід свідчив, що насолоди не даються даремно, тіло сповнене страждань, а душа поділяє страждання тіла. Оскільки нічого вищого за задоволення і страждання киренаїки не визнавали, уникнення страждань шляхом зведення рахунків з життям могло уявлятися їм цілком легітим. виходом зі скрут. ситуації. Засвідчений киренаїками зв’язок самоціл. гонитви за насолодою з душев. спустошенням і знеціненням життя згодом акцентували такі критики гедоніст. моралі, як С. К’єркеґор («Або-або»), Ф. Достоєвський (образ Свидригайлова у романі «Злочин і кара»). Опонентом Аристипа був Антисфен Афінський, який заперечував чуттєві насолоди заради внутр. свободи людини (автаркії), що досягається важким зусиллям і вправами. З ін. боку, традиції Г. продовжував Епікур, зміщуючи наголос із нетривких окремих насолод на задоволення більш піднесені, духовно насичені (напр., дружба), тривалі, які не виснажують люд. душу, а навпаки дозволяють їй досягти особл. стану глибин. спокою, незбуреності (атараксії). Погляди Епікура правильніше кваліфікувати як евдемонізм, етику щастя. Розбіжності між Г. та евдемонізмом не ставили під сумнів спорідненість цих етич. напрямів; тому численні характеристики Епікура як виразника Г. не позбавлені підстав. У християн. світогляді середньовіччя місця для Г. не могло бути; втім гедоніст. елементи простежуються в низовій, т. зв. сміховій (карнавал.) культурі (М. Бахтін). За часів Відродження ідеї Г. в його пом’якшеній епікурей. модифікації знайшли втілення в творчості Дж. Бокаччо, Л. Бруні, Л. Валли, К. Раймонді. У Новий час Г. у тих або ін. поєднаннях з ідеологією індивідуаліст. самоутвердження, утилітаризмом тощо позначав більшість матеріалістично зорієнтов. соц.-філос. та етич. вчень (Т. Гоббс, Б. Спіноза, Б. Мандевіль, К.-А. Гельвецій, Ж.-О. де Ламетрі). Цінність задоволення як така дедалі більшою мірою виявлялася підпорядкованою раціоналістично витлумаченій корисності, особливо у системах класич. утилітаризму 19 ст. (Є. Бентам, Дж.-С. Мілль, М. Чернишевський). Що стосується основополож. для доби модерну протестант. труд. етики, то, згідно з М. Вебером, культивована нею «аскеза», налаштовуючи людину на активну цілеспрямов. діяльність, мала на меті заперечення безпосеред. чуттєвої насолоди життям, стану заспокоєності і задоволення досягнутим. Етика І. Канта відхиляє будь-який Г. та евдемонізм, висуваючи вимогу беззастереж. виконання обов’язку заради самого обов’язку. Методол. заперечення Г. через викриття притаманної йому т. зв. натураліст. помилки (хибної редукції власне етич. якостей до позаморал. сфери натурал. досвіду) висуває Дж.-Е. Мур. Розвиток капіталіст. підприємництва сприяв реабілітації гедоніст. налаштованості як незамін. засобу формування спожив. ринку. Г. – істот. компонент етосу сучас. реклами, психології успіху, цінніс. спектру поп-культури. Постмодерніст. недовіра до «гранднаративів», «центризмів», «цінніс. вертикалей», утвердження «поверхневості» як переважного виміру буття формують сприятл. ідей. клімат для легітимації і поширення гедоніст. світоставлення. Зазначені тенденціїї являють собою проблемну ситуацію, загрозливу для люд. культури. «Колообіг» мотивів Г. у пошук. сфері етики, філософії, психології, мист-ва – аж до фройдів. «принципу насолоди», артикульованої Г. Маркузе теми «нової чуттєвості» – засвідчує їх неминуще антропол. значення. Людина – істота, яка має сутністну потребу не лише у щасті, але й у задоволенні, насолоді життям; відсутність такої насолоди звужує її духовні обрії.

У культурі України спостерігаються прояви не стільки гедоніст., скільки евдемоніст. орієнтації життя і думки (Г. Сковорода, В. Винниченко як автор теорії «конкордизму»). Прикметним для укр. ментальності слід вважати тісне переплетення мотивів задоволення і веселощів як внутр.-душевних (сковородинів. ідеал «веселія сердечного»), так і спрямованих назовні, навіяних «козац.» етосом звитяги, онтол. гумору, волі («Енеїда» І. Котляревського).

Літ.: Лосев А. Ф. История античной эстетики. Софисты. Сократ. Платон. Москва, 1969; Сковорода Г. Наркісс. Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни // Сковорода Г. Повне зібр. тв. К., 1973; Фромм Э. Психоанализ и этика / Пер. с нем. Москва, 1993; Даренський В. Етико-онтологічний смисл категорії «щастя» // Дух і літера. 2004. № 13–14.

В. А. Малахов

Стаття оновлена: 2006