Геліоцентрична система світу

Визначення і загальна характеристика

ГЕЛІОЦЕНТРИ́ЧНА СИСТЕ́МА СВІ́ТУ — вче­н­ня, за яким центральним тілом нашої планетної системи є Сонце, а Земля та інші планети цієї системи, рухаючись навколо Сонця, обертаються і навколо своїх осей. Уявле­н­ня про рух Землі у просторі та оберта­н­ня її навколо своєї осі спів­існувало з по­глядами про її статичність здавна (див. Геоцентрична система світу). Про це говорили давньо­грецькі вчені Філолай (5 ст. до н. е.) та Ари­старх Самоський (3 ст. до н. е.), римський філософ Сенека (1 ст. н. е.), індійський філософ Аріабхата (5 ст. н. е.). У 14 ст. французькі вчені Ж. Бури­дан та Н. Орем у своїх працях по­ставили пита­н­ня, чи не «пере­міщується Земля як ціле іноді по­ступально» і чи вона не «здійснює коловий рух навколо власного центра»? Формулюван­ню й утверджен­ню ідей Г. с. с. найбільш сприяла книга кардинала Николи Кузанського «De docta ignorantia» («Про вчене не­зна­н­ня», 1440, на­друковано 1488, пере­ви­дано 1514 і 1565), у якій він стверджує, що Всесвіт без­кінечний, тому Земля не може пере­бувати в його центрі; Земля — таке ж небесне світило і складається з такої ж речовини як Сонце та Місяць; Земля на­справді рухається, хоча ми цього не помічаємо, оскільки від­чуваємо рух у порівнян­ні з чимось нерухомим.

Основою вче­н­ня про Г. с. с. стала книга М. Коперника «De revolutionibus orbium coelestium» («Про оберта­н­ня небесних сфер», 1543), з публікацією якої він тривалий час зволікав, усві­домлюючи, що його модель Г. с. с. є внутрішньо суперечливою: з одного боку, він чітко сформулював думку про те, що всі небесні тіла мають здатність притягувати одне одного; з іншого — викори­став припуще­н­ня Птолемея, що рух кожної з планет є певною комбінацією кількох колових орбіт і рівномірних рухів (планета рухається по коловій орбіті навколо фіктивної точки, а вже ця точка — навколо Сонця рівномірно і по коловій орбіті). Ці уявле­н­ня спростував 1609 Й. Кеплер, встановивши, що планети рухаються навколо Сонця по еліптичних орбітах, а отже, — нерівномірно.

Утверджен­ню ідеї Г. с. с. як єдино достовірної сприяли від­кри­т­тя Ґ. Ґалілея (1609): наявність супутників Юпітера під­твердила тезу М. Коперника про те, що кожне небесне тіло є центром тяжі­н­ня; зміни фаз Венери одно­значно вказали на її оберта­н­ня довкола Сонця. 22 лютого 1632 ви­йшла друком його книга «Діалог про дві найголовніші системи світу — птолемеєву й коперникову», що посилила позиції геліоцентричної системи Коперника, хоча й була заборонена церквою до 1835 року.

Без­посередні ж докази руху Землі у просторі отримано 1727 (від­кри­т­тя Дж. Бредлі явища аберації світла — візуальної зміни положе­н­ня світила на небесній сфері, спричиненої скінчен­ним значе­н­ням швидкості світла та рухом спо­стерігача разом із Землею у космічному просторі) і 1836–40 (надійні виміри річних паралаксів зір), докази її оберта­н­ня навколо своєї осі — 1851 (дослідже­н­ня колива­н­ня маятника Ж. Фуко).

Див. також Астрономія

Літ.: Лисянський Б. Небо і людина: Етапи історичного роз­витку астрономічного зна­н­ня. Прага, 1942; Астрономія. Посібник для вчителів / За ред. Ш. Горделадзе. К., 1972; Система світу Коперника та сучасна астрономія. К., 1973; Очерки истории отечествен­ной астрономии: С древнейших времен до начала ХХ в. К., 1992; Hoskin M. The Cambridge Concise History of Astronomy. Cambridge, 1999; Hawley J. F., Holcomb K. A. Foundations of modern cosmology. Oxford, 2005; Климишин І. А. Історія астрономії. 2-ге вид. Івано-Франківськ, 2006; Кузьменков С. Йоганн Кеплер і революція в астрономії // Фізика та астрономія в школі. 2009. № 3; Колтачихіна О. Ю. Уявле­н­ня про світобудову в Україні до XVII ст. // Нариси з історії природо­знавства і техніки. 2012. Вип. 46; Кузьменков С. Г. Посиле­н­ня ролі доведень під час на­вча­н­ня астрономії. Докази оберта­н­ня Землі навколо своєї осі та навколо Сонця // Фізика та астрономія в рідній школі. 2015. № 3; Головко М. В., Крячко. І. П. Астрономія: на­вчальний посібник. К., 2018.

І. А. Климишин

Завантажити статтю