Геліоцентрична система світу - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Геліоцентрична система світу

ГЕЛІОЦЕНТРИ́ЧНА СИСТЕ́МА СВІ́ТУ – вчення, за яким центральним тілом нашої планетної системи є Сонце, а Земля та інші планети цієї системи, рухаючись навколо Сонця, обертаються і навколо своїх осей. Уявлення про рух Землі у просторі та обертання її навколо своєї осі співіснувало з поглядами про її статичність здавна (див. Геоцентрична система світу). Про це говорили давньогрец. вчені Філолай (5 ст. до н. е.) та Аристарх Самоський (3 ст. до н. е.), рим. філософ Сенека (1 ст. н. е.), індій. філософ Аріабхата (5 ст. н. е.). У 14 ст. франц. вчені Ж. Буридан та Н. Орем у своїх працях поставили питання, чи не «переміщується Земля як ціле іноді поступально» і чи вона не «здійснює коловий рух навколо власного центра»? Формулюванню й утвердженню ідей Г. с. с. найбільш сприяла книга кардинала Николи Кузанського «De docta ignorantia» («Про вчене незнання», 1440, надрук. 1488, перевид. 1514 і 1565), у якій він стверджує, що Всесвіт безкінечний, тому Земля не може перебувати в його центрі; Земля – таке ж небесне світило і складається з такої ж речовини як Сонце та Місяць; Земля насправді рухається, хоча ми цього не помічаємо, оскільки відчуваємо рух у порівнянні з чимось нерухомим. Основою вчення про Г. с. с. стала книга М. Коперника «De revolutionibus orbium coelestium» («Про обертання небесних сфер», 1543), з публікацією якої він тривалий час зволікав, усвідомлюючи, що його модель Г. с. с. є внутрішньо суперечливою: з одного боку, він чітко сформулював думку про те, що всі небесні тіла мають здатність притягувати одне одного; з іншого – використав припущення Птолемея, що рух кожної з планет є певною комбінацією кількох колових орбіт і рівномір. рухів (планета рухається по коловій орбіті навколо фіктив. точки, а вже ця точка – навколо Сонця рівномірно і по коловій орбіті). Ці уявлення спростував 1609 Й. Кеплер, встановивши, що планети рухаються навколо Сонця по еліптич. орбітах, а отже – нерівномірно. Утвердженню ідеї Г. с. с. як єдино достовірної сприяли відкриття Ґ. Ґалілея (1609): наявність супутників Юпітера справдила тезу М. Коперника про те, що кожне небесне тіло є центром тяжіння; зміни фаз Венери однозначно вказали на її обертання довкола Сонця. Безпосередні ж докази руху Землі у просторі отримано 1727 (відкриття Дж. Бредлі явища аберації світла – візуал. зміни положення світила на небесній сфері, спричиненої скінченним значенням швидкості світла та рухом спостерігача разом із Землею у косміч. просторі) і 1836–40 (надійні виміри річних паралаксів зір), докази її обертання навколо своєї осі – 1851 (дослідження коливання маятника Ж. Фуко).

Літ.: Климишин И. А. Открытие Вселенной. Москва, 1987; Його ж. Історія астрономії. Ів.-Ф., 2000.

І. А. Климишин

Стаття оновлена: 2006