Гематологія

ГЕМАТОЛО́ГІЯ (від грец. αἷμα(αἵματος) — кров і …логія) — наука, що ви­вчає систему крові в нормі та при патології. Охоплює зна­н­ня про кровотворе­н­ня, морфологію і функції кістк. мозку та периферич. крові, етіологію, патогенез, патоморфологію, клін. прояви, діагностику і лікува­н­ня захворювань системи крові. До осн. гематол. нозол. форм належать анемії, геморагічні захворюва­н­ня та гемобластози. Анемії (вторин­ні та набуті) складають групу захворювань, що характеризуються зменше­н­ням у крові заг. кількості еритроцитів та рівня гемо­глобіну або змінами в його структурі. Можуть виникати внаслідок порушень утворе­н­ня еритроцитів, під­вище­н­ня рівня їхнього роз­паду або втрат при кровотечах (апластичні, гемолітичні, В12-, фолієво-, залізодефіцитні анемії та ін.). Геморагічні захворюва­н­ня виявляються в схильності до кровотеч унаслідок порушень гемо­стазу і зумовлюються зниже­н­ням кількості тромбоцитів у крові або їхньою неповноцін­ністю (тромбоцитопенії та тромбоцитопатії), роз­ладами в системі зсі­да­н­ня крові (гемофілії та ін. вроджені і набуті коагулопатії), патологією судин. стінки (хвороба Рандю–Ослера). Гемобластози — пухлини, що роз­виваються з клітин кровотвор. та лімфатич. тканин. Серед них виділяють лейкемії — пухлини кровотвор. тканини з первин. локалізацією в кістк. мозку (гостра та хронічна мієлоїдні лейкемії, гостра та хронічна лімфоїдні лейкемії та ін.); лімфоми — пухлини лімфатич. тканини (лімфома Годжкіна, негоджкінські лімфоми). Гемобластози від­значаються високим рівнем летальності і належать до пріоритет. про­блем Г. Тенденції ураже­н­ня насел. України гемобластозами збігаються зі світ. закономірностями: під­вищується рівень захворюваності на їхні окремі форми, зокрема на негоджкінські лімфоми, мієломну хворобу, хронічну лімфоїдну лейкемію. Показники захворюваності на гемобластози в Україні 1965 на 100 тис. осіб складали у чоловіків — 10,1, у жінок — 6,2; 1970 — 11,4 та 6,9 від­повід­но; 1980 — 14,8 та 9,1; 1990 і в жінок, і в чоловіків — 15,4; 1995 — 14,7. Показники смертності від гемобластозів в Україні 1988–96 пере­бували у межах 10,0–10,9 випадків на 100 тис. осіб. У структурі смертності насел. України 1991 від зло­якіс. ново­утворень гемобластози посідали 4-е м. (5,4 %). Особливістю епідеміол. процесу в Україні є пере­важа­н­ня роз­по­всюдженості ураже­н­ня зло­якіс. пухлинами в пд.-сх. регіоні. Г. тісно повʼязана з транс­фузіологією. При лікуван­ні гематол. хвороб широко за­стосовують пере­лива­н­ня компонентів донор. крові (еритроцит. та тромбоцит. маси, від­миті еритроцити, свіжозаморожена плазма, кріо­преципітат, імуно­глобуліни, альбуміни), в окремих випадках — цільної крові, якими по­стачають лікув. заклади станції пере­лива­н­ня крові і від­діл. заготовки і пере­лива­н­ня крові, що є складовими системи служби крові. При від­повід­них показа­н­нях за­стосовуються кровозамін­ники (колоїдні, солеві, поліфункціон.). Особливо важливе значе­н­ня має за­стосува­н­ня їх при операціях плазмоцитаферезу.

1947 встановлено посаду гол. гематолога МОЗ України. Першим її обі­ймав О. Федоровський, згодом — П. Пере­хрестенко, В. Новак. 1964 в обл. лікарнях організовано гематол. від­діли, в поліклініках — гематол. кабінети. Нині гол. наук. установами в галузі Г. є Ін­ститут гематології та транс­фузіології АМНУ (Київ) та Ін­ститут патології крові та транфузій. медицини АМНУ (Львів). В Україні ві­домі 2 школи гематологів: київ. та львівська. Основоположниками першої були Д. Яновський, М. Стражеско, А. Даштаянц, їхні послідовники — В. Бебешко, С. Гайдукова, В. Клименко, А. Романова; львів. школу заснував С. Мартинов, нині серед її перд­ставників — Я. Виговська та В. Логінський. Від 1966 в Україні діє Укр. наук.-мед. товариство гематологів і транс­фузіологів. Першим його головою був С. Лаврик, нині — П. Пере­хрестенко. Від 1965 щорічно видається наук. зб. «Гематологія і пере­лива­н­ня крові».

Літ.: Яновский Д. Н. Руководство по клинической гематологии. К., 1962; Выговская Я. И., Логинский В. Е., Мазурок А. А. Гематологические син­дромы в клинической практике. К., 1981.

П. М. Пере­хрестенко, В. Л. Новак

Завантажити статтю